Уже після всього, чекаючи на поїзд Більськ-Підляський — Білосток, увімкнув я свого вірного подорожнього „товариша" японського походження «Sony» — що ж там слухають у себе вдома підляшуки по радіо? І почув, було, голоси з Варшави, Києва, Мінська, Вільнюса і Москви. Вражаюче перехрестя мов, культур, традицій.
Перший концерт Ш Фестивалю української культури на Підляшші «Пудляська осень» називався „Скарби підляського фольклору" і мав конкурсний характер. Його відкрив колектив „Веснянка" із Рівного. Дівчатка — а їх пам'ятаємо з цьогорічного Сопоту — зробили добрий заспів своїми календарно-обрядовими піснями.
Потім секретар Союзу українців Підляшшя Юрій Гаврилюк, одягнений у вишуканий чорний гарнітур, усміхнений і елегантний, запросив присутніх до участі у фестивалі. На сцену виходили аматорські співочі колективи, що традиційно складалися з жінок. Вони виконували знані і популярні не лише на Підляшші, а часто й в усій Україні народні пісні.
І після того, як на сцені з'явився п'ятий жіночий гурт — я врешті збагнув символ отієї кремезної симпатичної і усміхненої, незграбної бабці у народному строї з електрогітарою через плече, яка тримає пальці тризубом (українська вікторія). Ось хто є фундаментом українського культурного відродження цього краю — жінка! І художникові фестивалю Ярославові Вишенкові вдалося досить чітко графічно окреслити цю ситуацію, що може є характерною лише цій українській громаді в Польщі. Його брєжнєвсько-гротесковий кітч є одним із найкращих пунктів «Пудляської осені».
Отже, події розгорталися на тлі, а може навіть — під духовною опікою Теклі — тієї симпатичної сценічної потвори. Сьогодні хіба найцікавішим колективом на Підляшші є також знайомий нам із «Сопоту» змішаний хор „Родина" з Дуб'яжина. Артисти трохи глибше сягають коренів рідного фольклору, ніж їх колеги з інших колективів. Вони демонструють не лише натхнення, радість співу, а й багатоголосся, гарне співзвуччя, цікавий репертуар, вишукані костюми. Власне „Родина" дещо також порушує „матріархальну" традицію переважної більшості підляських ансамблів.
Голова Союзу українців Підляшшя Юрій Ігнатюк пізніше повідав, що останньо до аматорських колективів усе більше вливається молоді — ще два роки тому там співали лише старші жінки.
Цікаво, що лідери українського культурницького руху на Підляшші — це молоді, енергійні, інтелігентні чоловіки, свідомі своєї діяльності, зі щирим запалом і ентузіазмом вони двигають справу своїх батьків, дідів і прадідів. Так що маємо тут оригінальне поєднання ав-тентики села з одного боку і запал молодої освіченої генерації — з другого. Вечірній естрадний концерт був досить несподіваним. Як і вдень публіки не було так багато. Але те, що діялося на сцені варто було побачити. Після кількох сучасних шлагерів здолбунівської групи „Барви" публіка змусила гостей виконати всесвітній український  гимн
Володимира Івасюка Червонарута. Відспівавши її волиняни неохоче попрощалися і сценою заволоділа зірка цьогорічного «Сопоту» гурово-ілавецька „Повія". Музики, при дружній підтримці аудиторії—з Перемишля прибуло багато патріотичної патлатої і голосної молоді, яка робила погоду в залі — відпрацювали чесно й радісно. А коли їх змінив перемиський „Dies Ігае", то тут почалося вже щось неймовірне — атмосфера стала нормальною для справжнього рокфестивалю, молодь шаліла — танцювала, підскакувала, кричала, літала і навіть плигала зі сцени до залі. Забаву гідно підтримували музики, які продемонстрували досить добре володіння інструментами,    вони    потрафляли відігравати такі смачні  музичні   „кавалки", що навіть критики з „Melody Maker" були б у захопленні. Але в Більську їх не було, та й закінчили своє грання заведені  музики  „Dies  Ігае" спробою дещо, Ддрихтувати" електроапаратуру чи то ногами, чи то гітарами. Місцевому звукооператорові    довелося перервати забаву і все-таки врятувати   здолбунівську   і більську апаратуру від за-керзонських рокерів.
+   +   + У неділю вранці готельне радіо почало транслювати радіопрограми литовською, українською і білоруською мовами. Наша була найцікавішою. Бо, по-перше, подавала найсвіжіші, вчорашні і сьогоднішні, новини, розповідаючи про фестиваль української культури в Більську, висвітлюючі перебування на Підляшші Амбасадора України Г. Удовенка Радіопрограма йшла жваво з безліччю пісень і коротеньких інтерв'ю. Пізніше вдалося познайомитися з цими прудкими, мобільними репортерами з редакції національних меншин (програма українською мовою) Польського радіо Білосток — Юрієм Місіюком і Євгеном Рижиком. Після їх радіовисилання подумалося: хто сказав, що Підляшшя — це периферія?! До речі, українські програми
Білостока подаються тричі на тиждень — понеділок і середа о 18 год. 30 хв., у неділю — о 8 год. на ультракоротких хвилях 72,8 та 72,68 Мегагерц і чують їх у Білостоцькому, Сувальському, Ломжинському воєвідствах, у Білорусі.
Тож після радіопрограм вдалося вийти у місто, зайти до кожної з трьох православних церков Більська. І — о диво! — скрізь було чути відому з давніх історичних московських фільмів попівську манеру виголошення „на горлі" Служби Божої. Українці, білоруси, дорослі і діти — вслуховувались в кожне слово батюшки, молилися. Перед церквою — оголошення про те, що церква організує виїзд святими православними місцями для молоді. Та, на жаль, ні українських, ні візантійських, ні грецьких, ні білоруських чи болгарських адрес там не було. Людей возять до Москви. Це ще один феномен русифікації. Лідери СУП нічого конкретного не можуть
сказати про українську церкву у своєму регіоні — свідомість людей, почуття їх тотожності майже на нулю.
Одним із найпотужніших пунктів імпрези — візит представників українського дипломатичного корпусу в цей край, їх зустрічі з керівниками воєвідства, церковними діячами, виступи на концертах фестивалю, відвідини занедбаного цвинтаря воїнів Української Народної Республіки у селі Дубини, що під Гайнівкою. Амбасадор України Геннадій Удовенко з дружиною, II секретар Посольства Володимир Яценківський вперше завітали на Підляшшя і таким чином символічно замкнули регулярну серію виїздів у терен, бо відвідали вже чи не усі українські громади Польщі. Зустріч з більщанами була
довгою, змістовною і поважною. Місцеві українці, напевно ще довго згадуватимуть розповідь Амбасадора про Україну, про стосунки Польща-Україна, про необхідність полагодження якоїсь господарської форми співпраці між Польщею, Україною, Литвою і Білоруссю. Як видно, українські політики продовжують підтримувати цю ідею, вона, навіть, набирає усе більше прихильників у країнах міжмор'я.
Останній, третій концерт «Пудляської осені» називався просто — „Гості з України”. Переповнена заля жваво сприймала кожний сценічний порух артистів-аматорів, рівень виконання
яких часто був досить високим, рівненська ведуча з запалом, гумором і радістю заповідала кожний сценічний номер, а артисти, що прибули на Підляшшя трьома автобусами, творили успіх «Пудляської осені» — „Веснянка" (підкріплена троїстими музиками), «Криниченька»
(з її гопаком), „Намисто" (бісували Тут зібрався рід наш увесь), Тетяна Івченко (професійний, сильний голос, бандура, українська краса), Василь Аврусевич (справжня українська пісенна традиція)...
Власне третій концерт і став логічним завершенням фестивалю, апогеєм єдності артистів сцени і публіки в залі. Серед головних винуватців такого тріумфального волинсько-поліського десанту був голова Асоціації працівників культури профспілок Рівненщини Микола Данилюк. Цікаво, що артисти за два дні об'їздили до 11 місцевих сіл, де виступали на різноманітних сценічних майданчиках. І власне ці поїздки в терен стали черговим артистичним і організаційним успіхом імпрези.
Отже, в Більську, де немає жодної української церкви, жодної школи чи навіть класу з українською мовою навчання, де навіть СУП не має свого приміщення, де майже неможливо оглядати телевисилання з Києва, де люди чи не масово голосували на виборах за лівих, де на будинках пишуть komuno wr?? чи хвалять SdRP, — відбулася загалом цікава і вдала артистична імпреза. Шкода лише, що у залі не були присутні діячі білоруської громади, яка також діє на території Підляшшя. Кажуть, що їх не було запрошено на цей фестиваль. Між українцями і білорусами тут триває конкуренція, тут в одних і тих же людях шукається підтримки, вбачається свій, український чи білоруський електорат. Колега з білоруської редакції Польського радіо, довідавшись про те, що незабаром їду до Більська, стурбовано запитала: Чому? Почувши, що на український фестиваль, симпатично скривилася і щось пробурмотіла типу — знову ви там щось зачинаєте.
Але українське відродження на Підляшші триває — бо ж, висловлюючись, пробачте, комуністичною термінологією, маємо тепер відлигу. Тобто настала демократизація, і завжди заборонена українськість раптом починає даватися чути. „Тутешні" згадують про те, ким вони є, звідки їх коріння. І далі все залежить від того, чи втримається держава Україна, чи ні. Буде держава — повнокровніше, цікавіше заживе українська громада Північного Підляшшя між Бугом і Нарвою, не буде — знову усе піде на маргінес. Але, дивлячись на сценографію фестивалю «Пудляської осені», переймаєшся оптимізмом і маєш надію на наступну зустріч у 1994 році.

Володимир Прядко