У попередньому числі “Над Бугом і Нарвою” надрукували ми інтерв’ю із Андрієм Котлярчуком, комендантом пластового (скаутського) Міжкрайового пам’яткоохоронного історично-краєзнавчого табору «Вирій» (8-19 серпня 2009 р.), якого завданням було згуртування української молоді з України та Польщі навколо спільного обов’язку оберігати національні пам’ятки та історичні місця на етнічних землях. Нині, на прохання нашого читача та суспільного діяча Андрія Кобака (м.ін старости української парафії святителя Петра Могили у Вроцлаві), пов’язаного своїм родинним корінням із селом Жуків, повертаємо до цієї важливої та обнадіюючої події та публікуємо післятаборові роздуми однієї із учасниць – молодої львів’янки Устини Стефанчук.

«Вирій» пам’яті

Черговий рік в с. Жуків Підкарпатського воєводства відбуваються роботи з відновлення зруйнованого українського цвинтаря. Цього року в якості добровольців долучилася група небайдужих пластунів з України та Польщі. Окрім відновлювальних робіт на цвинтарі проведено екскурсії пам’ятними  місцями, які передбачали: ознайомлення із зразками дерев’яної архітектури, відвідини та вшанування місць колективного поховання українців – жертв Акції «Вісла» та вояків УПА. Незабутнім завершенням табору була мандрівка Бескидами.

Для мене, як і для будь-якої людини, яка живе в Західній Україні питання українсько-польських відносин є неоднозначними.
Моя бабуся – корінна львів’янка, завжди з гіркотою розповідала мені про «пацифікацію» та «сусідство» з поляками і чим воно обернулося для українців за її пам’яті (тобто в 30-их рр.). Я, правду кажучи, завжди сприймала це з певною іронією і, може, навіть недовірою, вважаючи бабусині історії явним перебільшенням. Так склалося історично, що у сприйнятті сучасної української молоді явною загрозою для України завжди вважається, радше, Росія, а питання польського шовінізму особливо гостро ніколи не постають. Побутує думка, що Польща є європейською державою, до чого і Україна прагне, і відповідно, встановлення добросусідських відносин між країнами та толерантність є запорукою мирного співіснування. Та, як виявилося добросусідство є дещо однобоким, а толерантність означає, часто, ігнорування власної національної гордості та підлабузництво.
Їдучи до Жукова на пластовий табір, напевно, не до кінця усвідомлювала для чого і що там побачу. Я навіть уявити не могла, як побачене змінить моє сприйняття світу.
Переді мною постали цвинтарі серед лісу – єдиний спомин про людей, яких було вигнано із їхніх прадідівських хат, зруйновані та сплюндровані церкви, у яких крізь стелю проглядається небо, розвалені старі хатки серед задбаних польських будинків... і люди, які і сьогодні повинні багато стерпіти, щоб могти сказати ким вони є... Хоча вони могли б піти й простішим шляхом, як тисячі моїх земляків, які виїжджаючи за кордон одразу забувають свою мову.
Це, очевидно, не перший мій візит до Польщі, проте вперше я усвідомила як не легко там українцям, які не соромляться свого походження, не цураються своєї національної приналежності і як їх мало...
Загалом, ця подорож змусила замислитися над проблемами, які ніколи для мене не стояли так гостро, так гнітюче. Акція «Вісла» чи «пацифікація» перестали бути лише абстрактними поняттям, сухими історичними фактами... Адже, лише коли минаєш десятки зруйнованих порожніх церков, бачиш перед собою фундаменти посеред лісу, де колись були хати, а в них жили собі люди зі своїми повсякденними клопотами, а все, що від них залишилося – це покинуті напівзнищені цвинтарі, лише тоді можеш відчути майже фізичний біль і нездоланний гнів від того, що хтось посягнув на щось рідне, святе для тебе.
З іншого боку, немає меж тому щастю, коли встановлюєш на місце витягнений з-під землі хрест, або зустрічаєш десь у далекому польському селі бабцю, яка вітає тебе благословенням і витирає сльози кінцями хустки або дідуся, який у відповідь на почуту українську мову гордо виголошує «Слава Україні!».
Відчуття після побаченого є справді достатньо неоднозначними: інколи – приємними, але здебільшого – гіркими та болючими. Адже, так важко не занепадати духом, коли відкривається така реальність, так важко не гніватися на когось, на себе, на всіх... Проте, варто своє розчарування і гнів спрямувати у конструктивне русло і намагатися зробити усе що у власних силах, щоб призупинити або навіть запобігти руйнації тих небагатьох пам’яток культури матеріальної, а відтак, може і духовної.
Ця стаття присвячується усім українцям в Польщі, і тим, які самозречено працюють в ім’я свого народу, попри усі перешкоди і відсутність будь-якої підтримки з боку України, і тим, які не свідомі своєї національної ідентичності, але точно, колись зрозуміють хто вони, я вірю.

Устина СТЕФАНЧУК
Фото  Chymere

Табір «Вирій» ініційований та організо-ваний групою старших пластунів зі Львова за сприяння пластунів Польщі, Об’єднання українців в Польщі та Національного університету «Львівська Політехніка». Учасниками табору були старші пластуни з України та Польщі (Перемишль, Ґданськ, Члухів, Білостік, Ґурово-Ілавецьке).
За назву табору невипадково обрали слово «вирій», яким, окрім теплих країв, куди відлітають птахи узимку, в народі називали земний рай, де знаходиться сонмище душ предків. Адже віддавна люди знали, що, зберігаючи пам’ять про предків, вони будують своє майбутнє та майбутнє своєї громади.
Стаціонарна частина табору проходила в селі Жуків, що на Любачівщині. На середину ХХ ст. село було українським, в 1946 р. мешканців було депортовано на територію тодішньої Радянської України, а решту під час операції «Вісла» насильно вивезли на західні та північні терени Польщі (декотрі з їх нащадків брали участь в таборі).
На таборових ватрах проводились гутірки на тему історії та географії Закерзоння, переглядали історичний фільм, співали відомі та вивчали нові народні пісні з Лемківщини та Підляшшя. Завдяки приємному товариству та сприятливій погоді на таборі панувала атмосфера радости від потрібної та цікавої справи. Незважаючи на специфіку табору, він зберіг свій традиційний пластовий чар.
В часі табору учасники здійснили ряд мандрівок містами та селами Надсяння, Східної Лемківщини, гірськими полонинами Західної Бойківщини, відвідали багато давніх дерев’яних та мурованих українських церков, цвинтарів, музеїв, меморіялів та інших місць, пов’язаних зі споконвічним перебуванням наших предків на цих землях та боротьбою їх за волю України.
Окрім внеску у збереження української культурної спадщини, табір «Вирій» допоміг молодим пластунам пробудити в собі духовні цінності та почуття обов’язку перед рідними історичними пам’ятками на теренах інших держав, надав можливість оцінити тогочасні події і прослідкувати їх зв’язок з сьогоденням. Долучаючись до відновлення цвинтарів в колишніх українських селах, свідома молодь відчуває, що може бути корисною своєму народові. Найкращий спосіб відчути красу Закерзоння та потребу нашої уваги до нього – це відвідати цей край і побачити все на власні очі.
Андрій Котлярчук,
Табір «Вирій». Пам’ять предків – основа для майбутнього