Осінній цикл свят, який пов’язаний в основному зі збором врожаю та приготуванням до зими, завершує річне календарно-обрядове коло. Початок і кінець цього періоду визначається по-різному. Деякі дослідники вважають початком осені день св. Іллі (2 серпня), інші – свято Успіння Праведної Ганни (7 серпня). Календарні празники осіннього циклу завершуються днем святого Пилипа (27 листопада), після якого настає зимовий піст – Пилипівка, або дещо пізніше – святом Введення в храм Пресвятої Богородиці (4 грудня).
 

Традиційні свята українського населення Північного Підляшшя були вже темою вивчення дослідників. Народну лексику пов’язану з тими празниками, у тому числі звичаї, якими вони супроводжувалися, досліджувала на території цілої Білосточчини д-р Ніна Андросюк з Університету в Білостоці. Річний календарно-обрядовий цикл свят населення регіону між Бугом та Нарвою вивчали також науковці з України. У 1997 р. працювала тут етнографічна експедиція Київського національного університету ім. Т. Шевченка, результатом якої стала м.ін. стаття Валентини Борисенко «Ганна – вже осіння панна». Традиційні осінні свята українців Підляшшя («Над Бугом і Нарвою» 5/2003 і 6/2003). Презентований тут матеріал є результатом моїх фольклорних записів здійснених у 2001-2012 рр. у таких селах, як: Плески, Пасинки, Збуч, Чижі, Ляди, Курашево (ґм. Чижі), Старий Корнин, Баранувці (частина села Малинники), Красне Село, Соб’ятино, Рогачі, Микуличі, Витово, Добривода, Кориди, Чохи-Орлянські та ін.

Початком осіннього циклу свят україномовне населення Підляшшя вважає свято Ганни, яке вшановується 7 серпня. Оскільки однак багатьох дослідників, у тому числі Олекса Воропай, відомий дослідник української народної традиції, автор книжки «Звичаї нашого народу», до циклу осінніх празників зараховують уже день пророка Іллі (20 липня за старим, та 2 серпня за новим стилем), почнемо розглядати цей період саме від того свята.
Святий Ілля це найбільший серед старозавітних пророків, поборник істинної віри і благочестя. Він жив 900 років до Різдва Христового в часи царювання ізраїльського царя Ахава. З малих літ присвятив себе Богові, поселився в пустелі та жив у молитві й суворому пості. Здійснив також ряд чудес. За свої земні діяння був живим у вогняній колісниці знесений на небо.
Відомо з літопису Нестора, що в дохристиянські часи в Києві існувала церква, збудована на честь святого. Давні іконописці зображували його сидячим на колісниці з вогняними колесами, яка була оточена з усіх боків вогняними хмарами і запряжена чотирма крилатими кіньми.
Святий Ілля сприймався як посередник між небом та землею. За народною міфологією, це наступник грізного язичницького божества – громовика Перуна, і з цим в’яжеться багато вірувань та легенд.
На Підляшші празник пророка Іллі (як кажуть у народі – Ілія) врочисто святкується м.ін. у церквах присвячених святому в Морі, Підбіллі та Новому Корнині, а також у каплиці Кузьми і Дем’яна, філіальній церкві парафії в Черемсі. Звичаї пов’язані з тим днем аналогічні з тими, які існували скрізь на українській території.
Нерідко саме тоді ішов дощ, гриміло та блискало:
– Казалі, што як гриміт, то Ілія їеде на небі на колясці і бліскає йому пуд кольосамі. Ми колісь перед Ілійою з батьком косілі на Бокуовці (назва поля – ЛЛ), а гриміт і бліскає. Я кажу – ну, вже Ілія їеде до Мора на празнік (Марія Максим’юк, Збуч).
Хоча в народі день 2 серпня вважали присвятком, то намагалися не працювати, особливо в полі, боячись гніву пророка, який може того, хто не святкує, вдарити блискавкою:
– На Ілію нічого не можна било робіті, бо казалі, што Ілія зошлє громи (Людмила Юзвіюк, Чижі).
– Колісь ніхто не робів і не роб’ят тепер, бо бояться, што гриміт (Тетяна Масальська, Збуч).
– Бояліся, бо кажут, коб не вдирило. Колісь на Ілію в Ориешкові поїехав Боровік (житель села – ЛЛ) по сіено, і так но в’їехав до клуні, груом дав і клуня згориела. То все казалі (Марія Максим’юк, Збуч).
Під час грози – не лише в день св. пророка, але завжди коли гримить – підляшуки запалюють перед образами грумнічну свіечку. Вірять, що вона хоронить хату перед тим, щоб не спалив її грім.
Бувало, що від дня Іллі псувалася погода. Це знайшло віддзеркалення в приказці, яка популярна також в інших регіонах України: «Ілія – наробіт гнілія» (Тетяна Масальська, Збуч).
День пророка припадає в сезоні жнив. «Ілія – то вижну і я» (Людмила Юзвіюк, Чижі) – говорили на Підляшші. Бувало, що селяни випікали вже тоді хліб з нового врожаю: «На Ілію повну піеч хліеба налію» (Марія Максим’юк, Збуч), «На Ілію хліеба напеку, а на Бориса вже добре напорися» – як на Ілію напекут свіежого хліеба, то на Бориса вже добре його наїдяться (Тетяна Масальська, Збуч).
Празник осіннього Бориса і Гліба – молодших синів Володимира Святославича, яких після смерті батька в 1015 році вбив, згідно з літописом, їхній старший брат Святополк, припадає 6 серпня (24 липня за старим стилем). У народі це свято завершувало дозрівання всіх хлібів.
На Підляшші святим Борисові і Глібові присвячена каплиця у селі Кожино.
Після празника Іллі починалося приготування до озимого посіву жита і пшениці:
– По Іліїе оралі на збуоже чорнуху (Василь Максим’юк, Збуч).
День пророка мав значення також для бджолярів:
– До Іліїе виходят роїе з улья і їх обсаджуют у другі улії, коб билі. То як до Іліїе вийдут, то їх обсадят, «а по Іліїе кійом по роїе». Як по Іліїе руой виходіт, то вже не має скуоль живності набраті, не дасть ради назбіраті меду на зіму (Марія Максим’юк, Збуч).
Оскільки підляшуки рахували свято пророка Іллі ще літнім празником, то свято Успіння Праведної Ганни (у народі просто – Ганна), матері Діви Марії, від якої народився Ісус Христос, що припадає п’ять днів пізніше (7 серпня за новим та 25 липня за старим стилем), вже вважалося початком осені. Знайшло це віддзеркалення в популярній по цілому Підляшші приказці «Ганна – осіення панна» (Людмила Юзвіюк, Чижі).
Особливо врочисто цей день святкують у Михайлiвськiй церкві в Старому Корнині та довколишніх селах, навіть тих, які не належать до парафії Старий Корнин, як-от: Збуч (парафія Чижі), Старе Березово (парафія Нове Березово), Крив’ятичі (парафія Вуорля). Що цікаве, у церкві в Морі, яка належить до парафії Старий Корнин, Ганни не святкується (тут приходським празником є Ілля, день патрона церкви). На Підляшші свята Ганна є патронкою церкви в Боратинцю-Руському, каплиці у Вільці-Терехівській та Пасинках, а також філіальної церкви в Старому Корнині.
У Старому Корнині день святої відзначається дуже врочисто від багатьох років:
– Як я вдома ще була малою, то ми всіе до церкви ішлі, а двери на ключ замикалі. А люді туолькі ж було, што як кони поїлі, то в колодецях ні в кого води не оставалось. Усю виберут за Ганну. Просто собіе нема чого напітися, так виберут. Ой, було люді. А дідуов, то од брами до самої церкви. З одного і другого боку всьо діди булі і просилі. І што ж вони? Хоч кусочок хліеба дай йому (Ганна Томашук, Старий Корнин).
Старий Корнин відомий чудотворною іконою Богородиці, яка об’явилася тут 1704 р. та понад 200 років помагала людям. З далеких сторін ішли тисячі віруючих, шукаючи в молитві перед нею Божої ласки і помочі. У 1783 р. дякуючи дарам оздоровлених паломників вдалося збудувати в селі другу церкву, присвячену саме св. Ганні. На жаль, під час біженства в 1915 р. місцеве населення вивезло чудотворну ікону вглиб Росії, де вона загинула. І хоч уже майже сто років ікони немає, то слава місця залишилася.
– Говорат, што гналі скованого, вуон невінни бив, а його сковалі і гналі. І вуон попросівся до Корніна до церкви, і його пустілі. І став молітіся і йому з рук кайдани упалі. І віесят тепер у церкві тиї кайдани (Марія Максим’юк, Збуч).
– Ганна то велікі, велікі празнік. Колісь у нас то било такоє чудовне міесцє, што ішлі сюди на кулях, а ворочаліся без кулюв. Ішлі спіпиї, зачиналі бачиті. І ще й тепер мнуого люді у нас збірається (Ганна Абраміюк, Старий Корнин).
Ганна, яку дуже врочисто святкують у Старому Корнині, це так насправді невеликий празник, якого в багатьох селах вважають буденним днем:
– То такоє невелікє свято. Є такії сьола, де там не святкуют і не знают, што є Ганна (Людмила Юзвіюк, Чижі).
І хоч Ганна це присвяток, деякі намагаються того дня не працювати:
– На Ганну одін вюоз жито. Дав груом і згориела клуня. І од тих пуор став Ганну святковаті (Тетяна Васальська, Збуч).
Серед підляського народу церковний календар поєднується з циклом господарських робіт. Осінь – це в основному завершення жнив, копання картоплі та сівба:
– Послі Ганни кунчаються жнива і начинається осень. Начинают тогди льон рвати, привозят його, б’ют, сушат, тогди везут у полє і стелют на такіх угорках, коб дощ не заняв. А як постелют льон, начинают картохлі копати, а мужчини заразкі послі Ганни то вже гнуой возят, пудпарани, пуд жито, сіеяти (Ганна Томашук, Старий Корнин).
14 серпня (1 серпня за старим стилем) святкується день семи святих мучеників Маковеїв, їх матері Соломії та вчителя Єлеазара, які в 166 р. до н. е. очолили повстання за віру в єдиного Бога і були за це жорстоко покарані. На Підляшші, як і в Україні, свято це звуть – Маковея. В Україні цього дня згадують хрещення Русі, що його проводив князь Володимир у 988 р.
На Підляшші на Маковея святять воду, яку вважається цілющою, в Україні також квіти і мак.
У регіоні між Бугом та Нарвою Маковея святкується врочисто в урочищі Криночка, де стоїть церква свв. Братів Маковеїв, що належить до парафії в Дубинах, а також на криниці неподалік від села Ляди, на границі з селом Курашево. Знаходиться там каплиця свв. Братів Маковеїв, філія парафії св. Антонія Печерського в Курашеві, де в 1930 рр. об’явилося чудотворне джерельце. Історія цього місця доволі цікава:
– Бив тут такій чоловіек, Хведур Павлючук, і вуон правдоподуобно бив на зуор слабий. Алі бив такій досить хітровати, то одгадував сни. Што кому снілося, ішов до його і вуон одгадував. Кому вгадав, кому не вгадав. Пришов до церкви той Хведур і каже попові, што приснівся йому сон, што Маті Божа пливла рикою, а тут такая ріечка била, і упливла у сіету криніцю (Володимир Насута, Ляди).
У 1942 році з ініціативи Федора Павлючука було побудовано коло криниці каплицю, яку висвячено на Маковея. З того часу чудотворне джерельце стало об’єктом паломництва. Довкола почали з’являтися хрести, а на стінах каплички – ікони пов’язані з особою Федора Павлючука.
Дороги напівсліпого простого селянина і церкви почали розходитися, коли почав він збирати довкола себе прихильників, які вважали його пророком. Арештований Службою безпеки, опинився у в’язниці, згодом оселився у Черемсі, де помер.
– Сіета каплічка, може вона одкрилася не з велікою святостьою. Алі вона висветілася, а люде знашлі тут воду – криніцю незчерпаєму. І люде сталі сюди їехаті і тую воду браті. Може комусь направду муоцно помогло, а тут у Курашеві билі такії, што їм помогло, бо то стало намоляне міесцє. І тепер люде везут крижіе, з далека приїжджают, як глянуті на самоходи, то реєстрації з усюоль (Ніна Григорук, Курашево).
Криниця в Лядах – одне з багатьох джерел на Підляшші, до яких народ відноситься з великою шаною, та воду вважає цілющою. 14 серпня збираються тут цілі сім’ї та всі, які вірять у цілющі властивості джерельної води.
На Маковея починається Успенський піст, званий в народі Спасувка, Спасовка, який продовжується два тижні:
– Пуост зачинається од Маковея – Спасовка – то не можна забави робіті, весілюов не можна робіті і їесті м’ясного не можна до Спліеня. Не такій вуон тяжкі, як Велікі пуост. Як мніе баба казалі, можна сир їесті, масло, молоко, но жеб м’яса не їесті (Валентина Марцинович, Красне Село).
Назва посту походить від народної назви свята Преображення Господнього, яке українці, у тому числі на Підляшші, звуть Спаса (19 серпня за новим та 6 серпня за старим стилем). Це одне з дванадцяти найбільших церковних празників, по значимості – третє після Різдва Христового та Великодня. За переказом, цього дня Ісус Христос виявив учням свою божественну натуру.
У традиції українського народу вважається Спаса одним із найбільших хліборобських свят. Його ще називали святом врожаю.
На Підляшші Спаса святкується в Преображенських церквах у Плесках і Сасинах, у яких є воно головним приходським святом, також у Клениках на могилках, монастирі св. Димитрія Солунського в Саках, та найбільш врочисто – у монастирі свв. Марфи і Марії на Святій Горі Грабарці, куди кожного року прямують тисячі прочан:
– На Грабарку їезділі, алє говорилі, што їедут не на Грабарку, а на Сумінщину. Їехалі фуорамі, я ще малєнька била, їехала баба моя, і мама, і тато. Крижикі везлі, хто міев якуюсь хворобу, коб за здоров’є помолітіся. Алє паметаю, як бралі їесті з собою, то баба приказувалі, коб жадного м’яса, чи як то ще баба називалі по-давніейшому – скоромного, не бралі. Пішком ішлі люде з тлумачкамі на плєчах. Направду їехалі молітіся (Валентина Марцинович, Красне Село).
За давньою традицією на Спаса освячують перші плоди, передусім яблука. Тому в Україні Преображення Господнє звали також Яблучним спасом. У деяких регіонах України освячували теж груші, виноград – усю садовину і городину. Традиція ця пов’язана з давнім звичаєм, щоб перший урожай приносити Богові і лише після того споживати.
На Підляшші освячували яблука, часом груші, які згодом врочисто споживали:
– Святят яблика, наберут їх у хусточкі, потом принесут додому і їдят. На стуол їх не клалі за моєї паметі. А до Спаса яблик не било можна їесті. А чом не можна, ніхто не знає. Я вже батюшкі питала і тоже не знає. То такая тайна. Оно туой матери не можна їесті, што поховає дітя (Лідія Борута, Плески).
– Не їдят яблик. А чом не їдят? Бо кажут, што як у кого дітя умерло, то тому дітяті на тому свіеті не дадут яблика (Марія Максим’юк, Збуч).
– Билі такії, што не їелі рано перед святіеньом, а билі такії, што не їелі ціели час аж до Спаса, покуоль освятяться. То такії не їелі, у которих – не дай, Боже, нікому – малоє діетятко вмерло. То тая мама, так полагалося, коб не їела яблик. Баба мніе розказувалі, што діетятко, которе вмерло, воне є в небі, бо то ще аньолік, ну і там діелят ябличкамі на Спаса тиї діеткі. Колі одного дітіеті маті наїелася яблик перед Спаса, то сказалі йому: «Твоє ябличко свіня з’їела». Так мніе баба тоє говорила і моїе баба не їелі до Спаса яблик (Валентина Марцинович, Красне Село).
Віра в те, що до свята Преображення Господнього не можна куштувати яблук, повсюдна на цілій території Підляшшя, як і скрізь в Україні. У багатьох регіонах України вважалося, що в цей день на тому світі Пречиста Діва роздає діткам золоті яблука, однак їх не одержують ті діти, матері яких зогрішили і їли до Спаса яблука. Деякі підляшуки ще й досі дотримуються тої заборони та до свята Преображення Господнього не споживають яблук, хоч це вже одиниці.
Чому саме аж до другої половини серпня не можна їсти яблук та іншої садовини? Пояснення є різними. Деякі кажуть, що це нераціональне – просто в таких регіонах України, як хоча б Крим, велика кількість урожаю пропадала б. На їхню думку це встановлення стосувалося винограду, причому в Греції. Там вважалося благочестивим, щоб початки винограду були насамперед принесені для євхаристійного вживання. І тільки коли найкращий урожай віддали церкві, все інше вживали в їжу. Цей звичай був зафіксований у церковних правилах. Щойно потім він потрапив в Україну. Однак, чому якраз зараз стосується яблук – невідомо.
Можна знайти також інше, більш прозаїчне, пояснення цього звичаю – культові заборони споживати перші плоди до повної їх стиглості відомі багатьом народам, навіть тим, що знаходилися на первісній стадії розвитку. Вірогідно, вживання незрілих плодів викликало шлункові розлади, тому ця заборона, маючи суто раціональну основу, згодом набула сакрального змісту.
Свято Спаса збігалося часто з закінченням жниварської пори. Тому й в Україні освячували того дня не тільки яблука, але так само обжинкові квітки. На Підляшші ідуть у церкву з ними уже на свято Успіння Пресвятої Богородиці 28 серпня. Однак, наприклад у Плесках, за традицією, збіжжя святилося на Спаса, про що й засвідчувала в 2006 р. найстарша, тоді 94-літня, мешканка села:
– Квіткі такіє робілі – перепеліці, і святілі їх. Оно тут у нас, у Плєскув. Наш прихуод бив до Риболув, то я не віеду, як там святілі. А до нас батюшка приїжджав сюди і святів наши перепеліці. Жито било ув’язане, яблика, бо дожидалі, не їелі люде до Спаса, квіткі такія гожи, пшеніця. Усьо такоє господарськє святілі (Ганна Андріюк, Плески).
З дня Преображення Господнього відчувається вже наближення осені. З цього часу починають відлітати на зиму птахи:
– На Спаса бусли збіраються вилітаті у вирій – десь далєко. Колісь в Ориешкові такій старуткі-старуткі бив, і коло його наше полє било. І вуон на своюом полі штось робів. А бусли кружаться вже одлітаті. Вуон став на коліена: «Буслікі, буслікі, як віете прилєтіте, то вже мене не застанете, прощайте буслікі». Як вуон прощався, я там била. І так вуон вже не дождав їх, умер (Марія Максим’юк, Збуч).
Цей приклад показує, якою шаною тішився в давнину бусел, священий птах багатьох народів, у тому числі давніх слов’ян.
Після Спаса черговим великим празником є Успіння Пресвятої Богородиці і Пріснодіви Марії (28 серпня за новим і 15 серпня за старим стилем), день, коли Марія заснула, а її тіло одразу з душею було взяте Ісусом Христом до неба. На Підляшші звуть його Спліенє, Сплінє. Це одне з найбільших свят, а водночас останнє в літургічному році. У регіоні врочисто святкують його в Успенських парафіях м.ін. у Чижах, Кліщелях, Більську, Ботьках та в церкві Воздвиження Чесного Хреста у Верстоці.
Успіння це пора, коли повністю закінчували жнивувати і готувалися зустрічати осінь. Того дня україномовне населення Підляшшя дякує за врожай та просить благополуччя у наступаючому році. Символом щасливо завершених жнив є квіетка (квітка), яку освячують у церкві:
– Як вижнут, тогди перепеліцю роб’ят і з перепеліці вже найхоруоще збуоже берут. Перепеліця била но з пшеніці і жита, а з овса то не робілі. Одтіналі верх і до церкви на Спліенє убіралі в квіткі і тогди светілі (Василь Максим’юк, Збуч).
– У туой квіетці і жито, і пшеніця, і льон, і мак колісь, і овес. Всякє збуоже. І вбіралі квіетку тую орґінямі барзо, бо тиї орґіні колісь билі (Марія Максим’юк, Збуч).
Квітка була популярним атрибутом свята Успіння на всій території україномовного Підляшшя:
– З жита робилося тую квітку. І квіткі давалі, і моркву, і мак. Усьо зв’язувалі і так святилі. Давалі мак, коб діти сипалі в колодяси, коб дощ падав, як дощу нема. Батюшко моліться і так три дні мине, може буильш, і дощ попадає (Надія Чиквин, Версток).
У деяких селах на Підляшші мак давалося дітям, які ішли в школу, щоб добре вчилися. Парена морква з квітки помагала – на думку підляшуків – як засіб проти жовтяниці. Крім того давали її коровам, щоб легше виходила плацента, інколи також вагітним жінкам.
Для господарів, які закінчили жнива, освячення обжинкового букету це найважливіший обряд пов’язаний зі святом Успіння. Хоч зараз ніхто на завершення жнив не робить уже перепелиці, то традиція святити квітку в церкві надалі остається живою.
Після освячення підляшуки зберігали букет вдома до посіву жита. Ідучи в поле, висмикували з його колоски і ними засівали – щоб отримати добрий урожай:
– Квітку вішається над іконами і тримається до того дня, колі господар іде засівати. Як іде засівати, а колісь було, що засівав з коробки, то тогди обдушуют квітки. Соломи троха бралосьо, зробиться криж на полі, на туом, которе засівалося, і прокопається тую квітку в землю, загорнеться і там вона остається (Василь Чиквин, Версток).
Кожне село мало свої особливі звичаї пов’язані із використанням квітки:
– Уже як ідем засивати жито, тогди беремо тую квіетку, букет той, покропимо свещоною водою. І заходим на полє, перехристимось і тую квіетку перехристим. І розгорнем землю, і кладем тую квіетку. Найперуч їїе засиплімо писочком. А тогди господар бере коробку жита і іде сіеяти. Господа попросит, коб уродито тоє збуожечко і засиває (старша жителька села Чохи-Орлянські).
Успіння Пресвятої Богородиці було першим днем після Спасівки. Молодь вітала кінець посту на забавах, проте, старіші люди говорили, що в це свято, з огляду на його характер, краще не організувати гулянок:
– На Спліенє не полагається робіті забавув. Колісь, як била малая, то ми їезділі до Суховуольцюв, бо міелі там сім’ю, на Спліенє, бо там одпуст у Кліщелях. І там аби но Спліенє і забава, то мусіт биті якійсь поважни випадок. І то я на своїе очи бачила. Ішлі вже на забаву, а в свєтліці в Суховуольцях свіетло згасло. Тут вже одін цвани поліез на стовп ладоваті тоє свіетло, алє бив подпіти, бо то ж то одпуст, і доткнувся десь двома рукамі до дротув. Ми доходілі, а вуон оно упав і нема. Не жив (Валентина Марцинович, Красне Село).
На Успіння люди стежили за погодою:
– Як на Спліенє дощ іде, то неврожай буде, а як погода, то буде пшеніця хороша – казалі (Марія Максим’юк, Збуч).
Саме в тому часі, після празника Успіння, починався озимий посів жита і пшениці:
– Од Спліеня до Пречистої сіеялі. Вже як хтось сіеяв по Пречистуй, то сміяліся. Колісь так било, а тепер од Пречистої зачинається (Василь Максим’юк, Збуч).
5 вересня (23 серпня за старим стилем) православні відзначають день мученика Луппа, який жив наприкінці III ст. – початку IV ст. і був вірною слугою святого великомученика Димитрія Солунського. Пам’ять про святого знайшла відбиття в підляській приказці, яка пов’язана саме з озимим посівом:
– О, Лупа буде, то вже перша сівба. То тогди найліепши урожай. Кажут: «Як сіейна Лупа, то буде жита купа». Сіеялі перед Головосіеком. До Головосіека то вже середня сівба. А вже як сіеяют до Пречистої, то то вже пуозня сівба начинається (Ганна Томашук, Старий Корнин).
Хоч мало хто на Підляшші вже знає, коли відзначається день святого Луппа, то збереглася ще пам’ять, що саме тоді найкраще сіяти озимину.
У вересні, після свята Успіння Пресвятої Богородиці починався на підляських селах сезон сватання та весіль.

Далі буде

Людмила ЛАБОВИЧ

На фото:
Квіетка
Свято Успіння Пресвятої Богородиці – Спліенє в Успенській парафії в Чижах