З української-суспільно-культурної діяльності 60-х років Дописи про біжучу діяльність гуртка УСКТ в Кліщелях прикликають у моїй пам’яті довгі розповіді приятеля моєї родини, інж. Миколи Дерев’янка, про долі і недолі чільного активіста згаданого гуртка в 60-х роках, Андрія Німого. Андрій Німий належав до того, вимираючого вже ґатунку громадських діячів, які присвячують праці на благо свого середовища всі свої думки та мрії, неоднократно зі шкодою для успішності власної кар’єри, чи навіть для сімейного життя. Микола Дерев’янко був членом гуртка в Кліщелях від 1961 р. аж до його занепаду після смерті Андрія Німого. І хоч Дерев’янка також немає в живих, залишилася серед його паперів часткова кореспонденція, яку він вів з Німим, будичи інвалідом, що обмежувало можливість частіших його виїздів до Кліщель і особистого спілкування з кліщелівськими активістами. Микола Дерев’янко був уродженець Києва, але його дружина Олена походила з Підляшшя і була донькою священика Мазановського з села Яблунь; це й пояснює сентимент, яким Дерев’янко наділяв підляську землю та її мешканців. Вийшовши рано на пенсію, він шукав виходу для своєї незгаслої ще творчої енергії. Поки подружжя жило в Кракові це була активна праця в місцевій «Просвіті», опісля в Перемишлі поглинуло його питання української кооперації, а після 1945 року, поселившись остаточно в Пйотрковському повіті, Дерев’янко наладнав контакт з редакцією «Нашого слова» та Головним правлінням Українського суспільно-культурного товариства в Варшаві. Познайомившись принагідно з Андрієм Німим, також вихідцем з Наддніпрянщини, відчув у ньому «братню душу», палкого патріота, охопленого бажанням служити рідному народові. Вони заприязнилися, а з часом приязнь ота переродилася в таку глибоку й сердечну дружбу, що Дерев’янко зі своїх скромних засобів підпомагав навіть Німого матеріально, коли той вів затяжну судову справу за належну йому пенсію і в між часі опинився без засобів на життя. Факт цей засвідчують кількакратні зворушливі слова подяки в листах Німого. Збережені листи Андрія Німого до Миколи Дерев’янка охоплюють час від квітня 1963 р. до березня 1972 р., з перервою від X 1966 до III 1968 р. (загубилися?). Неповних десять років, але яка ж це криниця інформації про тодішні наболілі національні питання, про злети й невдачі в суспільній праці, про ентузіазм та інерцію громадян, про безконечні колоди, які кидали під ноги не тільки чужі, але й свої, які доводилося поборювати знов і знов, і які, здавалося, відберуть назавжди охоту до дальших змагань і перечеркнуть випрацьовані вартості. Андрій Німий виявився однак людиною з твердої криці і, хоч часом опановувала його зневіра, вмів її поборювати і підриватися до дальшої праці. На тлі його листування з М. Дерев’янком рисується постать расового діяча, носія шляхетних традицій просвітянського руху, будителя національної свідомості серед підляських земляків. Ці його прикмети підтверджують правило, що в деяких ситуаціях досить однієї одержимої людини, щоб «заразити» все середовище ентузіазмом до дій. Несприятливі обставини, в першу чергу затяжна хвороба, не дозволили однак Німому виховати безпосереднього свого наступника на громадянському посту; коли забракло йому життєвих сил, до занепаду почала хилитися й діяльність уескатівської ланки в Кліщелях, а коли його не стало — громадське життя завмерло тут зовсім на довгі роки. Все ж таки цілюще джерело, яке зумів Німий віднайти і спрямувати у власне русло, било тихенько всі ті роки, присипане, але гіе зовсім забетоноване; і ось після кільканадцятилітньої перерви прорвалося знов до свого «другого життя». Прослідкуймо однак події «першого життя» кліщелівського гуртка — вони настільки характерні для нашої уескатівської діяльності, що можна їх віднести до будь-якої іншої ланки «в терені». Все почалося від хорового співу. Підляшуки взагалі співучий народ, але Німому завдячували кліщелівці, що до репертуару місцевого їхнього «мішаного» польсько-білорусько-тутешнього хору стали щораз частіше протікати українські пісні, а хористи та їх слухачі стали відкривати, що українське слово і українська народня мелодія ближчі їхньому серцю, чим які-небудь інші. Про цю метаморфозу доповідав Німий свому другові Дерев’янку: Оновлений кліщелівський хор їхав з трепетом до Гайнівки (на День жінки 7.ПІ.63 р.), але зустрілися з бурхливими оплесками. В програмі булим.ін. «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої», «Місяць на небі» та в’язанка українських народних пісень. Після сукцесу в Гайнівці запросили нас залізничники з Черемухи, де й виступили 9.III з неменшим успіхом. (Лист з 2 квітня 1963 р.). Є тут і місце для першого розчарування: Були присутні кореспонденти місцевих газет, робили знімки, але рецензії таки не появилися ні в білоруській «Ніві», ні в польській „Gazecie Białostockiej”. Щоб вийти з хором на ширші види, необхідний був кліщелівцям професіональний диригент. Обов’язок цей взяв на себе молодий музик Сергій Лукашук, який вчив співу в Рільничій школі в Нільську і приїжджав у Кліщелі раз в тиждень на репетиції оркестру пожежників. Лукашук добре підготував хоровий репертуар до слів Шевченка і вже в березні 1964 р. кліщелівська ланка мала змогу вперше зорганізувати «правдивий» Шевченківський концерт зі вступним словом про Кобзаря. Це свято привернуло увагу ближчих і дальших сусідів Кліщель, з-поміж яких дехто вперше почув про Тараса Шевченка, його життя та творчість. Концертна частина передавалася крім того через радіовузол в Кліщелях. Праці хоч одбавляй — пише Німий (лист без дати) — в плані Більськ, Мельник, Нарва, Сім’ятичі, Нурець, Мілейчиці, Ботьки, Наровка, Біловежа. На підтримку кліщелівцям, пані Анна Домаччук, вчителька музичної школи в Білостоці, подарувала ноти з українськими піснями для збагачення репертуару. Успіх згаданого концерту розбудив охоту до праці в інших культурно – освітних ділянках і зрозуміння, що праця ота укладатиметься легше, коли прибере зорганізовану форму. З кінцем 1964 р. гурток УСКТ в Кліщелях нараховує вже 54 членів, а в його планах міститься створення бібліотеки, пункту навчання української мови і драматичний колектив. Найпростішою була справа бібліотеки. На основі невеликої кількості українських книжок (в більшості позичених в ГП у Варшаві: також дарунку від родини Де-рев’янків та його знайомих). Німий урухомив пересувну випозичальню з «пентралею» в свому приватному помешканні. Він визначив по сусідніх місцевостях своїх довірених зв’язкових, які брали в нього одноразово по 10 книжок для дальшого обороту між односельчанами. В червні 1964 р. пише Німий свойому другові, що є вже такі, що перечитали всю нашу бібліотеку…, прийдеться книжки міняти (в ГП), але це зроблю вже на осінь, коли після копання картоплі люди матимуть більше часу на читання. Найбільшою популярністю втішалися твори українських письменників про сільське життя, так близькі своїми проблемами пересічному підляшукові. На «Кайдашеву сім’ю» Нечуя-Левицького записується черга по 3-4 чоловік наперед. Нерідко по селах збиралися вечорами для спільного читання — не всі ж уміли читати кирилицю, але українське слово було всім зрозуміле й близьке. Справа пункту навчання української мови виявилася найбільш скомплікованою. Не те, щоб не було охочих в цьому напрямку Німий зі своїми однодумцями провели успішну кампанію. Не було кандидата на вчителя. Німий встановив особистий контакт з ГП, просив також Дерев’янка про підтримку й інтервенцію в Варшаві. Але на позитивний відгук з Варшави прийшлося ще довго чекати. І там не знаходили охочих. В між часі зав’язався в Кліщелях драматичний гурток. Німий мріяв про виставлення «Назаря Стодолі» — сили були б для того, бракувало однак необхідних народних строїв. Своїми міркуваннями на цю тему поділився він з Дерев’янком. У відповідь пані Олена Дерев’янко надіслала альбом з узорами українських вишивок і дорадила, щоб жінки самі взялися за вишивання, іншого бо виходу немає. Отже, приготування до «Назаря Стодолі» довелося відложити, а в те місце рушили репетиції «Безталанної» Карпенка-Карого. Паралельно йшли щотижневі проби хору, завершені новими успішними виступами з нагоди «Свята селянина» в Гайнівці і Сім’ятичах. Запалившись до ідеї навчання української мови, Німий не тратив її ні на мить з поля  зору. В 1964 р., в листі до Дерев’янка Німий жаліє, що внаслідок розтопів не в силі доїхати до всіх батьків, які, на його думку, були б згідні посилати свої діти на курс української мови і тим самим не використав ще суми 100 золотих, яку отримав віл свого приятеля «на кошти подорожей». До того ж справа навчання натрапляла на перешкоди з боку інспекторів освіти в Гайнівці. Щойно інтервенція Миколи Сивицького з Варшави, який проводив з сім’єю свою відпустку в Кліщелях, пом’якшила тверде «ні» інспекторату (лист від 19.08.64). Після цього інциденту директор школи в Кліщелях (прізвище Харшляк) дав згоду, щоб зібрати в школі батьків зацікавлених справою навчання. Батьки зійшлися у визначений день, але засідання не відбулося, позаяк… не прибув отой самий інспектор з Гайнівки. Вибачався опісля аварією автомашини. Правда це, чи черговий викрут? В кожному разі, створилася ситуація знеохочуюча батьків (лист від 19.08.64 р.). В листопаді 1964 р. зголосилася до інспекторату в Гайнівці Надія Карпюк, випускниця Педагогічного ліцею в Бартошицях, висловлюючи бажання вчителювати в Кліщелях, з одночасною пропозицією ведення курсу української мови. Інспекторат відповів їй, що в Кліщелях ні в околиці немає українців (?) та її внесок переадресовано до Ольштина. Таке поставлення справи обурило до глибини кліщелівський актив, мобілізуючи його водночас до посилення заходів для започаткування курсу, наперекір всім перешкодам. До акції збирання підписів серед батьків включилися дадатково Носкович, Абрамович, Конахович, Прокопюк. Внаслідок їх розмов з зацікавленими складено список, обіймаючий біля 30 дітей з Кліщель, в тому числі з багатодітних сімей. Наприклад, Гриць Цибулин, батько 10 дітей, записав п’ятеро з них на курс української мови, а листоноша Імшеник всіх своїх троє дітей. Хочемо ще, щоб за Кліщелями пішла Добривода (лист від 5.12.1964). Список був одначе повернений інспектором освіти з Гайнівки, на цей раз з зауваженням, що його треба оформити на спеціальних аркушах — взірець залучався —на яких з’явилася додаткова рубрика — національність (05.12.1964). Треба знати місцеві умови, щоб зрозуміти, як цей «додаток» подіяв на місцевих «тутешніх», примушуючи їх самовизначити своє національне обличчя. Крім цього — то вже вчетверте доводилось обходити хати за підписами! Вони просто граються з нами, як кіт з мишею, людям уже набридло підписувати одне й тейже (05.12.64). Під кінець 1964 р. заявив про свою згоду вчити дітей української мови вчитель місцевої школи Токаюк. Німий пов’язував з його особою великі надії, бо Токаюк на курсах для дорослих встиг уже виголосити доповіді про Шевченка і Франка, і взагалі непогано орієнтувався в українській історії та літературі. Я його ще й розколишу — обіцював Німий собі та іншим – – хоч він офіціяльно і білорус (10.12.1964). І знов гайнівсь-кий інспектор заявив своє «вето», доказуючи, що Токаюк не має відповідної підготовки, щоб навчати української мови. Токаюк погодився пройти доповнюючий курс, але справа навчання дітвори відкладалася. Тимчасом згадалі вище кліщелівські активісти не спали і в короткому часі, з трудом, але все ж таки, був виготовлений новий список, згідно з усіми вимогами інспекторату: 20 дітей з Кліщель і 20 з Добриводи та Вільки Терехівської, де саме остаточно провалилася справа навчання білоруської Мови. Новим кандидатом на вчителя стала Віра Якубовська, уроджениця Клішель, яка в навчальному році 1964/65 мала закінчити Педагогічний ліцей в Ьартошнцях і хотіла повернутися на посаду вчителька в різне містечко. Отже, виглядало, що навчання дітей набрало реальних кшталтів. Щоб курсом української мови зацікавити ще більший гурт дітей, правління гуртка вирішило вирізнити книжками тих. які вже записалися. Нагодою для цього мала стати традиційна «ялинка», яку влаштувала місцева парафія. В цій справі Німий вибрався до Варшави, але не зустрівся з похвалою зі сторони ГП, яке воліло би в це місце уескатівську імпрезу. Все ж таки Німий отримав від них 20 книжечок для дітей, до того дальших 40 зібрав серед знайомих М. Сивицький (13.01.1965 р.). Холодне прийняття в ГП, особливо деякі критичні зауваження ред. Гошовського, огірчило Німого. В листі від 04.03.1965 р. скаржився він Дерев’янкові: Може я й несвідомо роблю помилки, то нехай вони мене поправлять, але нехай і рахуються зі мною, бо я все ж таки — може і мало — але роблю дещо, що в моїх силах. Я чув своїми вухами нотки для мене неприємні і вони підривають охоту до праці серед населення, яке і без того налякане. На щастя — Німий був не з тих, які легко здають позиції. Буває, що люди самі бояться і мене лякають, але я не з полохливих. Хіба ж українець може ще чогось боятися? Уже, здається, всі страхи пережив, пройшов шлях найтрудніший, пекельний; порівняти теперішню ситуацію з пережитим, то сьогоднішній день, як вареники з сиром і сметаною. Особиста фінансова ситуація Андрія Німого і його сім’ї (жінка, внук) складалася тимчасом не найкраще, якщо не зовсім трагічно. «Документи, які від мене жадав ZUS, я їм послав і думаю, що 1 лютого 1965 повинні мені ренту прислати» — надіявся він в січні того ж року — «До того ще витримаю. Своя бараболя є, і добрі люди, як отець Григорій Пащевський (з поблизького села Версток), що дав дров. На сало і хліб наразі вистачить, а там — Бог батько». Всупереч цим оптимістичним сподіванням, справа ренти затягалася, довелося ще декілька разів понаг-лювати її особисто в Варшаві, і ще … Читати далі Ентузіаст з Кліщель – Андрій Німий