Ентузіаст з Кліщель – Андрій Німий

З української-суспільно-культурної діяльності 60-х років

Дописи про біжучу діяльність гуртка УСКТ в Кліщелях прикликають у моїй пам’яті довгі розповіді приятеля моєї родини, інж. Миколи Дерев’янка, про долі і недолі чільного активіста згаданого гуртка в 60-х роках, Андрія Німого. Андрій Німий належав до того, вимираючого вже ґатунку громадських діячів, які присвячують праці на благо свого середовища всі свої думки та мрії, неоднократно зі шкодою для успішності власної кар’єри, чи навіть для сімейного життя. Микола Дерев’янко був членом гуртка в Кліщелях від 1961 р. аж до його занепаду після смерті Андрія Німого. І хоч Дерев’янка також немає в живих, залишилася серед його паперів часткова кореспонденція, яку він вів з Німим, будичи інвалідом, що обмежувало можливість частіших його виїздів до Кліщель і особистого спілкування з кліщелівськими активістами.

Микола Дерев’янко був уродженець Києва, але його дружина Олена походила з Підляшшя і була донькою священика Мазановського з села Яблунь; це й пояснює сентимент, яким Дерев’янко наділяв підляську землю та її мешканців. Вийшовши рано на пенсію, він шукав виходу для своєї незгаслої ще творчої енергії. Поки подружжя жило в Кракові це була активна праця в місцевій «Просвіті», опісля в Перемишлі поглинуло його питання української кооперації, а після 1945 року, поселившись остаточно в Пйотрковському повіті, Дерев’янко наладнав контакт з редакцією «Нашого слова» та Головним правлінням Українського суспільно-культурного товариства в Варшаві. Познайомившись принагідно з Андрієм Німим, також вихідцем з Наддніпрянщини, відчув у ньому «братню душу», палкого патріота, охопленого бажанням служити рідному народові. Вони заприязнилися, а з часом приязнь ота переродилася в таку глибоку й сердечну дружбу, що Дерев’янко зі своїх скромних засобів підпомагав навіть Німого матеріально, коли той вів затяжну судову справу за належну йому пенсію і в між часі опинився без засобів на життя. Факт цей засвідчують кількакратні зворушливі слова подяки в листах Німого.

Збережені листи Андрія Німого до Миколи Дерев’янка охоплюють час від квітня 1963 р. до березня 1972 р., з перервою від X 1966 до III 1968 р. (загубилися?). Неповних десять років, але яка ж це криниця інформації про тодішні наболілі національні питання, про злети й невдачі в суспільній праці, про ентузіазм та інерцію громадян, про безконечні колоди, які кидали під ноги не тільки чужі, але й свої, які доводилося поборювати знов і знов, і які, здавалося, відберуть назавжди охоту до дальших змагань і перечеркнуть випрацьовані вартості. Андрій Німий виявився однак людиною з твердої криці і, хоч часом опановувала його зневіра, вмів її поборювати і підриватися до дальшої праці. На тлі його листування з М. Дерев’янком рисується постать расового діяча, носія шляхетних традицій просвітянського руху, будителя національної свідомості серед підляських земляків. Ці його прикмети підтверджують правило, що в деяких ситуаціях досить однієї одержимої людини, щоб «заразити» все середовище ентузіазмом до дій. Несприятливі обставини, в першу чергу затяжна хвороба, не дозволили однак Німому виховати безпосереднього свого наступника на громадянському посту; коли забракло йому життєвих сил, до занепаду почала хилитися й діяльність уескатівської ланки в Кліщелях, а коли його не стало — громадське життя завмерло тут зовсім на довгі роки. Все ж таки цілюще джерело, яке зумів Німий віднайти і спрямувати у власне русло, било тихенько всі ті роки, присипане, але гіе зовсім забетоноване; і ось після кільканадцятилітньої перерви прорвалося знов до свого «другого життя». Прослідкуймо однак події «першого життя» кліщелівського гуртка — вони настільки характерні для нашої уескатівської діяльності, що можна їх віднести до будь-якої іншої ланки «в терені».

Все почалося від хорового співу. Підляшуки взагалі співучий народ, але Німому завдячували кліщелівці, що до репертуару місцевого їхнього «мішаного» польсько-білорусько-тутешнього хору стали щораз частіше протікати українські пісні, а хористи та їх слухачі стали відкривати, що українське слово і українська народня мелодія ближчі їхньому серцю, чим які-небудь інші. Про цю метаморфозу доповідав Німий свому другові Дерев’янку: Оновлений кліщелівський хор їхав з трепетом до Гайнівки (на День жінки 7.ПІ.63 р.), але зустрілися з бурхливими оплесками. В програмі булим.ін. «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої», «Місяць на небі» та в’язанка українських народних пісень. Після сукцесу в Гайнівці запросили нас залізничники з Черемухи, де й виступили 9.III з неменшим успіхом. (Лист з 2 квітня 1963 р.). Є тут і місце для першого розчарування: Були присутні кореспонденти місцевих газет, робили знімки, але рецензії таки не появилися ні в білоруській «Ніві», ні в польській „Gazecie Białostockiej”.

Щоб вийти з хором на ширші види, необхідний був кліщелівцям професіональний диригент. Обов’язок цей взяв на себе молодий музик Сергій Лукашук, який вчив співу в Рільничій школі в Нільську і приїжджав у Кліщелі раз в тиждень на репетиції оркестру пожежників. Лукашук добре підготував хоровий репертуар до слів Шевченка і вже в березні 1964 р. кліщелівська ланка мала змогу вперше зорганізувати «правдивий» Шевченківський концерт зі вступним словом про Кобзаря. Це свято привернуло увагу ближчих і дальших сусідів Кліщель, з-поміж яких дехто вперше почув про Тараса Шевченка, його життя та творчість. Концертна частина передавалася крім того через радіовузол в Кліщелях. Праці хоч одбавляй — пише Німий (лист без дати) — в плані Більськ, Мельник, Нарва, Сім’ятичі, Нурець, Мілейчиці, Ботьки, Наровка, Біловежа. На підтримку кліщелівцям, пані Анна Домаччук, вчителька музичної школи в Білостоці, подарувала ноти з українськими піснями для збагачення репертуару.

Успіх згаданого концерту розбудив охоту до праці в інших культурно – освітних ділянках і зрозуміння, що праця ота укладатиметься легше, коли прибере зорганізовану форму. З кінцем 1964 р. гурток УСКТ в Кліщелях нараховує вже 54 членів, а в його планах міститься створення бібліотеки, пункту навчання української мови і драматичний колектив.

Найпростішою була справа бібліотеки. На основі невеликої кількості українських книжок (в більшості позичених в ГП у Варшаві: також дарунку від родини Де-рев’янків та його знайомих). Німий урухомив пересувну випозичальню з «пентралею» в свому приватному помешканні. Він визначив по сусідніх місцевостях своїх довірених зв’язкових, які брали в нього одноразово по 10 книжок для дальшого обороту між односельчанами. В червні 1964 р. пише Німий свойому другові, що є вже такі, що перечитали всю нашу бібліотеку…, прийдеться книжки міняти (в ГП), але це зроблю вже на осінь, коли після копання картоплі люди матимуть більше часу на читання. Найбільшою популярністю втішалися твори українських письменників про сільське життя, так близькі своїми проблемами пересічному підляшукові. На «Кайдашеву сім’ю» Нечуя-Левицького записується черга по 3-4 чоловік наперед. Нерідко по селах збиралися вечорами для спільного читання — не всі ж уміли читати кирилицю, але українське слово було всім зрозуміле й близьке.

Справа пункту навчання української мови виявилася найбільш скомплікованою. Не те, щоб не було охочих в цьому напрямку Німий зі своїми однодумцями провели успішну кампанію. Не було кандидата на вчителя. Німий встановив особистий контакт з ГП, просив також Дерев’янка про підтримку й інтервенцію в Варшаві. Але на позитивний відгук з Варшави прийшлося ще довго чекати. І там не знаходили охочих.

В між часі зав’язався в Кліщелях драматичний гурток. Німий мріяв про виставлення «Назаря Стодолі» — сили були б для того, бракувало однак необхідних народних строїв. Своїми міркуваннями на цю тему поділився він з Дерев’янком. У відповідь пані Олена Дерев’янко надіслала альбом з узорами українських вишивок і дорадила, щоб жінки самі взялися за вишивання, іншого бо виходу немає. Отже, приготування до «Назаря Стодолі» довелося відложити, а в те місце рушили репетиції «Безталанної» Карпенка-Карого. Паралельно йшли щотижневі проби хору, завершені новими успішними виступами з нагоди «Свята селянина» в Гайнівці і Сім’ятичах.

Запалившись до ідеї навчання української мови, Німий не тратив її ні на мить з поля  зору.

В 1964 р., в листі до Дерев’янка Німий жаліє, що внаслідок розтопів не в силі доїхати до всіх батьків, які, на його думку, були б згідні посилати свої діти на курс української мови і тим самим не використав ще суми 100 золотих, яку отримав віл свого приятеля «на кошти подорожей». До того ж справа навчання натрапляла на перешкоди з боку інспекторів освіти в Гайнівці. Щойно інтервенція Миколи Сивицького з Варшави, який проводив з сім’єю свою відпустку в Кліщелях, пом’якшила тверде «ні» інспекторату (лист від 19.08.64). Після цього інциденту директор школи в Кліщелях (прізвище Харшляк) дав згоду, щоб зібрати в школі батьків зацікавлених справою навчання. Батьки зійшлися у визначений день, але засідання не відбулося, позаяк… не прибув отой самий інспектор з Гайнівки. Вибачався опісля аварією автомашини. Правда це, чи черговий викрут? В кожному разі, створилася ситуація знеохочуюча батьків (лист від 19.08.64 р.).

В листопаді 1964 р. зголосилася до інспекторату в Гайнівці Надія Карпюк, випускниця Педагогічного ліцею в Бартошицях, висловлюючи бажання вчителювати в Кліщелях, з одночасною пропозицією ведення курсу української мови. Інспекторат відповів їй, що в Кліщелях ні в околиці немає українців (?) та її внесок переадресовано до Ольштина. Таке поставлення справи обурило до глибини кліщелівський актив, мобілізуючи його водночас до посилення заходів для започаткування курсу, наперекір всім перешкодам. До акції збирання підписів серед батьків включилися дадатково Носкович, Абрамович, Конахович, Прокопюк. Внаслідок їх розмов з зацікавленими складено список, обіймаючий біля 30 дітей з Кліщель, в тому числі з багатодітних сімей. Наприклад, Гриць Цибулин, батько 10 дітей, записав п’ятеро з них на курс української мови, а листоноша Імшеник всіх своїх троє дітей. Хочемо ще, щоб за Кліщелями пішла Добривода (лист від 5.12.1964).

Список був одначе повернений інспектором освіти з Гайнівки, на цей раз з зауваженням, що його треба оформити на спеціальних аркушах — взірець залучався —на яких з’явилася додаткова рубрика — національність (05.12.1964).

Треба знати місцеві умови, щоб зрозуміти, як цей «додаток» подіяв на місцевих «тутешніх», примушуючи їх самовизначити своє національне обличчя. Крім цього — то вже вчетверте доводилось обходити хати за підписами! Вони просто граються з нами, як кіт з мишею, людям уже набридло підписувати одне й тейже (05.12.64).

Під кінець 1964 р. заявив про свою згоду вчити дітей української мови вчитель місцевої школи Токаюк. Німий пов’язував з його особою великі надії, бо Токаюк на курсах для дорослих встиг уже виголосити доповіді про Шевченка і Франка, і взагалі непогано орієнтувався в українській історії та літературі. Я його ще й розколишу — обіцював Німий собі та іншим – – хоч він офіціяльно і білорус (10.12.1964). І знов гайнівсь-кий інспектор заявив своє «вето», доказуючи, що Токаюк не має відповідної підготовки, щоб навчати української мови. Токаюк погодився пройти доповнюючий курс, але справа навчання дітвори відкладалася.

Тимчасом згадалі вище кліщелівські активісти не спали і в короткому часі, з трудом, але все ж таки, був виготовлений новий список, згідно з усіми вимогами інспекторату: 20 дітей з Кліщель і 20 з Добриводи та Вільки Терехівської, де саме остаточно провалилася справа навчання білоруської _Мови. Новим кандидатом на вчителя стала Віра Якубовська, уроджениця Клішель, яка в навчальному році 1964/65 мала закінчити Педагогічний ліцей в Ьартошнцях і хотіла повернутися на посаду вчителька в різне містечко. Отже, виглядало, що навчання дітей набрало реальних кшталтів.

Щоб курсом української мови зацікавити ще більший гурт дітей, правління гуртка вирішило вирізнити книжками тих. які вже записалися. Нагодою для цього мала стати традиційна «ялинка», яку влаштувала місцева парафія. В цій справі Німий вибрався до Варшави, але не зустрівся з похвалою зі сторони ГП, яке воліло би в це місце уескатівську імпрезу. Все ж таки Німий отримав від них 20 книжечок для дітей, до того дальших 40 зібрав серед знайомих М. Сивицький (13.01.1965 р.).

Холодне прийняття в ГП, особливо деякі критичні зауваження ред. Гошовського, огірчило Німого. В листі від 04.03.1965 р. скаржився він Дерев’янкові: Може я й несвідомо роблю помилки, то нехай вони мене поправлять, але нехай і рахуються зі мною, бо я все ж таки — може і мало — але роблю дещо, що в моїх силах. Я чув своїми вухами нотки для мене неприємні і вони підривають охоту до праці серед населення, яке і без того налякане.

На щастя — Німий був не з тих, які легко здають позиції. Буває, що люди самі бояться і мене лякають, але я не з полохливих. Хіба ж українець може ще чогось боятися? Уже, здається, всі страхи пережив, пройшов шлях найтрудніший, пекельний; порівняти теперішню ситуацію з пережитим, то сьогоднішній день, як вареники з сиром і сметаною.

Особиста фінансова ситуація Андрія Німого і його сім’ї (жінка, внук) складалася тимчасом не найкраще, якщо не зовсім трагічно. «Документи, які від мене жадав ZUS, я їм послав і думаю, що 1 лютого 1965 повинні мені ренту прислати» — надіявся він в січні того ж року — «До того ще витримаю. Своя бараболя є, і добрі люди, як отець Григорій Пащевський (з поблизького села Версток), що дав дров. На сало і хліб наразі вистачить, а там — Бог батько».

Всупереч цим оптимістичним сподіванням, справа ренти затягалася, довелося ще декілька разів понаг-лювати її особисто в Варшаві, і ще в березні 1966 р. Німий буде просити ред. Зінича, щоб інтервеніював на місці, бо не має грошей на залізничний квиток. Інвалід, якого час від часу приковують до ліжка болючі навороти хвороби (заавансований ревматизм, нирки), він не цурається жодної нагоди, щоб підробити на прожиток: то ремонтує церковну огорожу, то надзирає вигрузку товарних вагонів на залізничній станції, то приймає від селян законтрактовані плоди, користуючись опінією чесного і роботящого працівника. Не дивлячись на важкі особисті життєві умови, не опускає його питомий оптимізм і охота робити щось корисне для своїх земляків. «Мені трудно вести суспільну працю, але все рівно я не всидів би. Я мушу цим займатись, бо рахую її своїм обов’язком і не уявляю собі, як би я себе, якби від неї відпав» (19.01.1965).

Коли покищо заломалася справа навчання української мови, необхідним стало посилення заходів біля розповсюдження «Нашого Слова». Заохочуючий крок вийшов у зв’язку з цим від Миколи Дерев’янка. Щиро Вам дякуємо усім товариством УСКТ за грошевий дар на передплату «Нашого слова». Вишлемо його самим найбіднішим членам, як у містечку, так і на селі, щоб читали і сусіди та вели пропаганду за передплату нашої єдиної газети. Тим самим число постійних передплатників зросло з 11 до 26 осіб. До розповсюдження «НС» був притягнутий і листоноша Імшеник — 15 примірників розводив він по селах Черемха і Полична. Однак дальший ріст читачів газети був загальмований. Іде посильна ворожа аїітація; вороги користуються темнотою і несвідомістю українських селян та спрямовують їх проти своїх же земляків-українців, яких називають бандитами. Як прийде «Наше слово» до кіосків, то прикривають його іншими журналами, щоб не було видно, як це було в Черемсі (11.04.1965). Але найгірше, що знайшлися свої чухраїнці (за словами Остапа Вишні), які кажуть, що тут нема українців (2.07.1965).

В свіжій пам’яті було ще успішне свято Шевченка з березня 1964 року і хотілося повторити його також і в поточному 1965 році. Але… Так у нас буває, що коли замовимо зал, то в той якраз день там несподівано відбуваються міліційні збори, або засідання якоїсь іншої організації (31.03.1965). Свято це в 1965 р. так і не відбулося.

Закінчився навчальний 1964/65 рік, а про затвердження вчителя української мови надалі не було вістки. Що до вчителя — скільки ж можна писати? Люди втратили надію і бояться наслідків на роботі, що за часто писали (02.07.1965). Віра Якубовська, на яку так чекали, остаточно відмовилась від посади вчителя в Кліщелях, зрештою не без персвазій декого з місцевих — лучше вчителя ззовні, і то старшого віком, бо молодого перероблять на чуже копито, або й вигризуть, а наколи зовсім не вийде, значить, не можна, і не треба проти властей, бо буде знов, що українці є бандити (06.05.1965). В цій ситуації опускалися руки. Як зворушливо тепло дякує Німий Дерев’янку за моральну підтримку: Ви одні нас не цураєтесь і нас підігріваєте, бо я вже попав у зневіру. Є люди і людиська — не так чужій, як свої вороги лихії. (…) Люди добрі вмирають, як секретар партії Демянюк, дай йому, Боже, царство небесне, а теперішні свої — боягузи і кар ‘єровичі, вважають, що українська мова це політика (06.05.1965).

Зневіру підсилювало ще й те, що почав розпадатися хор, дотеперішня гордість Кліщель. Диригент Лукашук чомусь перестав приїжджати на проби. Йшли розмови з п. Галею Доманчук з Білостоку, яка закінчила музичну освіту і яка виявила багато доброї волі, щоб допомогти кліщелівцям. Що ж, коли пост диригента був офіційно зайнятий Лукашуком, а на другого диригента будинок культури не погоджувався. У самих же гуртківців у касі було пусто.

Минуло літо 1965, наближався юівілей 10 – ліття існування УСКТ. Кліщелівську ланку візитували делегати ГП — Конролевич, Ільчишин і Королько, обіцяли, що диригент Лобачевський з Бань Мазурських підготує кліщелівський хор до елемінацій з тієї нагоди. В листах Німого до Дерев’янка зазвучали нові бадьорі нотки, також і серед місцевих активістів позначився черговий підйом. Цілу зиму 1965/66 драматичний колектив працював над п’єсою «Безталанна» Карпенка-Карого, яку починали розучувати ще в 1964 р., але потім чомусь закинули. В березні 1966 колектив був уже готовий показати «Безталанну» в Кліщелях і в околиці, щоб освоїтися зі сценою та з публікою. Головну роль Варки грала вчителька з села їлянка Неоніла Місеюк, її брат, Ростислав Місеюк був режисером, а їх мати гримувала всіх артистів і їздила з ними на виступи.

Об’їзд околичних місцевостей з «Безталанною» користувався великим успіхом і спричинився до започат-кування фонду на строї для колективу та на покриття коштів виїзду на півфінал у Венгожеві. В ході вистав Німий, а інші активісти гуртка вели пропаганду за передплату «Нашого слова» та за записування дітей на курси української мови, про які знов стало голосно. В справі строїв під’їжджала раніше вже делегація гуртка до Варшави, але повернулися з нічим і винесли враження, що ГП не вірить в успіх кліщелівців у елемінаціях. Сумнів цей не знеохотив їх, а навпаки — визволив новий приплив творчої енергії. Не вірять нам? Заждіть, докажемо вам. що ви помилилися!..

Півфінальний міжвоєвідський огляд драматичних колективів УСКТ у Венгожеві дав підставу для переконання, що не маємо конкурентів ні на Білосточчині, ні на Ольштинщині, про що з сатисфакцією повідомляв Німий свого приятеля. Були квіти і овації, навіть на вулиці хтось з глядачів запевнив, що таку гру можна побачити тільки у Києві (!) — 27.05.1966. Сповнені гордості й щастя повернулися кліщелівці додому і тут показали ще тричі «Безталанну» при переповненій залі.

Тимчасом конкуренційний колектив з Лісів уже закваліфікувався до фінального огляду в Перемишлі, а про долю кліщелівського все ще не було нічого чути. Опікун драматичного гуртка з Лісів, Богдан Назарович заявив великодушно, що наколи Кліщелі не перейдуть в елімі-націях, то Ліси зречуться свого місця на користь Кліщелів, визнаючи тим самим їх артистичну перевагу! Ситуація безпрецедентна, надіятись треба, що записана золотими буквами в хроніці подій УСКТ!

Ми скажемо, що коли Ліси не підуть, то й ми ні — така була гідна відповідь з Кліщель (27.05.1966).

Позитивна оцінка жюрі надійшла, хоч з запізненням, і на центральному огляді в Перемишлі, який відбувся 1-2 липня 1966 р. «Безталанна» здобула перший приз — 38 пунктів, чим випередили Лемківське весілля з Гурова Ілавецького на 12 пунктів. До морального тріумфу долучилася грошева нагорода 8 тис. злотих. „Gazeta Białostocka” помстила в зв’язку з цим таку тарну радензію. що Воєвідський будинок культури в Білостоці вирішив повернути Клішелям повністю кошти їх подорожі — автокар на 32 особи, два дні ообЧтч. нічліг в Красічині (лист від 06.07.1966 р).

Цей успіх мав свій реальний відгомін громадській праці на місці. Число членів ланки УСКТ зроло до 40 осіб, а на списку дітей, охочих навчатися української мови,  знайшлося  вже  48  імен (09.07.1966). Драматичний колектив реалізував запрошення не тільки в ближчі, але й дальші околиці, як Слупськ, Білосток, Голдап, Варшава, а представник ГП, Демкович робив натяки, що на основі сценічного колективу з Кліщель можна подумати про покликання репрезентативного уескатівського драматичного театру (22.08.1966). Віджив також і набрав нового блеску, кліщелівський хор, яким займався відтепер здібний самоук, регент Кліщелівської парафії, Євген Конахович; біля 30 осіб радо приходило на проби, навіть щодня, коли було потреба.

На пункт навчання української мови в Кліщелях подивилися тепер серйозно також і в ГП. Приїжджала в тій справі п. Люба Кобеляк — освітній інструктор, і щасливо попала в інспектораті на ситуацію, коли в місцевій школі був вільний один штат. Пані Кобеляк зуміла переконати шкільного інспектора, щоб він осадив його випускником з Бартошиць, маючи на увазі конкретного кандидата, Олександра Смоліковського. Смоліковський справді почав працю в Кліщелях і виявив на початку багато ініціативи: наприклад, привіз зі собою Грамофон і, коли Німий постарався про декілька платівок, почав навчати дітей також українських народних пісень (21.10.1966).

Будучи штатним бібліотекарем Ґмінної ради, Славко Місеюк (він же режисер «Безталанної») вже довший час намовляв Німого, щоб той передав йому українські книжки, які рахувалися гуртківською «Бібліотекою», і  були  складені  в  приватному  помешканні  Німого. Місеюк бачив, що обов’язок цей надмірно обтяжує хворого інваліда. Однак палкий любитель книжок твердо відстоював своє право опікуватися «бібліотечним пунктом», що приносило йому багато клопоту, але й не менше радості. Я маю своїх читачів—ділився він своїми міркуваннями з Дерев’янком — коли хочуть — беруть у мене. Я можу встати і серед ночі і видати книжку, а в Ґмінній бібліотеці усталений термін від години 15-ї. Дядьки приїздять з села раннім ранком і о год. 15-й вони вже назад вдома; вони не погодяться, щоб передати книжки (26.08.1966). Своїм «бібліотечним пунктом» Німий займався так довго, як довго дозволили йому на це підірвані сили. Вкінці однак погодився на пропозицію Місею-ка, але часто провіряв, чи той їх відповідньо пропагує — Вони в нього на окремій полиці, під моїм наглядом (26.08.1966).

Недовго однак тривав тріюмфальний похід українського слова через підляські оселі; знайшлися «людиська», яким було не в смак, що воно відвойовує належне собі місце. І коли драматичний колектив з «Безталанною» отримав запрошення з Бань Мазурських на день 27 листопада 1966 р., цензура в Білостоці несподівано забажала пред’явлення польського перекладу п’єси, без чого не погодилася видати дозвіл на виставу. Переклад не знайшовся — може й ніхто його до сих пір і не зробив; довелося чекати, поки хтось цим займеться. Комусь наш успіх не вигідний (21.10.1966). На тому вистави «Безталанної» закінчилися…

Недовго довелося також втішатися працею Смоліковського з дітьми. Осінню 1968 р. Його покликали до війська, а коли після відслуження строку він повернувся до праці, його вже не затвердили в Кліщелях, а в селі Даші, за 6 км від Кліщель. Правда, відстань не така вже велика, але незабаром Смоліковський оженився, побільшилася родина і він поринув у свої сімейні справи, не знаходячи більше часу для кліщелівських дітей. Ростислав Місеюк перейшов до Гайнівки на пост повітового культурно – освітнього інструктора, сестру його, Неонілу, незабутню Варку – Безталанну, перевели учителювати в білоруське село Масєво, аж за 50 км від Кліщель. Драматичний гурток ще існував і працював, але перейшов на «мішаний» репертуар і поруч з українською одноактівкою «На перші гулі», розпочав польського «Odmieńca» Болеслава Пруса; успіх його був вже далеко не той, що два роки тому, бо й рівень виконавців не такий, а все це разом сигналізувало занепад. Послабилося також зацікавлення «Нашим словом»; листоношу «перекупили» білоруси, виплачуючи йому премію 500 золотих від кожних 50 розпроданих примірників «Ніви» і українська ланка не змогла з ним конкурувати. Гурток УСКТ в Кліщелях нараховує все ще 36 членів, але Німий дуже нарікав на їх пасивність. Не тріпайся — радили йому (28.08.1969).

З початком 1970 р. Німого повалив сильний приступ нирок і він цілий місяць пролежав у лікарні. Повернувшись додому, він довший час не вставав з ліжка, але його активна вдача не дозволяла йому лежати спокійно. Вечорами скликав знайомих та сусідів і читав їм вголос українські книжки, намагаючись хоч в такий невищуканий спосіб просовувати вперед культурно – освітню працю (20.01.1970). З сумом згадував кліщелівців, які могли б багато дечого зробити для своїх, але вимандрували поза рідне містечко: Микола Рощенко з дружиною Валею отримали працю в Любліні, а Євген Конахович, який був деякий час головою гуртка і членом ГП УСКТ, тепер висвятився і переїхав на призначений приход в Сокулці. Правда, М. Рощенко відвідував Кліщелі, де жили його батьки, цікавився місцевим українським життям, але постійної опіки завмираючій ланці не був в силі забезпечити. Молоддю пробувала зайнятися світлицева вихователька Токаюк, готувала з ними програму на Першотравневі свято тощо, але всупереч щирій охоті, не було в неї підготовки на розізнання в українському репертуарі. Крім одного «Вічного Революціонера» Франка, підсовує виконавцям виключно польські і російські номері, хоч більшість виконавців і слухачів не поляки і не росіяни (14.04.1970).

Коли в жовтні того ж року Німий почувся настільки сильним, щоб ближче розглянутися в близьких його серцю питаннях, з болем мусив ствердити, що пункт навчання не існує, про збори нема що й думати, одна бібліотека ще діє, але щораз менше відвалених читати українські книжки (13.10.1070). Усе спить, усипляють себе і дітей своїх… а мені вже не під силу; дозволи, приписи вимагають залізних нервів і терпіння (23.11.1970).

З початком 1971 р. Німий знов потрапив у лікарню. Але з весною почув новий приплив сил настільки, що почав креслити план майбутнього свята Шевченка. До своїх кліщелівців зневірився він остаточно. Підготовлю в селі Суховульці (4 км) і з ними приїду до Кліщель. Поза тим нав’язав контакт з Варшавою: Пані Сивицька обіцяє прислати своїх дітей з бандурами… обіцяє приїхати Іван Шелюк на авторський вечір (17.02.1971). Смоліковський погодився бути секретарем гуртка — це радісна вістка, але серед більшості панує настрій «куди вітер віє». Виписує газету тільки троє передплатників: я, Носкович і Дудар. В кіоску «Нашого слова» немає. Календарів розійшлося всього три примірники (15.03.1971). Дай Бог з Вами зустрічатися і поговорити — жаліється він Дерев’янкові — бо не маю перед ким душі своєї розвернути, виладувати усе накопичене, живучи серед байдужості (07.09.1971).

Дуже самітно мусив почуватися старий схворований діяч, приглядаючись до свого оточення, серед якого не вбачав братьної душі. Якже боляче було здавати собі справу з того, що він сам один був рушієм тієї величної будівлі, яку почав був успішно ставити, і яка на його очах розсипалася. Все таки, охоплюючи з перспективи витворену ситуацію, він не осуджував своїх ближніх гострими словами, стараючись зрозуміти їх по-людськи слабку психіку: Тут без їх відома пишуть їх білорусами, а з білорусів переходити до українців мало хто відважний (07.09.1971).

А все ж таки… найрадше читають вони Кобзаря! (07.09.1971) — в цьому ствердженні звучить нотка тріумфу. Не все отже пропало! Зерно, посіяне Андрієм Німим та іншими йому подібними ентузіастами, пролежало в землі непошкоджене. На наших очах воно сходить і заповідає гарний урожай. Гурток в Кліщелях пробудився з кінцем 1984 року до свого «другого життя». Серед тих, хто взяв на себе обов’язок керувати його діяльністю, знаходимо знайомі прізвища: Андрія Сидорука, Олександра Смоліковського, Ростислава Місеюка, Степана Носковича; їх підтримали інші, з молодого покоління. Жаль, що немає вже в наших рядах ні Андрія Німого, ні Миколи Дерев’янка, співучасників і будівничих перших успіхів Кліщелівської ланки. Хочеться вірити, що творці повернення Кліщель на карту вагомих осередків українського інтелектуального життя в Польщі доб’ються не менших успіхів, як їх попередники.

Ірина Богун

«Над Бугом і Нарвою», 1993, № 2, стор. 6-12.

Архівні фотографії з вистави п’єси «Безталанна»

Фотографія могили Андрія Німого на кліщелівських могилках (фото Ю. Гаврилюка)

Про авторку статті:

БОГУ́Н-ЧОПІ́ВСЬКА Ірина Іванівна (20. 05. 1920, Бухарест) – громадська діячка, публіцист, краєзнавець. Магістр історії. Дочка укр. держ. діяча, міністра в урядах УНР і Директорії, вченого-металурга І. Фещенка-Чопівського. Авторка спогадів про батька. Б.-Ч. брала активну участь у створенні музейних експозицій у Житомирі, Києві, Львові, підготувала до друку спогади батька «Хроніка мого життя» (Ж., 1992; Л., 2000), які є цінним джерелом для вивчення історії України епохи УНР і Директорії. Передала в дарунок укр. музеям з родинного зібрання низку полотен визначних укр. майстрів. Учасниця низки наук.-краєзнав. конф. на Житомирщині і Волині, дійс. чл. Житомир. наук.-краєзнав. товариства дослідників Волині (від 1992). Живе у м. Катовіце (Польща).

Бібліографічний опис: Богун-Чопівська Ірина Іванівна / М. Ю. Костриця // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2004.– Режим доступу: https://esu.com.ua/article-35904

Ірина Богун померла 15. 06. 2012 у с. Пралківці (Prałkowce) поблизу Перемишля, похована у м. Сосновець.