Михайло Бобровський – підляський піонер славістики

У поточному 2007 році до списку Пам’яті світу (Memory of the World International Register), міжнародного проекту ЮНЕСКО, якого метою є зібрання та надійне зберігання найцінніших історичних документів, внесений був т.зв. Супрасльський кодекс, якого окремі частини, разом 285 пергаментових аркушів, зберігаються у бібліотеках Варшави, Любляни та Петербурга. Ця, писана кирилицею богослужбова книга, виникла на початку ХІ сторіччя у Болгарії. Тому, хоч вона особливо цінна для дослідників давньої мови південних слов’ян, її причетність до української культури є дуже посередня. Те, що для нас може бути цікаве, то передусім особа відкривача манускрипту, уродженця Більської землі Михайла Бобровського (1784–1848) та місце, від якого виникла прийнята в науковому світі назва манускрипту. Хоч бо Супрасльський монастир станув досить далеко від сьогоднішньої українсько-білоруської етнічної межі, то все ж, чого не заперечують і білоруські історики, виріс він із київського «кореня».

На зламі XV i XVI ст. територія Гродненської землі, де над річкою Супрасль виник Благовіщенський монастир, належала до митрополичої Київської єпархії. До її складу входила-бо не лише центральна Україна, але й вся південно-західна Білорусь, а митрополити київські і галицькі фактично резидували у Вільні та Новгородку, а не в Києві, якому постійно загрожували татарські напади. Ілюстрацією цієї ситуації може бути доля митрополита Макарія, який у 1497 році наважився на спробу відвідин своєї титулярної столиці, але загинув у дорозі – татарська шабля зняла йому голову в околиці Мозиря. Тодішні постійні напади кримських татарів на українські землі, які інколи досягали також Білорусі та етнічної Литви, були у великій мірі наслідком боротьби поміж литовським і московським князями Казимиром та Іваном ІІІ, які спочатку намагалися виручатися татарами. У 1480 році Казимир інспірував похід золотоординського хана Ахмата, який однак безуспішно завернув з-під Москви. Більш вдалими були дії московського союзника – кримського хана Менглі-Гірея, який у вересні 1482 року здобув та сплюндрував Київ. 

Поміж «безчисленного полону», який взяли на Київщині татари, був і київський воєвода Іван Ходкевич з родиною. Іван, який був сином київського боярина Ходка (Федора) Юрієвича, вірно служив великому князю Казимирові, отримуючи від нього чималий шмат пущі над річкою Супраслю, при межі із Бiльською землею. Однак до моменту потраплення у полон, в якому так і помер у 1494 р., Іван не встиг зайнятися освоєнням цієї, ще майже безлюдної території. Випало це на долю його сина Олександра, який щасливо повернув із Криму та подбав також про основи релігійного життя.

У 1498 році Олександр Ходкевич заснував у Городку, центрi маєтностi, монастир для монахiв, що прибули з Києво-Печерської лаври. Пiсля двох рокiв чернцi перенеслися в бiльш спокiйне мiсце – до урочища на березi Супраслi, де згодом виникла однойменна осада. Незабаром зведено тут велику муровану церкву в готичному стилi, у честь Благовiщення Пресвятої Дiви Марiї. Її бічні вівтарі присвяченi були «благовірним князям руським» Борисовi i Глiбовi та «строітелям печерським і начальникам общему житію Антонію і Феодосію, з Богом спасаємого града Києва, в Руській землі». 

Ilustracija 1: Супрасльський монастир на фотографії 2-ї половини ХІХ ст.

Супрасльський монастир швидко став одним з найбільш активних осередків інтелектуального життя православної Церкви, чого доказом була м.ін. багата монастирська бібліотека. Перші книги потрапили сюди із Києва та інших осередків. Згодом і в самому монастирі почали виникати копії церковних книг та самостійні твори, зокрема полемічного характеру, скеровані як проти протестантів, так і католиків. Найбільше однак монастир над Супраслею розславив староболгарський пергаментовий кодекс, який у 1823 році потрапив до рук Михайла Бобровського, викладача Віленського університету та дослідника найдавніших слов’янських рукописів.

Було це в моменті коли славістика як наука щойно зароджувалася, отже Бобровський, особисто знайомий із «батьком славістики», чехом Йозефом Добровським (1753–1829), був одним із її піонерів. Належав він до цього самого покоління основоположників вивчення слов’янських мов і культур, що такі визначні постаті як словенець Єрней Бартоль Копітар (1780–1844), росіянин Александер Востоков (1781–1864), чехи Вацляв Ганка (1791–1861) і Йозеф Юнґман (1773–1847), чи словак Паволь Йозеф Шафарік (1795–1861). 

Можна б сказати, що в цій ситуації професор Бобровський – дослідник із величезним хистом до мов і досконалою пам’яттю, який невтомно нишпорив у всіх доступних йому книгозбірнях, був приречений на успіх. Був момент, саме на початку 1820-тих, коли здавалося, що так і буде. Сьогодні бачимо, що вченому, якого прийнято у ряди наукових товариств у Римі, Москві, Лондоні та Парижі, не було суджене вписатися в історію славістики творами гідними його хисту. Окрім щопти публікацій у тодішній польській і російській науковій пресі, між ними опису Супрасльського кодексу, славістичні праці Бобровського залишилися у рукописах і в більшості загинули. Отже – гляньмо на життєвий шлях нашого земляка.

Народився він 8 листопада 1784 року в селі Вілька Ваганівська (зараз офіційно Вигонівська), розташованій поміж Кліщелями та Більськом. Дитячі роки та молодість Михайла випали на період доленосних для Європи подій. У 1789 році спалахнула Французька революція, яка заперечила божественну провенієнцію влади королів та імператорів, та джерелом кожної суверенної влади проголосила націю. Водночас стала одним із джерел романтизму, котрий відіграв величезну роль у перетворенні цілої низки позбавлених своєї державності слов’янських народів у прагнучі до суверенітету нації. 1795 рік це ІІІ розподіл Речі Посполитої, внаслідок чого північна частина Підляського воєводства була включена до складу Прусії, південна припала Австрії. Саме біля підляського містечка Немирів зійшлися на десятиріччя державні кордони Прусії, Австрії та Росії, якій припала правобережна Україна та майже вся територія Великого князівства Литовського. У 1807 р., внаслідок наполеонівської перемоги над Прусією, т.зв. Білостоцька область, до якої складу належали заселені українцями околиці Більська і Дорогичина, була приєднана до Російської імперії.

 

Ilustracija 2: Михайло Бобровський. Літографія 1833 року (Національні бібліотека у Варшаві).

Так Михайло, який почав своє навчання при Речі Посполитій – у церковній школі в Кліщелях, продовжував його під владою пруського короля – у колегії піарістів у Дорогичині та в гімназії у Білостоці, а вищу освіту отримав вже як російський підданий. У 1808–1814 роках навчався він у Віленському університеті та діючій при ньому Головній духовній семінарії (згодом став у них викладачем), отримуючи по черзі звання магістра богословії, філології та цивільного і кримінального прав, а у 1815 р. прийняв священичий стан (без одруження). Але хоч Бобровському прийшлося у Вільні працювати передусім викладачем богословії, а з 1833 року стати парохом сільської парафії на Берестейщині, його найбільшою пристрастю була філологія, зокрема, вивчення старовинних слов’янських книг. 

У 1796–1803 роках Бобровський вчився в Дорогичині, вписанoмy в історію передусім коронацією Данила Романовича (1253 р.). На зламі XVIII і ХІХ сторіч дух «руської старовини» був тут ще доволі живий. Надалі діяли тут два православні монастирі, греко-уніатську Церкву репрезентував монастир та міська парафія, а загал міщан східного обряду розмовляв українською мовою (зараз тут діє лише одна православна парафія, яка у 2-тисячному місті має біля 150 віруючих). У церковних і монастирських архівах можна було знайти чимало цінних рукописів і стародруків, передусім із київських та почаєвських друкарень. Можливо, що саме під час науки в старших класах дорогичинської колегії почалися перші дослідницькі труди Михайла, які продовжив він під час науки і короткотривалої вчительської праці у Білостоці. Бо хоч у самому місті, яке до половини XVIII ст. було сільською осадою при магнатській резиденції, не було йому чого шукати, то кільканадцять кілометрів від нього розташований Супрасльський монастир, якого книгозбірню став вивчати молодий любитель старовини. 

Безсумнівно найкращим періодом у житті молодого богослова і славіста були роки 1817–1822, коли був делегований у наукову подорож за кордон. Метою було ознайомлення зі станом богословських наук в Європі і вдосконалення знання необхідних у богословських студіях східних мов, а також ознайомлення з мовами та літературами слов’янських народів. Бобровський відвідав тоді низку міст, передусім у Австрії, в яких працювали найвизначніші чеські, словенські та хорватські і сербські славісти цього часу. Немалий ужинок зібрав також в бібліотеках північної Італії, зокрема, у Венеції, та в Римі і Парижі. Принесло це йому загальне визнання у європейському науковому світі. 

Під час цієї п’ятирічної європейської «перегринації» Михайло Бобровський зустрівся із національними «будителями» різних слов’янських націй. Серед них був також о. Іван Снігурський (1784–1847), декан богословського факультету Віденського університету та парох тутешньої церкви св. Варвари, згодом перемиський єпископ, завдяки якому місто над Сяном стало важливим осередком національного відродження українців у Галичині (Перемишль випередив тут Львів). 

Церковне і культурне життя на т.зв. Литві, як тоді називали територію Великого князівства Литовського (у межах після 1569 р.) з приліпленою до неї у 1807 р. Білостоцькою областю, було сполонізоване не менше, а може й більше аніж в Галичині. Нічого тут не змінило і російське панування, адже царський уряд, з огляду на повну полонізацію аристократично-шляхетського прошарку, вважав цю територію «зовсім польською». Польський національний дух панував як у Віленському університеті, так і в семінарії, а їхні випускники вважалися польськими патріотами. Все ж таки, можна сказати, що якесь «преукраїнське» національне почуття почало тоді пробуджуватися і в Михайлові Бобровському, який у писаних у 1819 році листах до чеха Й. Добровського називає себе русином. 

У тому часі південь «Литви», зокрема, Більський, Берестейський, Кобринський і Пинський повіти, заселювало не менше як чверть мільйона етнічних українців. Однак Вільно, в якому серед студентів та викладачів університету і семінарії були вихідці із народної української стихії цього регіону, не стало у ХІХ ст. центром українського національного відродження. Перша причина це ліквідація Віленського університету після польського повстання 1831–1832 років. Друга це особлива ситуація російсько-польського двобою за «віру і народність», який почався із приходом до влади царя Миколи І (1825) та набрав обертів у другій половині ХІХ ст. У цих умовах етнічні українці і білоруси, які більш були прив’язані до католицизму та польської культури опинялися у польському національному таборі, а «тверді русини» швидко потрапляли у нурт «западнорусскости» (аналог москвофільства, яке зачепило Галичину). У церковному середовищі ця поляризація була наслідком не лише політичної ситуації, але і внутрішнього конфлікту між сильно латинізованим орденом василіанів, із якого набиралися кандидати на єпископські пости, та більш орієнтованим на грецькослов’янські церковні традиції парафіяльним духовенством, яке згодом, у 1839 році, без більшого спротиву поставилося до ліквідації на «Литві» церковної унії та прийняло православ’я. 

Коли у вересні 1817 р. Бобровський виїжджав із Вільна панував ще там ліберальний дух, защеплений у наполеонівську епоху. Але коли у 1822 році повернув та став викладати у Віленському університеті богословію і арабську мову, яку вивчив у Парижі, починався вже період реакції. Незабаром серед студентів викрито польські таємні організації, чільним діячем яких був м.ін. Адам Міцкевич. Почалися арешти та заслання. Потерпів також Михайло Бобровський, який у своїх лекціях та проповідях критично відносився до стану справ, як в університеті, так і в Церкві. Влітку 1824 року звільнено його з університету з наказом поселення у василіанському монастирі в Жировичах. 

Це своєрідне заслання вчений використав до впорядкування своїх дослідницьких справ. М.ін. у травні 1825 року у петербурзьких «Библиографических листках» з’явилося повідомлення про знайдений у Супрасльському монастирі пергаментовий рукописний кодекс із ХІ ст., який до рук вченого потрапив влітку 1823 року.

Ilustracija 3: Сторінка з Супрасльського кодексу, тобто Мінеї-Четьї на місяць березень (Національні бібліотека у Варшаві)

Ilustracija 4: Фрагмент копії Супрасльського кодексу, яку зробив Михайло Бобровський

У 1826 році, завдяки підтримці російських славістів,  Бобровському дозволено повернути в університет, де окрім богословія став він читати лекції про слов’янські мови. У 1828 році о. Михайла призначено ще парохом віленської церкви св. Миколи, у якій зберігався інший шедевр старовини, цим разом українського походження – багатоілюстрований «Київський псалтир», списаний в Києві у 1397 році (у 1518 році книгу подарував віленській церкві вихрещений київський єврей Іван Аврам Езофович, який дослужився посту земського підскарбія Вел. кн. Литовського). Псалтир віднайшов ще попередній парох Миколаївської церкви – о. Антоній Сосновський (1775–1852), підляшанин родом із Кліщель, який також цікавився історичними пам’ятками. Завдяки посередництву Івана Лобойка (1787–1861), випускника Харківського університету, який у Вільні викладав російську мову та літературу, у 1822–1824 роках з рукописом ознайомилися дослідники із т.зв. Рум’янцевського гуртка – київський митрополит Євгеній Болховитинов та Петро Кеппен. Однак дослідження Псалтиря обмежилося тоді лише короткими виписами, які зробив Кеппен (у 1860-тих роках використав їх Ізмаїл Срезневський, у публікації про пам’ятники письменства Х–ХIV ст.). 

Ilustracija 5: Сторінка Київського псалтиря 1387 року

У 1833 році, після цього як Віленський університет у рамках репресій за польське повстання у 1831–1832 роках, був ліквідований, а в семінарію перетворено на суто римо-католицький навчальний заклад, професор Михайло Бобровський був призначений настоятелем у містечку Шерешів (місцевість на північ від Берестя, на українсько-білоруській мовні межі). Привіз він сюди як Супрасльський кодекс, так і Київський псалтир, які після наглої смерті вченого у 1848 році, разом з його особистою бібліотекою потрапили у приватні руки (псалтир зараз переховується у Публічній бібліотеці ім. Салтикова-Щедрина у Петербурзі).  

Шерешівський період життя Михайла Бобровського показався несприятливим для наукових досліджень. Хоч не полишив їх зовсім, то все ж прийшлося зосередитися на душпастирській праці та зайнятися вихованням племінника – Павла Бобровського (1832–1905). Згодом вихованок поєднував військову службу, яку завершив зі ступенем генерала, із творчою працею – окрім численних праць з ділянки військового права, статистики (варта уваги монографія Гродненської губернії, в якій м.ін. обговорено мову, побуті та фольклор українського населення її південної частини) Павло Бобровський був автором багатьох публікацій присвячених історії Церкви у першій половині ХІХ ст. Чимало публікацій, в тому числі окремі монографії, присвятив своєму видатному дядькові та згаданому вже Антонові Сосновському. 

Згідно зі свідченням Павла Бобровського, о. Михайло, який ще у 1837 році прийняв православ’я, у своїй проповідницькій діяльності користувався рідною йому українською мовою. Був він також автором звернення до царя Миколи І, який під його впливом у грудні 1839 року наказав, щоб православні священики Вітебської, Могилевської, Київської, Подільської, Волинської, Мінської, Віленської, Гродненської губерній та Білостоцької області, в міру можливості читали в церквах у неділі і свята проповіді простою загальнозрозумілою мовою, або об’яснювали нею катихизис. Швидко однак Православна церква, почерез мову проповідей та навчання у парафіяльних школах, стала оплотом русифікації українців та білорусів – недавніх уніатів «Западной России». 

Як би не оцінювати постать о. Михайла Бобровського, вивчення біографій цього вченого та інших його сучасників родом із Підляшшя, як хоч би проф. Харківського і Київського університетів Ігнатія Даниловича (1787–1843), народженого у Гриневичах коло Більська, відкриває перед нами немалий пласт українського минулого. І це не лише «вузька» історія втисненого поміж етнічні території поляків та білорусів нашого берестейсько-підляського «апендиксу», але й всієї української нації, яка у першій половині ХІХ ст. щойно починала народжуватися у своїй новітній іпостасі.

Юрій ГАВРИЛЮК

Фото автора статті

«Над Бугом і Нарвою», 2007, № 5, стор. 15–19.

ПДФ числа на Bialska Biblioteka Cyfrowa https://bbc.mbp.org.pl/dlibra/publication/15772/edition/14302