Новини,  ПОДІЇ

Думки й поезії при нагоді презентації останнього номеру «Над Бугом і Нарвою»: …сильними народи куються в нації, ідуть крізь бури в радісні походи, торують для нащадків путь.

Від деякого часу у пунктах продажу преси підприємства «Kolporter» (між іншим, у крамницях «Arhelan», PSS «Społem») можете купувати й читати перший цьогорічний номер нашого часопису. Хочемо, щоб «Над Бугом і Нарвою» був журналом цікавим за змістом й привабливим, тому вирішили зробити його повністю кольоровим, отже більш радісним та не відстаючим від інших сучасних друкованих видань. Бо який є сенс друкувати без кольору фотографії з ображеннями краєвидів рідного краю чи повних барвистої краси строїв наших співаків і танцюкристів.

На жаль цю радість нам зіпсували. Не минуло багато часу від завершення нашої праці на цим першим числом, як почалась новий, тепер вже повномасштабний і тотально злочинний етап війни проти України та її народу – війни, яку начальство Російської Федерації розв’язало ще в лютому 2014 року. Почалася вона саме тому, що Україна не Росія – бо українці, у відрізненні від росіян, не дали забрати собі свободи й стати безправними рабами корумпованої влади, а зараз – гарматним м’ясом.

Отже, цей перший цьогорічний номер став останнім довоєнним, хоч, звісно, ця війна вже триває вісім років, але – одні держави й народи про неї не думали, інші безсовісно торгували з наїзником… Так однак склалося, що є в ньому моменти, що якимсь способом перегукуются з подіями останніх днів. Як хоч би рядки вірша, які відкривають статтю про народжену у лютому 1871 року Лесю Українку:

«Сором мовчки гинути й страждати,

як маєм в руках хоч заржавілий меч»

Звісно – оборонці України, як нам показали останні дні, не мовчать – завзято змагаються, та меч у їхніх руках не заржавілий. Зрозуміло – війна це також неминучі втрати, як серед людей, як і матеріальні – і тут знов так якось склалось, що в цьому номері маємо статтю про найбільший у світі літак Ан 225 «Мрія», який мав свою базу на летовищі Гостомель біля Києва та 27 лютого був знищеним під час російського авіанальоту. На розвороті журналу можете глянути на «Мрію» у польоті – на жаль, літак переходив ремонт і не можна було його евакуювати у безпечне місце та використати для перевезень в Україну всього, що на війні необхідне, як збройним силам так і мирному населенню. Можна сказати, що знищення літака це символічне розпрощання з чужим сьогоденню минулим, бо ж «Мрія», хоч запроєктована і збудована у Києві, била елементом ще совітської програми совітських кораблів багаторазового використання.

Розв’язана Путіном війна до кінця вже довела розпрощання України з цим совітським мінулим, у якому влада у Москві намагалась українців русифіковувати й позбавити національно-культурної суб’єктності. Першим формальним актом било прийняття, ще у добу т.зв. пєрестройкі, осінню 1989 року, закону «Про мови в Українській РСР», який надавав українській мові статус державної. Наступні десятиріччя це був час, коли йшла вперта боротьба за повернення української мови у всі сфери життя незалежної держави. Саме про це пише уродженець Херсонщини та мешканець Києва Роман Кабачій, отже, місць, де якараз тривають запеклі бої – згадує він між іншим різні забобони про українську мову, які утверджувалися окупантами України за царської і совітської доби. На жаль – деякі з них добре відомі також пудляським україномовцям та читаючи легко побачите паралелі.

Наступна стаття, яка відноситься до України, розповідає про закарпатський Рахів (дехто називає його Парижом Гуцульщини), який є містом-побратимом (інакше кажучи – парнерськім містом), нашого Більська.

Колі йдеться про Пудляше то й тут справи болючі, бо зразу за вступною статтею «Наша мова має значеннє!» йдуть сторінки присвячені поетові Іванові Киризюкові. Помер він у грудні, на 73 рокові життя, саме в час коли минало 50 літ від його поетичного дебюту україномовними віршами – по-крив’ятицькому – на сторінках білостоцької білоруськомовної «Ніви» – такі то фокуси-парадокси нашої тут історії. Можемо прочитати спогад Тадея Карабовича, а тоже інтерв’ю з покійним поетом, яке било записане ще у 2012 році та односиться до праці Івана Киризюка у Бєщадах, куди він поїхав у 1972 році.

До некрологу підпісаного підляськими членами Національної спілки письменників України та іншими українськими поетами із Польщі й літературознавцями з України, доданий Івановий вірш «Мова». Та й велика частина номера також присвячена нашій мові на Пудляшу – тут є й повна інформація про конкурс «Піши/Пиши по-свойому», який організує Підляський науковий інститут, а також кілька статей присвячені мовним справам та «по-свойому» – місцевими говірками. Це статті про словник української говірки села Добривода, який у 1970-х роках уклав український філолог з Німеччини Олекса Горбач, допис про назви наших сіл – про те, як звучать вони по-нашому і як вони записані офіціально, на картах і дорожних знаках. По-свойому прочитаєте розмову Крисі з Гайнувкі з Крисьою з Черемхи, розповідь Ніни Григорук про зимовий час у Курашеві, нове оповідання Юрія Плєви «З нашого села», а Людмила Лабович застанавляється, чи часом люди у поговірці «Нехай його халєра» не замінять цієї халєри – коронавірусом.

Нашим новим автором у цьому номерові є історик Януш Данелюк, з Чижуов родом, який пише про справу маловідому – селянські товариства, які від 1880-х літ зав’язувалися для закупівлі ґрунтів за кредит отримуваний колєктивно від спеціально утвореного тоді Селянського земельного банку. Кредит, що цікаво, надавався на 55 і пів року – тобто на 666 місяців!

Окрім того – як у кожному номерові – маємо довше й коротше описання подій, які відбулись за останні місяці. Одна з них це п’ята вже підляська українська конференція, що мала заголовок «Українська мова в культурному просторі Пудляшшя». Бо «Наша мова має значеннє»! і треба нам її триматіся, дбати про неї, щоб не було такого парадоксу, що державні інституції – Міністер внутрішніх справ і адміністрації та Національний інститут свободи, які надають кошти на згадані підляські конференції та конкурс «Пишемо по-свойому», більше про неї дбають ніж ми самі.

На закінчення ще хочу процитувати рядки з поеми «Мазепа», якої фрагмент ми надрукували в цьому першому номерові як «поезію з минулого, що водповідна до сьогодення України» – бо інформація про підготовку російської армії до ймовірного загарбницького вторгнення, останніми місяцями поширювалась весь час:

«Той не живе, хто жити вміє

З душею темного раба.

Життя ж – це вічна боротьба!

І тільки сильними народи

Куються в нації, ідуть

Крізь бури в радісні походи,

Торують для нащадків путь.

Їм не страшні ні жар, ні лід,

Бо їхня воля, як граніт».

Все показує, що сьогоднішні українці саме таку гранітну волю мають. Тому не треба боятись, що Росія має більше танків, літаків і солдатів, та сама набагато більша. Зрештою – її армія, як видно, зовсім не цей біблійний Голіат, а українці також не хлопчаки з пращею для метання каменів.

На фото: Протестуючі проти російського вторгнення мешканці окупованого російським військом міста Каховка у Херсонській області. 6 березня 2022 року. Схожі мітинги відбуваютться у інших окупованих містах півдня України, в якій загарбники хотіли б бачити «Новоросію».

Слухайте також інформацію у передачі «Думка українська», яку транслює Радіо Білосток: https://www.radio.bialystok.pl/dumka/index/id/211129 (від 20-ї хвилини)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.