МОВА,  Наші статті,  ТРАДИЦІЇ

Наша мова має значеннє!

Пора тепер такая, ш̰о на недалėкуй од нас грани̇ці, коло Орíшкова, Черемхи̇ й Мельни̇ка – змайстрована Лукашенком «міграційна криза», а коло грани̇ць України зби̇раються російські вуйська – можли̇во, ш̰о для «вторженія» (вторгненя, напасті), бо ж не знаємо, ш̰о насправді мерещиться в головах Путіна й інших «кремлежителей». Тому може хтось сказати̇, ш̰о в такую пору треба й нам пи̇сати̇ про політи̇ку. Чи однак хтось зможе переконли̇во заперечити̇ тому, ш̰о саме мова і є політи̇кою?

Бо ж скŷль взявся припи̇сани до 21 лютого International Mother Language DayМіжнародний день материнської/рŷдної мови, яки̇й має служити̇ «пудтримці мовного й культурного богатства»? Виявляється, дата би̰ла обрана тому, ш̰о 21 лютого 1952 року у схŷдньобенгальському мíстові Дака (тогди у складі Паки̇стану), одби̰вся протест в обороні статусу мови бенгалі, в часі якого заги̇нуло п’ятьох студентув місцьового університету. Рух за державний статус бенгальської мови став основним елėментом політичного процесу, наслідком якого би̰ло утвореннє у 1971 рокові незалėжної держави, якую знаємо пуд назвою Банглядеш, ш̰о тлумачиться як країна/держава люди̇, котори говорат мовою бенгалі.

Україні на свою державну незалėжность пришлося ждати̇ ще 20-ть лíт. Хоч треба сказати̇, ш̰о процес утверджуваня державного статусу української мови як державної почався ще «за Союза», бо осеньою 1989 р. приняти би̰в закон «Про мови в Українській РСР», яки̇й по суті функціоновав три десети̇лíтя, бо обов’язуючий тепер закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» би̰в приняти недавно, у 2019 році. В міжчасі, за президентури Янукови̇ча, бізнесово-політи̇чними̇ си̇лами̇, якії спи̇рали̇ся на постсовєтсько-проросійські елėкторальни симпатії, би̰ли̇ спроби законодавчого нівельованя статусу української мови як єдиної державної в Україні. Все ж, на одмíну од Білорусі, в Україні процес десовєтизації і мовної дерусифікації поступав і поступає вперед, хоч – як тоє показує стаття Романа Кабачія – всякі забобони про мову, якії защíплювали̇сь не оно «за совíтув», алė й «за цара», не зусíм ще вивітрили̇сь.

22 лютого 2013 року, у міжнародний День рŷдної мови на головному майдані схŷдньоволинського мíста Рŷвне постави̇ли̇ чуть не штириметрову букву “Ї” – одну з найбŷльш характериних букв української абетки̇. Гігантську літеру змайстровали̇ в місцьовуй артистичнуй школі з дерева і обтягнули̇ льняною тканиною.

Схожого роду забобони про свою мову маємо й у нас, а разом з негативною спадщиною національної політи̇ки̇ у 1940-х – 1980-х роках і змíнами̇ в способові життя (з сільського на містськи̇й), довело тоє до поступаючої деградації автохтонного мовного середови̇ща – як українського, так і білоруського. Хоч ще не так давно уродженець україномовних Риболув, Володи̇мíр Павлючук, у свою̂й соціольогічнуй докторськуй розправі «Światopogląd jednostki w warunkach rozpadu społeczności tradycyjnej» (Варшава, 1972) стверджував, ш̰о хоч в селах білорусько-католи̇цьки̇х (є такії у Білостŷцькому і Сокŷльському повíтах) «білоруська мова зовсім перестається уживати̇сь», то в православних селах білоруська і українська мова, у діалėктному варіанті, функціоновала ще нормально: «Діти̇ вдома учат оно говŷрки̇, є вона єдиною мовою молодьожи, говŷркою говорат селяне на громадськи̇х зборах, а наветь в ҐРН (Gromadzka Rada Narodowa) й інших державних інституціях». Послі пувстолíття бачимо, ш̰о тая конструкція трималася оно «си̇лою розгону» – «бо коли̇сь всьо так би̰ло». Тепер люде, которим десь коло шийди̇сяти̇ лíт, часто переконани, ш̰о «ми остатнє поколíнє, якоє говорит по-свойому».

Не зусíм так є, бо знаю й люди̇, котори без проблєм говорат по-свойому, хоч їм на чверть столíття менш. Не буду однак заперечувати̇ – «свŷйська мова» ги̇не, бо наш свíт не є вже по-колісьньому «свŷйські» – селянсько-парафіяльни, в якому наши люде жили̇ замкньони в межах села, парафії й найбли̇жшого ринку, на яки̇й ї́халося у торгови день. До того ж наша мова – цікава й без ціни для фільольогув з Любли̇на, Луцька й Кійова, для нас самих часто оказується загадкою, якби вона з’яви̇лася не вíдь скŷль, бо нібито «нігде, так як у нас, не говорат».

Може й «докладно так», як у Клėни̇ках, Добриводі чи Клюковичах, де інакш і не говорат. Біда однак не в нашуй мові, алė у нашуй ненормальнуй ситуації. Створувалась вона десятками̇ лíт, в яки̇х всякі націоналісти й комуністи намагали̇сь переробляти̇ нас на свŷй копил, замикаючи у свого роду ґетто, якоє мíло нас ізольовати̇ од решти люди̇, котори говорат по-українському. Ще й тепер, хоч наша ситуація є вже інша, бŷльшость з нас далíй в тому ґеттові си̇ди̇т, бо наветь тиї, которим справа рŷдної мови лėжит на серцьови̇, часто за свою власну думку приймают конструкції вроді «говоримо ґварою», «наш язик подобни до українського» і так далíй.

Бŷльш тривалий паметник букві “Ї” станув 9 листопада 2021 року з нагоди Дня української писемності й мови у мíсті Ланювцí Тернопільської області – арт-об’єкт виготови̇в коваль Васи̇ль Гудима.

Нí! Наша мова то не є якаясь – ш̰о невíдь скŷль взялася – «ґвара», ані не є «подобна до української», бо подобни то всí слов’янські мови – одна до однеї, а тоже й кŷнь до верблюда – обадва мают штири ноги̇ й можна верхом на їх ї́́́зди̇ти̇. Наша мова то просто місцьови – риболувськи̇, клėни̇цьки̇, добривудськи̇, соб’ятинськи̇, ставищуцьки̇ ітеде-ітепе – варіант української мови, своєю глиби̇нною генетикою й внутришньою фільософією пов’язани зо всíм простором, на которум місцьови люде без жадних проблėм нас зрозумíют і за своїх приймут. Звíстно, для мнугох говорити̇ про нашу мову, ш̰о то «gwara» чи «бельска-гайнаўская гаворка», може й буде вигудне. Для одних – бо тим способом маскується факт – чи унікається ясної деклярації – якая то направду мова. Для інших – бо тим способом надається нашуй мові статус меншевартості й другосортності, для бŷльшості ж люди̇, котори не є фільольогами̇, «gwara» то «ш̰ось не вíдь якоє і мало ш̰о варте»…

Тому прошу – не даваймо прищíплювати̇ собí чужої «мудрості», а берíмося за читанє, не оно того, ш̰о тут пи̇шемо ми самі, алė й того, ш̰о по-свойому пишут і друкуют у Луцьку, Рŷвному, Кійові, Харкові, Тернополі, Львові, Чернювцях, Ужгороді, ну і ясна справа – у Рахові. Бо на тому, ш̰о над Бугом, Нарвою, Локни̇цьою, Орлянкою і Нурцьом свíт нашої мови не кунчається. Бо читанє й пи̇санє по-свойому не має нас замикати̇ в ґеттови̇, в которум хочут нас далíй тримати̇ тиї, ш̰о триндят про «ґвару», «бєльська гайнаускія гаворкі», «старобілоруську мову» чи «ще одну мову білорусув, оно подобнíшу до української», алė одкривати̇ на свíт очи й уха. Ну й голови – бо не оно мова має значеннє. Вели̇кė, може наветь ще бŷльше значеннє має тоє, ш̰о ми самиї про її́́́ думаємо.

Юрій ГАВРИЛЮК

«Над Бугом і Нарвою», 2022, № 1, стор. 1-2.

*  *  *

І тільки сильними народи куються в нації! – поезія з минулого, відповідна до українського сьогодення

Як тяжко знов! Ось по кімнаті

Іде його старенька мати,

Благословля його хрестом.

— Готовий будь! Збирайсь, мій сину!

Народ хвилюється кругом…

Будь оборонцем України,

Що на шаблюки точить рала.

Тебе народ і Бог обрали!

Надінь шолом і меч візьми,

Стань на чолі, здійми повстання,

Нехай чека тебе за теє

Страшна дорога Моїсея,

Доноси, зрада і вигнання…

Та доля страдників така.

По їх дорозі в бурі часу

Колись пройдуть нестримні маси…

Хай не здригне твоя рука,

Будь смолоскипом днів нових!

Хай ти згориш, і вітру сміх

Розвіє попелом надії, —

Той не живе, хто жити вміє

З душею темною раба.

Життя ж — це вічна боротьба!

І тільки сильними народи

Куються в нації, ідуть

Крізь бурі в радісні походи,

Торують для нащадків путь.

Їм не страшні ні жар, ні лід,

Бо їхня воля, як граніт.

Люби ж, мій синку, свій народ,

Веди його і йди за ним.

Хай не спиня пожежі дим,

Не кривить в крик твій юний рот,

Усе стерпи! Готовий будь!

Хоч і тяжка твоя дорога,

Та це, мій хлопчику, нічого.

Сідлай коня — і швидше в путь!

Хай не ляка тебе могила!

Їй хрест бриснув, як меч кривавий,

Десь загуло стократно: «Слава!..»

«На смерть мене благословила, —

Іван подумав: — Я готов.

Тепер я знаю, що робити.

Я розкажу, чиї ми діти,

Я возведу ясні міста…

Нас поведе вперед любов,

Любов і слава золота!»

Він довго зорив, до утоми

В куток таємний і знайомий,

Де мати чорна і бліда

З хрестом пропала без сліда.

Володимир СОСЮРА

З поеми «Мазепа» (1930)

«Над Бугом і Нарвою», 2022, № 1, стор. 2.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.