Подорожі близькі і (не)далекі

Можливо, між Підляшшям та Бещадами – більше спільного, ніж здається. Обидва ці краї – у східних частинах держави, дещо на відстані, загадкові і, попри все, не зовсім відкриті. Досі приховують таємниці та історії, пов’язані з життям і подіями людей, які говорять схожими на себе мовами прикордоння. Обидва вітають прибулих придорожніми хрестами, написами виритими кирилицею, храмами східного обряду. Нарешті, багаті природною красою, останнім часом вони обидва можуть похвалитися місцями внесеними до списку Світової природної спадщини ЮНЕСКО. Деколи подібна вразливість дає змогу повніше взаємно пізнатися.

Тісна, Довжиця, Криве. Засновані у шістнадцятому столітті угорським родом Балів з Гічви, ще на волоському праві. Через велику кількість населення, до війни майже один багатокультурний організм, який ледво вміщував своїх мешканців та їхні господарства у широкій долині ріки Солінка. Колись густонаселений і бурхливий життям, після війни та переселень значно скромніший. Все ж таки, це популярні місця на туристичній карті Бещадів – обов’язкові зупинки на т.зв. великій бещадскій петлі, якою в сезоні переїжджають натовпи туристів, прямуючих до найпопулярніших вершин та полонин Бєщадів. Ми однак зацікавлені стежками з меншим трафіком, де ще можливим є, щоб в тиші і спокої відчути смак природи з багаторічної давности.

Десь між Тісною та Довжицею, поруч дороги – непомітна дерев’яна стрілка-вказівник, за якою ми виходимо на круту чорну стежку. На самому її початку нас зустрічає високий дерев’яний хрест – це пам’ятка довжицької церкви та кладовища. Це місце знаходиться вже на невеликому пагорбі – колись звідси можна було певно побачити лемківсько-бойківські хати (хижі) та поля Довжиці. Якщо б піти до сусідньої Тісної, можна б було побачити мешканців, які спілкуються перед єврейською крамницею – сусідів українців, поляків, циган, євреїв. Тут, де ми зараз, імовірно стаояла і дзвіниця, щонеділі викликаюча селян на Службу. Проте сьогодні дзвіниці вже немає, а старі дерева, що оточували церкву, поглинув ліс. Немає вже і колишніх господарів цих земель – є порожній простір та запитання про історію цих сторін. Викликається певний контраст із природною красою цього місця. Попри це (а мабуть саме тому) ведуча на узгір’я стежка спонукає нас більше заглибитись в ліс і відкрити хоча декілька його таємниць.

У лісі особливу увагу привертають високі буки. Їх розгалужене коріння стабілізує шлях, особливо коріння найстарших дерев, великих і розвинутих, іноді у справді фантазійних формах. Серед них молоді деревця, вони лише нещодавно втратили своє сухе коричневе листя, яке було з ними цілу зиму. Чим вище, тим буки виглядають масивнішими та вищими. В них дивні форми – може навіть здатися, що вони випинають перед мандрівниками свої груди. Кажуть, що це залишки давного карпатського лісу, в якому переважали буки та ялиці, в супроводі яворів та грабів. Частини таких лісових комплексів у недалекому Національному бєщадскому парку тільки недавно, наприкінці липня 2021 року, включено в список Всесвітньої природної спадщини ЮНЕСКО, як частину складу старих карпатських букових лісів (до цього часу у Польщі такий статус був лише у нашої Біловезької пущі). Для ілюстрації: присутність у вищезгаданому списку ЮНЕСКО означає, що бєщадскі буки та біловезькі ліси грають зараз в одній лізі, наприклад, з Великим бар’єрним рифом в Австралії, Парком вулканів на Гаваях або американським національним парком Єллоустоун. Варто дбати про таку спадщину.

Продовжуючи нашу мандрівку, ми проходимо повз пагорб Городок (назва звучить наче знайомо), минаємо також руїни колишнього туристичного притулку та забуті воєнні могили часів Першої світової війни – свідчення про присутність фронтів і буремні часи цих районів. Саме на цій території, серед інших, велися важкі бої між австро-угорцями та росіянами і саме тут у сорокових роках велася запекла партизанська боротьба. Раніше, протягом кількох століть, в цих місцях приховували свою здобич бескидники, чи як хто хоче – толгаї – розбійники з обох боків Карпатської дуги. Кажуть, що під скальними виступами або в найстаріших буках все ще можна знайти забуті розбійниками скарби – якщо в когось є достатньо часу, можна їх пошукати…

Нарешті, перед нами розгортається маленька, чарівна поляна. За деревами, на південній стороні видно гірський хребет – це вже Граничне пасмо, вправне око впізнає масив Гирлатої. Поляна в променях сонця справляє приємне враження. Влітку багато тут чорниць та ожин – можна б їсти вдосталь. Хороший час, щоб сісти і відпочити, а також розповісти про характерну форму цієї вершини, на якій ми опинилися. У минулому, коли ліс не вкривав ще цілу вершину, легше було помітити його специфічну форму, нагадуючую листя лопуха – ось звідки гора Лоп’янник носить своє названня.

Шлях на Лоп’янник – досить рідко ходжена стежка. На щастя. Тут ми не зустрінемо стільки людей, як на Царинській полонині, Тарниці чи у Волосатому. Протягом дня, буває, навіть у сезон тут не зустрінеш живої душі. Тому в набагато більшому спокої можна насолоджуватися природою, слухати спів птахів, дивитися на кружляючих у небі орлів. Нерідко можна зустріти козулю, оленя, навіть зубра (можливо, зустрінеш лісничого, котрий покаже тобі відео, записане мобілкою, на якому ціле стадо пробігає через місцевий потік). Зустріти можна і сліди ведмедів – особливе враження справляють ті свіжі, відразу після дощу. Збираючи ягоди, ми обережні, щоб не наступити на гадюку (у Польщі її звуть зиґзакуватою змією), яку також можна знайти в цих травах. У свою чергу, якщо нам пощастить, ми зустрінемо дуже рідкісного лісового, або ескупапового полоза, найбільшу змію Центральної Європи (довжина тіла приблизно до двох метрів, для людини нешкідлива). Також можна зустріти вовка, тоді не панікуйте – в деяких районах Підляшшя кажуть, що вовкові треба подивитися в очі і звернутися з такими словами: «Вовку, вовку, де ти волочився, як Христос родився» – тоді вовк, збентежений, відходить. Подібні методи «спілкування» на випадок зустрічі з дикою твариною використовували теж місцеві русини, «запрошуючи» вовків до столу на Святвечір («Прошу тя вовку до гороху, щобим тя не видів від року до року»). Це підтверджується і в спогадах найстарших мешканців цих земель (про яких, мабуть, ще згадаємо).

Лоп’янник – це місце зустрічі шляхів: чорного, синього та червоного. Ідучи далі чорним, ми б потрапили у недалеке село Яблінки, де ще декілька років тому лякал пам’ятник на честь генерала Сверчевського. Дорога веде через, так звані, Череніни, назва яких засвідчує те, що нині густий ліс був колись місцями спаленими полянами, почорнілими від вогню. Другий із шляхів – синій, веде через масив Дурної – назва цієї вершини підказує у свою чергу, як легко було загубитися, мандруючи її шляхами. У бєщадских легендах заблукання в горах приписували деколи діям пропасника – невидимого, зловмисного духа. До речі, коли ти проходиш мимо дерев з несотвореними формами, через безлюддя і пустелі, чи повз (часто) прикриті туманом ущелини, яри, урочища, не важко зрозуміти, як ця надзвичайна природа підсувала простій людині різноманітні образи надприродних істот усіх видів, які підігрівали людску уяву. На нашому шляху, однак, ми не зустрічаємо жодних духів, ні бісів, тому стежимо далі. Наш вибір – третій, червоний шлях.

Саме тут ми побачимо найчарівніші фрагменти нашого маршруту. Вузька доріжка веде серед квітів та зелені букового лісу. Знаходимо навіть місце з нетипової постіллю – це пахучий ведмежий часник, схожий на велику зелену ковдру, розкинуту на берегах струмка. У цьому місці – особлива атмосфера, шарму також додає пішохідний місточок з нерівних дерев’яних балок. Якщо в когось є потреба чи бажання відкривати природу, або помиритися з нею, важко знайти краще місце для споглядання та глибокого дихання. Неподалік, в кінці стежки – студентська наметова база. Здається, попри позначку на карті, навряд хтось сюди заглядає, навряд хтось про це знає. Тим більше перебування в цьому місці дійсно можна вважати привілеєм та нагородою. Далі, за базою, ми покладаємось на свою інтуїцію – вже йдемо не по шляху, а просто зарослими доріжками. Але наша мета – вже близько, вже чути шум потоку – це Лоп’янка, відома своєю надзвичайно чистою водою, тезка давного села.

Порожня долина вражає своїм простором і змушує нас ще раз запитати, що сталося з колись людним селом. Особливо, коли там і тут бачиш реставровані фундаменти в місях колишніх хат – це елементи «релікту давнього села» та супутньої навчальної стежки. Однак, Лоп’янка не тільки завдяки цьому є особливим місцем – вона була (зрештою, є і досі) марійним святилищем, відомим чудотворною іконою Божої Матері. Ікона знаходилася в місцевій церкві, була причиною багатьох зцілень та оздровлень. Приїжджали сюди численні паломники навіть з далеких частин Європи (тепер ікону можна побачити в церкві в Полянчику – протягом повоєнного потрясіння вона була врятована від знищення парохом з Волковиї). Біля церкви – чудотворне джерело (зараз важко його знайти), по краях села стало чимало капличок, а на схилах, з південної сторони, була навіть Хресна дорога. Місце також славилося багатьма відпустами, найвідомішим з яких був той, що починався 13 липня (прибувало навіть і до кільканадцяти тисяч паломників). Нині, після десятиліть, деякі з відпустів – відновлені, на увагу заслуговує особливо цей на початку жовтня, уже в прекрасному осінньому антуражі. Важко встояти перед враженням, що на момент повернулось, прокинулось колишнє село, вернувся гомін і погода. Центром життя у цей момент є церква, нещодавно відбудована (зусиллям групи ентузіастів-добровольців), яку стереже з сусіднього пагорба характерна, видна з далека фігура Божої Матері. Інформаційні таблиці на церкві – польською та українською мовами. Українською можна і поговорити з зустрічними прибулими, тут якраз із Поморя – це нащадки тутешніх горян, можна замінити декілька слів. До деяких речей не можна залишитись байдужим.

Трохи тісно вп’ятьох та з рюкзаками на задній підлозі машини, але настрій в нас – хороший. Через села Полянки (поблизу заповідник Сині Віри) та Бук (з тутешнім місцем, де раніше стояла церква, пов’язано багато цікавих історії), далі – через знані уже нам Довжицю і Тісну. Десь в околицях Балігрода відвідуємо наших друзів. Біля їх хати шумить невеличкий струмок, на сусідній поляні пасуться гуцульські коні. На вечір запланована зустріч у знайомої старшої пані. Вона – звідси. Ми заспіваємо їй наші пісні, а вона розповість нам свої історії про гори Бєщади. По-свому. По-свойому.

Маріуш МИХАЛЬЧУК

Фото автора статті

Польськомовний варіатн статті був друкований у «Над Бугом і Нарвою», 2021, № 5.