Підляські говірки – частина українського мовного простору

У листопаді-грудні 2005 року на Підляшші перебував Юрій Бідношия – київський діалектолог, співробітник Інституту української мови Національної академії наук України. Його приїзд в наш регіон, що відбувся за сприяння Fundacji na Rzecz Nauki Polskiej і Kasy im. Józefa Mianowskiego, мав на меті ознайомлення зі станом збереження української мови та традиційної культури в житті та пам’яті її носіїв. Мовознавець із Києва побував у різних селах Більського та Гайнівського повітів, де записував розмови зі старшими мешканцями. Під час діалектологічної експедиції він відвідав, між іншими, Яґуштово, Пашкувщину, Тривежу, Новосади, Дубини, Війнувку, Добриводу, Гределі та Відово. Розповіді про різдвяні та новорічні звичаї, записані ним у Відово, друкувалися в попередньому номері „Над Бугом і Нарвою”. У цьому номері пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з Юрієм Бідношиєю, яке провів Славомир Савчук.

Славомир Савчук: Що спонукало Вас, співробітника Національної академії наук України, до приїзду на Підляшшя – цю крайню точку української етнічної території? Чи знаходите тут як діалектолог щось для себе цікаве?

Юрій Бідношия: Вважаю, що обов’язок діалектологів – дослідити якомога більше архаїчних східнослов’янських говірок Підляшшя, звертаючи увагу не тільки на мовні факти, але й на етнолінгвістичні. Треба докласти всіх зусиль, щоб скарби нашої мови та культури не пішли в небуття разом з найстаршими носіями традиції.

Я понад десять років вивчаю поліські говірки. Найбільший проект, у якому брав участь, – дослідження говірок Чорнобильської зони, опрацювання матеріалів, записаних від переселенців з-під Чорнобиля. І можу сказати, що підляські говірки дуже подібні до чорнобильських. Часом мовні явища настільки близькі, що складається враження, ніби записуєш говірки не на Підляшші, не на території Польщі, а десь за сорок-п’ятдесят кілометрів від Києва. Проте нічого дивного в цьому немає, усе пояснюється особливостями історичного розвитку північного наріччя української мови. Архаїчні підляські говірки заслуговують на особливу увагу українських мовознавців.

– На Підляшшя Ви потрапили випадково чи це був планований виїзд за якимось дослідницьким принципом?

– Це була моя особиста ініціатива, але в науковому плані, гадаю, вона матиме продовження. Адже потрібно проводити серйозні дослідження, публікувати діалектні тексти, словники, різнорівневі описи, які дозволять створити достовірну картину теперішнього стану говірок межиріччя Бугу і Нарви – цього останнього на території Польщі ареалу компактного проживання українців.

– Чи Підляшшя для мовознавців в Україні – це свого роду терра інкоґніта, чи все ж таки є хоч загальна уява про мовну ситуацію на цій території?

– В Україні щодо мовної належності говірок Підляшшя сумнівів немає. Українські вчені віддавна, ще з ХІХ сторіччя, коли в мовознавстві не було політичної цензури і самоцензури, писали про те, що підляські говірки є продовженням західнополіських українських говірок. Наприклад, на першій українській діалектологічній карті, укладеній 1871 року Костянтином Михальчуком, показано, що це українські говірки (до речі, карта Михальчука була взагалі першою в світі лінгвістичною картою). У 1914 році Московська діалектологічна комісія уклала „Диалектологическую карту русского языка в Европе” – і там ця територія теж однозначно відносилася до зони малоруських, тобто українських, діалектів. Українськими ці говірки визнавали основоположник білоруського мовознавства академік Юхим Карський, відомі польські лінгвісти Владислав Курашкевич і Лешек Оcсовський… У повоєнний час із різних політичних причин класифікації дещо варіювалися. Від 1914 року аж до початку 1990-х мовознавці з України практично не мали можливості приїздити сюди для досліджень – у цьому розумінні це справді терра інкоґніта. Зрештою, для польових дослідників сьогодні головне питання не в тому, кваліфікувати підляські говірки як суто українські чи як перехідні українсько-білоруські. З погляду діалектології першочерговим завданням є фіксація мовлення найстарших представників східнослов’янського населення цієї території. Ми бачимо, що молодше покоління, на жаль, поступово втрачає рідну говірку – тому треба ретельно вивчити вихідний стан. Усе, що ми нині встигнемо записати, вже за десять-п’ятнадцять років матиме неоціненне значення.

– Ви, певно, старалися записувати цих найстарших людей, мова яких є, можна сказати, найбільш архаїчна і „чиста”, коли йдеться, наприклад, про вплив польської мови. Чи в їх мові для Вас відчутний уже вплив цього перебування з сусідами поляками і в польській державі?

– Вплив, звісно, є, але він менший, ніж я очікував. Взагалі, одразу помічаєш, що люди тут багатомовні: навіть найстарші носії українських говірок доволі вільно послуговуються польською мовою, як правило, непогано знають російську. Така ситуація природна для регіону, де взаємодіють різні культурні та етнічні чинники, і це дозволяє людям краще усвідомити особливості своєї говірки. Тож коли вони говорять „по-своєму”, польських впливів порівняно небагато: окремі лексеми на позначення адміністративних реалій, поняття, засвоєні в польській школі, у війську… А в щоденній побутовій мові, оцій „своїй”, – лише кілька сталих польських запозичень. Власне, як у кожному діалекті. Скажімо, у східних та центральних регіонах України ми маємо діалекти з переважно російськими запозиченнями, на заході України – з польськими, тобто це типове, нормальне явище. Я би сказав, що підляські говірки – це звичайний український діалект, який суттєво не відрізняється від тих, що побутують на території України.

– Дякую за розмову й бажаю, щоб Ваша праця на Підляшші знайшла плідне продовження.

Розмовляв Славомир САВЧУК

Фото Ю. Гаврилюка

«Над Бугом і Нарвою», 2006, № 1, стор. 25-26.

Опис фотографії

1. Юрій Бідношия розпровідає Славомирові Савчукові про свої враження з Підляшшя – Гределі, 1 грудня 2005 року.

2. Марія Омельянюк розповідає Юрієві Бідношиї про обряди, пов’язані зі святкуванням Різдва – Гределі, 1 грудня 2005 р.