Руздво з «ґвяздою» i пiесньою

Про колядування в Канюках перед півстолiттям розповідає народний рiзбляр Володимир Наум’юк

Час iде хутко якшто зблiжаються свята. Колiсь свята ждалося, не знаю чом так. Пуост бив такiй довгi, а здавалося все коб хучiй, хучiй било свято.

Старалiся зробiтi ґвязду [зуорку]. Зносiлi – хто старую обiчайку з решета, хто стругав патичкi на рогi. Ну й збiралi по пара гроши, бо того вже не можна било зробiтi – купiтi кольорового паперу. Папieр, помню, бив в такiх невелiкiх атласiках [зошитах] i разни там билi кольори. То треба било рогi хоч спереду обклєїтi па­пером – ззаду то часом i якiмсь такiм шарим папером, а навет i газeтамi. Алє на передi то треба било обов’язково коб било папером кольоровим обклєйоне.

Дорого коштовало з лятаркою ходiтi, то робiлося на свiчкi. Так звану файку робiлося, вставлялося в середiну теї ґвязди, ззаду билi дверчикi, коб можна било запалiтi – двie свieчкi стояло на туой файцi. I з тим iшлi колядоватi.

Не било в што одягнутiся, обутiся за барзо, ну алє вже дieдко, бабка, мама чи тато казалi – Берieте моїе чосанкi, берieте моїе чобути i йдieте колядуватi. Як хотieлося посовгатiся по льодi по Нарвi то не давалi – Пошто будете там дертi обутє – зараз скiдай, а хоч ковзатiся то йдi босо. Так шкодовалi обутє. Алє на свято то вже давалi.

Училіся вечорамi спiватi. Збiралiся до хати, де добре бабка вмieла спiватi i знала мнуого пieснюв рожджественськiх. I тая бабка починає нам спiватi – О так, дieткi, так, треба троху пудтягатi… Ми старалiся хутко сieте понятi, коб якую нову пieсню заспiватi, то може буольш дадут, штось господар винесе.

I так iшлося. Мieлi саночкi, на которих возiлi заколядоване. Штож, гроши не давалi в той час – кубаску дадут, винесут хлieб, жито бралi навет – ґарнець жита винесут. То вже жито тоє комусь продамо зара в селie – або дiлiлiся груошмi, якшто малєнькi билi, то найбуольш, або куплялi цукєркi. То в лieтах по вуйнie зараз – 1947-1948 руок, колi ще до школи ми ходiлi.

А колi вже колядовалi буольшимi хлопцiма тоже бралi жито i то нам добре било, бо за жито можна било згодiтi музиканта. Музиканта годiлi на цieли свята – не тулькi на Рожджество, алє i на Нови руок, на Три Круолi. Гралi музиканти з Павлув, з Зубова, i в селie мieлi музиканта, котори називався Сємйон [Семен], то муой дядько ще бив.

Што ж – браковало того збуожа в туом часi, невелiкi урожаї билi, тому што люде не сипалi тих штучних навозув. Полє наше било ще в шаховнiцi, загони довгi-довгi, по кiльометрув три-штири навет, а узкi – два, два з половiною метра. Оно борозни i межи. Скуоль там муог битi урожай, а до того ще земля такая слабая била. То так, што жилося невельмi богато в туом часi. Хлieба як хватало на руок то била велiка розкош. Як пшенiця била змолота на половiну iз житом то пiруог бив вельмi смачни, а в буольшостi, в такiх сieм’ях, бив житнi пiруог.

– Цiкаво, якiй смак його бив?

Ну тепер такого смаку нема напевно. Смак бив несамовiти. Смак бив такiй, што його завше бракло й хотieлося ущипнутi. Алє хтось обачит, увагу зверне – Як односiшся до хлieба, до пiгора? Треба попросiтi то хтось урieже тобie, а щипатi не можна. То їелося коб i крошка не впала. Била велiка пошана до хлieба. Хлieб бив, можна сказатi, як проскурка, такую мieв цену, такую вартость мieв – не туолькi тiлєсну алє й духову. Бо все говорилi, што хлieб то святая рieч, так трудно на його робiтi, треба його вельмi, вельмi шановатi. Нема голода колi є хлieб i вода.

– А пiснie якiє тогди спiвалося, при колядованьовi?

Пiснie билi такiє – Я умом ходiла..., Нова радость стала, У Вiфлєємi. Такiє пiснie, котори й теперка спiвают. Тут не било коб хто муог сам зложитi пieсню i їїе податi, коб люде спiвалi. Спiвалi тиє, котори велiся од поколieня на поколieнє.

– Люде казалi што скуоль тиє пiснie взялiся?

Мieлi такiє пieсеннiкi, можна їх било колiсь в церквi купiтi, часть привезлi люде з Росieї, як билi в бєженствi i вернулiся. I тиє пieснi так вушлi в традицiю нашу. Iнших пieснюв не било. Штонекотори люде в селie то любiлi коб йому заспiвалi тую, а не iншу пieсню. Де такiє люде богатши то там треба спiватi Скiнiя злотая i старши коляднiкi вже нам малим пудказувалi: А ви глєдieте хлопчикi, як тому зайдете спiватi, Iвановi чи там Максiмовi, то спiвайте такую пieсню то штось вуон дасть, а як нie то часом затнеться i прожене вас. Некотори любiлi Я умом ходiла в город Вифлєєм – Там тому, тому заспiвайте тую пieсню.

Билi такiє доми, што хтось умер, не било ще року, то спiвався там просто тропар, якiй спiвається при панiхiдi. Люде тоже подякуют за сieте, што припомнiлi того, котори жив, бив тут i одишов. Треба било всьо знатi i каждому заспiватi тую пieсню, котора найлieпш пасовала.

Спiвалося пуд окном. алє часом господар вийде i запросiт до хати. А до хати тогди запрошав як в його вже гостi, як хтось приїехав, якаясь рудня, а то й з мieста приїехалi. – Зайдieте до хати, – говорит – заспiвайте. Тогди ми заходiлi до хати i спiвалi. А некотори так не впускалi бо то переважно зiмно било, морози – Ой, пока вони вуойдут i вийдут то дух тепли з хати випустят. Не било чим вельмi палiтi, хату нагрieтi, а тута тур’я такая, туолькi їх є – прохолодят хату. То невельмi так впускалося i спiвалi пуд окнамi. Хати билi стрieхамi крити, спiваємо часом а господар через окно: – А ти там не пудсаджуй ґвязди пуд стрieху високо, а то ще хату пудпалiш. Алє не било такiх випадкув нещасних.

От, так то колiсь колядовалося.

Записував Юрiй Гаврилюк

«Над Бугом і Нарвою», 2001, № 5-6, стор. 3.

На фотографії Ю. Гаврилюка різьби Володимира Наум’юка «Колядники».