«Сную думи про Підляшшя…»

«Сную думи про Підляшшя…»

З Iваном Киризюком, поетом та суспільним діячем, розмовляє Юрій Гаврилюк

— Хто цiкавиться суспiльно-культурними справами назагал знає, що Ти поет, заступник голови Союзу українцiв Пiдляшшя, а вiд 1998 р. заступник бургомистра Бiльська. Але може в кiлькох словах розкажи про свою життєву дорогу.

— Народився я в Крив’ятичах у 1949 роцi. Початкову школу закiнчив у 1963 р. Пiзнiше вчився у лiцеї з бiлоруською мовою навчання у Бiльську, але це перервав i закiнчив у Бiлостоцi будiвельний технiкум, рiк часу студiював, перервав студiї і поїхав у Бескид працювати, де пiзнав трагедiю виселення. Коли повернув то почав працювати в Бiльську — в рiдних сторонах.

— В одному зі своїх віршів Ти написав: «Сную думи про Підляшшя, роду свого корені». Можна сказати, що належиш до поколiння на якого очах вiдбулися величезнi перемiни в ситуацiї нашої тут нацiональної групи. З однiєї сторони суспiльний аванс, а з другої занепад традицiйної культури, а навiть, до деякої мiри, обезлюднення регiону.

— Змiни відбулися страшнi. Мiста виссали з сiл молодь, передусiм людей по студiях, по середнiх школах, якi розпливлися по великих польських мiстах… поїхали на Сiлезiю. Трохи залишилося в Бiлостоцi, але велика частина виїхала поза межи Пiдляського регiону. Це є трагедiя, бо виїхала iнтелiгенцiя, виїхали найкращi люди, а в селах остало, як на сьогоднi, старiше поколiння, яке вже «допалюється», «догоряє».

— Чи цi люди, що пороз’їжджалися по «великому свiтi» i яких знаєш особисто утримують контакти, мають якийсь зв’язок зi справами якi тут вiдбуваються?

— Зв’язку не мають майже жодного i коли їм в руки подаси «Наше слово» чи «Над Бугом i Нарвою» то видно по них, що вони в великiй мiрi сполонiзувалися. Очевидно, це їм трохи болить, що вiдiрвалися вiд свойого кореня, але тепер з людьми не так як колись, що сентимент, пiсня, фольклор, церква… Тепер людьми заволодiв грiш i справа матерiального комфорту стала цiєю силою, яка вiдiрвала людей вiд свойого кореня, вiд свойого походження, вiд iнтересу до навчання рiдного. Це вiдноситься, зрештою, не тiльки до цих, якi живуть далеко. Бо й тут, в Бiльську цi люди, якi, можна сказати, себе не почувають нi українцями, нi бiлорусами, а колись з охотою вивчали росiйську мову тепер вже не посилають, чи своїх дiтей, чи внукiв на навчання кирилицi — я би це так окреслив. А як не навчаєшся кирилицi то не прочитаєш i Псалтир, i Бiблiю, якi читали предки, написанi не латинською, а слов’янською азбукою.

— Коли Ти, так би сказати, входив в свiдоме життя, бiльшiсть нашої суспiльностi проживала ще в селах, де зберiгалося багато з традицiйної культури, де не чулося чужої мови, не лише в свято, але i щоденно звучала рiдна пiсня.

— Так, спiвалося дуже багато пiсень. Молодь виходила в кiлькох групах, прикладово 4-5, навiть 6 груп на село, на лавочках, де сидiло 12-15 осiб, або й 20 чи бiльше i спiвалося все. Спiвалося й росiйськi пiснi, але передусiм українськi, в тому й такi бiльш тутешнi, популярнi зокрема на теренi мiж Бугом i Нарвою. Це в’язалося з тим, що були то передусiм рогульки i весiльнi пiснi, а частинно й христиннi. Як хтось там потягнув весiльну пiсню то хлопцi, дiвчата спiвали, а як весна була то рогульки спiвали. Наше село було дуже розспiване. В некоторих селах не було такої традицiї спiвання, а в нас як було свято то був спiв.

— Але в сучасному свiтi спiв, зокрема народний, це лише фрагмент нацiональної культури, яка не може обiйтися м.iн. без письменства нацiональною мовою. А тут нiде правду дiти, що Твiй лiтературний деб’ют, хоч i рiдною мовою, вiдбувся у 1971 роцi на сторiнках бiлоруського тижневика «Нiва». Для людей, якi не знають обставин тодiшнього пiдляського життя треба було б, мабуть, дещо пояснити. Не всi ж бо знають, що для багатьох дiтей з наших пiдляських сiл першою мовою навчання в школi була нi рiдна їм українська, нi державна польська мова, а… бiлоруська.

— Справдi, як я у 1956 роцi пiшов в перший клас початкової школи в сусiдньому з Крив’ятичами селi Море то навчання всiх предметiв, в тому хоч би й математики, було ведене по-бiлоруському. В першому класi взагалi не було польської мови навчання.

Але ця бiлоруська мова, можна сказати, була нам так само не наша, чужа, як i мова польська. Польську мову ми також дуже слабо знали. Ну бо хто ж у нас по-польському говорив? Збирач податкiв, як приїхав, або мiлiцiант прикладово, чи вчителька, що вчила в школi польської мови, бо в селi нiхто не говорив по-польському.

Мiй контакт з польською мовою почався тодi як в мойому рiдному селi почали проводити електрику. Тодi я почув як говорили мiж собою електромонтери по-польському. Я мав тодi десь 4-5 рокiв.

В другому класi вже починали навчати польської мови. А i на математицi ми переходили на польську, бо її основ, в першому класi то ми вчилися по-бiлоруському.

— Чи можна сказати, що з навчанням бiлоруської мови була пов’язана також якась бiлоруська нацiональна пропаганда?

— Бiлоруська мова викладалася як предмет i якоїсь нацiональної пропаганди з цим пов’язаної не було. Тим бiльш, що ми цю мову сприймали як якусь таку не свою… Навiть як приходили додому, як щось по-бiлоруському читали, то хтось зi старших час вiд часу звертав увагу: — О, яка це така якась дивна мова? Не знаю, чи багато хто вважав її за ближчу для нас вiд польської.

А пiзнiше, вже у п’ятому, здається, класi почалося навчання росiйської мови. I треба сказати, що була вона найближча нам, учням — з трьох мов, яким ми вчилися. З росiйською мовою ми мали контакт вiд початку науки через те, що було тодi навчання релiгiї в школi. Десь до четвертого класу приїжджав священик, який багато рокiв був настоятелем в Старому Корнинi i вчив нас, але пiзнiше це лiквiдували. Але наука релiгiї не вiдбувалася чисто по-росiйськи, бо було це помiшане з нашою мовою.

— Який вплив, на Твою думку, ця ситуацiя — навчання бiлоруської мови, а пiзнiше й дiяльнiсть Бiлоруського суспiльно-культурного товариства, мала на населення?

— Великого впливу не було, тому, що це було накинене, в певному сенсi штучне, бо не пасувало до нашого етносу. Але сприймалося людьми не з великим настороженням, а якось так, що як є наказ влади то треба ходити, треба вчитись…

— А чи було в Твойому, так скажу, натуральному середовищi, присутнє українське друковане слово?

— Небагато, але було. Зустрiчалося збiрники українських пiсень. Цей, який я тримав у своїх руках, був виданий наприкiнцi ХIХ столiття у Києвi i мав заголовок «Закувала та сива зозуля». Там було, так як пригадую, бiля ста пiсень, без нот. Були також росiйськомовнi публiкацiї про Україну, як хоч би видана в Петербурзi у 1900 роцi книжка «Київ i його святинi».

Зацiкавлення українською iсторiєю i лiтературою було видно хоч би в рисунках наших сiльських умiльцiв, якi народилися десь на початку ХХ столiття. Пам’ятаю такого Гришку Коноплю, що рисував портрети i який перерисовував героїв з книжки Гоголя. А вже у Степана Нестерука, який займався графiкою i досить добре це йому виходило, то я бачив нарисованого не тiльки Тараса Бульбу чи iншого козака вусатого, але i портрет Тараса Шевченка.

Натомiсть Шевченкового «Кобзаря» я бачив у свойого дiда, який жив у селi Рудути, бувшого фельдшера в росiйськiй армiї. Був це «Кобзар» виданий «за царя». У нього бачив також iншi книжки, м.iн. поезiї Бiлинського чи «Богогласник», виданий у Варшавi в 1923 роцi.

— В якому вiцi почалося Твоє активне зацiкавлення лiтературою, лiтературною творчiстю?

— Я вiд давна мав такий iнтерес, фасцинацiю лiтературою, а так бiльш наполегливо почав цiкавитися десь у 17-18 рокiв життя. З тим, що поезiю мовою свойого села почав творити маючи 12 рокiв. Передусiм були це вiршi про хату, про село, про садок, про природу. Такi були початки. Ну а деб’ютував у «Нiвi», в 1971 роцi.

— Яка була реакцiя бiлоруських редакторiв на українську мову Твоїх вiршiв?

— Редакцiя «Нiви» передусiм хотiла, щоб я писав по-бiлоруському. I я цi свої вiршi, писанi українською говiркою намагався переводити на бiлоруську мову, але вони якби втрачали свiй сенс. Це не мало такого емоцiйного пiдкладу, як у своїй рiднiй мовi, так що редактори, прикладово Гайдук чи Волковицький, побачили, що з цих перекладiв нiчого… Не можна робити перекладiв, бо емоцiя цього вiрша втрачалася коли вставлялося iншi слова, не пов’язанi з говiркою. I друкували в оригiналi.

— На сторiнках «Нiви» Ти був, здається, пiонером?

— Не хочу тут хвалитися, але не пам’ятаю, щоб ранiше хтось приносив до «Нiви» вiршi в своїй говiрцi, українськiй говiрцi Пiдляшшя. Думаю, що я був першим, а друга була Софiя Сачко, за нею Iрина Боровик. Це не було таке просте, бо й не дуже хотiли друкувати — треба було ходити, просити, говорити. То вiдкидали, бо мали якiсь зауваги, якiсь там слова щоб викинути. Але пiзнiше почали друкувати й немало цього друкувалося i в самiй «Нiвi», i в «Бiлоруських календарях».

— «Нiва», як часопис адресований до, рахованого без винятку бiлорусами, православного населення Бiлостоцького воєводства була загальнодоступна, не лише в кiосках «Руху», але i почерез листоношiв, якi в сiльських мiсцевостях пiдписували її кому тiльки було можна. А чи мав Ти якийсь контакт з українською пресою, яка тодi була представлена «Нашим словом»?

— «Наше слово» я побачив у Бiлостоцi, в «Емпiковi» тобто Мiжнародному клубi книжки i преси. То був десь 1966 рiк, може 1967, коли я вчився в будiвельному технiкумi. Знав я тодi бiлоруську й росiйську мови, отже з українськими буквами не мав проблем, заходив до «Емпiку», брав i читав. За цим тижневиком приходили й iншi, бо коли я брав його в свої руки то не був вже «свiжий» примiрник, але «вичитаний».

— Був Ти вже тодi членом Бiлоруського суспiльно-культурного товариства. Яким способом це сталося?

— Було це так, що треба було якось органiзуватися, органiзувати культурне життя. Тому повстав у нас, в Крив’ятичах гурток БСКТ, до якого i я належав. А в Бiлостоцi то ходили на вулицю Варшавську, до будинку, в якому розмiщувалося Головне правлiння БСКТ. Там була заля, в якiй молодь у суботи й недiлi органiзувала всякого роду гри, забави, музики. I це притягало. Немало ходило людей з наших околиць — була група бiля 30 осiб, щонайменше.

— Чи в цiй групi були якiсь розмови на культурнi й нацiональнi теми?

— Були розмови, бо я на приклад мав колегу з околиць Мiлейчиць, то вiн казав, що його свояк вчився в українському лiцеї в Бартошицях. Пiзнiше з цим чоловiком — Миколою Блащуком — я познайомився.

— А крiм цього — якiсь рефлексiї етнiчно-нацiонального характеру?

— Рефлексiї напевно були. Бо, як я вже сказав, переважала україномовна група, яка приходила до товариства, але були й люди за походженням з-пiд Городка, чи Сокулки i їхня мова була зовсiм iнша. I не раз були якiсь дрiбнi жарти i так далi, навiть собi легко допiкали, що ми так говоримо, а вони iнакше. Була велика рiзниця, яка є й сьогоднi, помiж мовою околиць Городка та Бiльська.

— Чи була тодi якась альтернатива супроти БСКТ — для людей, яким свої справи на серцi лежали?

— Такої альтернативи практично не було, бо жодного гуртка Українського суспiльно-культурного гуртка в Бiлостоцi не було. Ще деякий час в сусiдньому з квартирою БСКТ будинку було Росiйське культурне товариство. Було це щось подiбного як БСКТ, але його пiзнiше злiквiдували та пiдтягнули пiд Товариство польсько-радянської дружби. I до БСКТ i до росiйського товариства ходили в бiльшостi цi самi люди.

Одним словом якогось вибору не було. Не було якогось клубу, де б органiзувалися забави чи культурнi iмпрези для середовища чисто православного. Такого чогось не було i будинок на Варшавськiй 11 сповняв досить велику ролю, бо туди можна було прийти, поговорити, поспiвати, випити чай, почитати якiсь газети — поза «Емпiком». Але в «Емпiковi» то сходилася, можна так сказати, елiта, яка дискутувала про лiтературу, про полiтику i так далi.

— В Клiщелях саме у 60-х роках активно дiяв гурток УСКТ. Чи якiсь еха цього, що там дiялося, доходили до вас?

— Так, ми знали, зрештою про те писала й «Нiва», що в Клiщелях є гурток УСКТ, що його злiквiдували; що було навчання української мови i що це також злiквiдовано. Про те в свiтлицi БСКТ також говорилося, але не було якогось такого гострого, глибокого акценту — от пiдходилось так як до всiх справ.

— «Злiквiдовано» — значить хто злiквiдував?

— Вiдомо, що влада злiквiдувала. Не говорилося чи влада з Бiлостоку чи з Гайнiвки, хоч тодi то був Гайнiвський повiт. Говорили, що в Клiщелях те сталося.

— Через тодiшню полiтичну ситуацiю Пiвнiчне Пiдляшшя було iзольоване вiд українських середовищ в iнших регiонах. Державна пропаганда вчила, що ми бiлоруси й приятелi народної влади, що українцi живуть десь далеко, що це запеклi вороги Народної Польщi, яка нас одягнула, обула, вивчила в школах й дала можливiсть «бути людьми». Хоч не хоч, це створювало в загальнiй свiдомостi певний «антиукраїнський» барiєр, який кожному з нас приходилося долати по-свойому. Як це було в Твойому випадку?

— У роках 1972-1973 я працював як будiвельник в горах, зокрема бiля Устріків-Долішних i в Балигородi, отже в околицях охоплених акцiєю «Вiсла». Тодi пiзнав нещастя й горе виселеного народу. Бачив обезлюдненi села, руїни церков, залякання народу, бо хоч частина людей повернула на свої рiднi землi, то лемки якi працювали на будовi, якою я керував, не завжди хотiли признатися, хто вони є, хоч це можна було впiзнати по мовi i прiзвищах. Це менi мiцно увiйшло в душу i я пiзнав, що це значить бути вигнаним, виселеним. Уявляв собi, що було б коли таке як в Балигородi, де в церквi був склад «геесу», побачив я у Вуорлi — в церквi, де христили мойого батька, де вiн вiнчався, де христили й мене. Дуже прикро було i сумлiння гризло, що це значить викинути когось з рiдного, дослiвно, гнiзда. Можна сказати, що саме через це, що я там побачив i почув, моя свiдомiсть дуже зросла i дозрiла.

— Повернувши з гiр, Ти вже на постiйно зв’язався з Бiльськом. Чи було тут тодi якесь свiдоме українське середовище?

— Були такi люди як Дорошенко, Любченко чи Авраменко, отже емiгранти з Надднiпрянської України, якi поселилися тут в мiжвоєнному часi. Але не тiльки — були люди i з наших сторiн, з-пiд Клiщель чи десь з-пiд Черемухи, якi були свiдомi, що вони не є поляками, не є бiлорусами, а є українцями. Зрештою, що було цiкаве, то iснувало таке поняття, що ми «руськi люде» — таке щось в родi закарпатського русинства.

— Значится «руськi», але не «русскiє»?

— Так — «руськi», але не росiяни. В свойому селi я також з таким чимось зустрiчався. Так говорили передусiм старшi люди, якi народилися при царськiй владi, наприкiнцi ХIХ й на початку ХХ столiття. Вони мали таку свiдомiсть, що ми не є росiяни, але «руськi люде». Звiдки це взялося не знаю, хоч i сам питав. Кажу — а як то є? А вони: «Ми руськi люде i всьо». То так як би протистояння, що ми не поляки, не католики.

— Цi люди, про яких говориш, пiд час I свiтової вiйни в бiльшостi перебувала в бiженствi. Частина з них перебувала в Українi. Чи були якiсь еха подiй української нацiональної революцiї 1917-1921 рокiв?

— З бiженством, треба сказати, було по-рiзному, бо деякi села, були у 1915 роковi зовсiм знищенi й виселенi. На приклад наше село цiле було виселене росiйськими козаками, а в сусiдньому Морi пiдкупили козакiв i вони не спалили села. Наше село цiле спалили, остало може 2-3 хати, а в селi Море осталося майже все населення.

Люди з моїх найближчих сторiн були i в Центральнiй Українi, i аж десь там на стику українського та росiйського етносiв. Треба сказати, що загальна маса людей дуже добре згадувала тамтешнiх жителiв. Пiд час бiженства їх там приймали, кормили, допомагали, люди посади отримували.

— Але чи були серед них люди, якi мали зв’язок з полiтичною дiяльнiстю?

— Я думаю, що з Пiдляшшя, з нашого тут кутка було мало таких. Вони знали, що повстав український уряд, що органiзується армiя, але ближчої стичностi з такої дiяльнiстю не мали. Вони радше мали стичнiсть з господарською, культурною дiяльнiстю, а в полiтику то я не чув, щоб хтось входив. З чим це є пов’язане? Треба сказати, що передусiм це ж був мужицький етнос. Це були хлiбороби, тому якщо хтось перед бiженством у Вуорлi чи Клiщелях був сiльським вчителем то i там вiн остав вчителем, а хто був ковалем то ставав хоч би помiчником машинiста. А якщо йдеться про особи заангажованi в полiтичну дiяльнiсть, навiть локального маштабу, то я не можу сказати, що з кимось таким зустрiвся.

— Одним словом народження нової хвилi, вже не етнiчно а нацiонального, пiдляського українства вiдбувалося майже на голому мiсцi. На початку проявлялося це майже виключно на культурній, зокрема лiтературнiй, нивi. Коли Ти почав посилати свої твори до «Нашого слова»?

— Це було на початку 80-х рокiв, з 1982 року. Тодi без, як то кажуть, великих емоцiй приймали i друкували. Друкували вже не лише мене, але й вiршi цiлого гурту пiдляської молодi, яка проживала чи саме вчилася в Бiльську й Бiлостоцi.

Деякi особи почали тодi передплачувати «Наше слово». Зрештою, було воно i в кiосках, прикладово в Клiщелях, в Черемусi чи в Бiльську на станцiї ПКП чи тут, у центрi мiста. Так що в Бiльську десь бiля десяти примiрникiв розходилося. З часом зiбралася група людей, тодi ще невелика — 15-20 чоловiк, якi самi усвiдомили, що вони є українцями за походженням, що корiння наше українське. Заснувався в Бiльську гурток Українського суспiльно-культурного товариства, до якого належало десь 20-25 людей. Передовсiм були це молодi люди, вiком 18-25 років.

— Ти в тому часi належав ще до БСКТ i був кореспондентом «Нiви». Як в цих, офiцiйно бiлоруських середовищах сприймалося тодішні подiї?

— Це були цiкавi розмови, рiзного роду закиди чи допитування. Скажу, що бiльшiсть дiячiв, не з самої «верхушки», приймала це нормально. Але були й люди, яких спосiб ставлення був антагонiстичний i вони досить неприхильно вiдносилися до мене. Була така група 3-4 чоловiк, бо не бiльша. Я тодi належав до Головного правлiння БСКТ i однодумцiв, якi мене пiдтримували також була велика група, на певно бiльша як оцих 3-4 чоловiк, яких по прiзвищах не буду називати. Була група людей з наших сторiн, зрештою не тiльки. З Городка на приклад були такi двi дiячки, якi з зацiкавленням, може навiть захопленням приглядалися, що тi «падляши», як вони нас звали, створюють свою органiзацiю, бо ми тодi вже реактивували iснування гуртка УСКТ в Клiщелях.

Можна сказати, що тодi українство набирало вже сили i розмаху. З тим, що ми не входили в якийсь антагонiстичний спосiб. Органiзували ми на приклад виїзди на українськi фестивалi в Сопотi наших сiльських ансамблiв з Дашiв, Вiльки-Терехiвської, Красного Села, Мельника, Черемухи, Риболiв. Тодi їздилося на такiй засадi, що їдемо, заспiваємо свої пiснi. Так то було, а пiзнiше бiлоруськi дiячi почали усвiдомлювати, що цi ансамблi фактично не спiвають по-бiлоруському. Бо вони й не могли спiвати, хiба що хтось із-зовні їх навчив.

Тодi також в репертуарi бiльських «Васільочкiв» було 70 чи 80% українських пiсень. Я також спiвав тодi у «Васiльочках», були там добрі колеги й колежанки i я старався, щоб вони поїхали на фестиваль української культури до Сопоту. I таке запрошення директор Бiльського дому культури, а водночас диригент «Васiльочкiв» отримав i ми поїхали. То був 1985 рiк. Вiд «Васiльочкiв» я вiдiйшов передусiм через родиннi справи, не через якийсь антагонiзм, чи що. Я i по сьогоднi з членами колективу зустрiчаюся при кавi, часом заходимо до «Бедеку» i все є нормально. Вони далi там функцiонують i спiвають, можна так сказати, бiльш свого фольклору анiж научених пiсень бiлоруською мовою.

— З БСКТ ти також розстався мирним шляхом чи були якiсь проблеми?

— З Головного правлiння я вiдiйшов нормально — у 1984 р. скiнчилась каденцiя. Некотори трохи дотинали, чи старалися якось знеохотити неме, то їм говорилося, що можуть собi бiлоруськi гуртки творити по тамтiй сторонi Нарви, десь бiля Сокiлки, чи в околицях Дуброви Бiлостоцької, де люди тодi ще говорили по-бiлоруському. Але нiхто з цих бiлоруських дiячiв там не їхав, нiчого не органiзував. Вони сидiли передусiм на нашому, українськомовному теренi, в околицях Гайнiвки, Бiльська чи Сiм’ятич.

— Вiд цього часу минуло вже кiльканадцять рокiв. Як з цiєї перспективи бачиш вплив появи українського нацiонального руху та його успiхи в нашому регiонi ?

— Думаю, що вiн багато нового принiс для нашого середовища. Передусiм розгерметизував його — показав, що можна вiльно думати, що можна вiльно себе окреслювати, а не пiд якийсь шаблон. Хто хотiв якось так смiливiше окреслюватися мiг вже сказати — є українськi гуртки в Гайнiвцi, Клiщелях, Черемусi, є в Бiлостоцi i в Бiльську, є люди в цих гуртках, якi себе ясно окреслюють як українцi, то i я можу себе так окреслити, чи навiть приєднатися до дiяльностi.

Союз українцiв Пiдляшшя це ще молода органiзацiя, дiє менше десяти рокiв. Але через наполегливi старання i заходи вдалося призвести до цього, що Радiо Бiлосток три рази в тиждень транслює передачі українською мовою, також Бiлостоцький вiддiл Польського телебачення транслює програми про життя українцiв Пiдляшшя. А одне з важливiших досягнень це те, що вiд декiлькох рокiв у Бiльську в початкових школах № 4 i № 1, а також в початковiй школi в Черемусi української мови навчається бiля 150 дiтей. Тiшить факт, що в дитячому садочку «Лiсова поляна» в Бiльську рiдною мовою ведеться програму «До традицiї», яка охоплює 30-особову групу дошкiльнят вiком 5-6 рокiв.

Кожного року вiдбувається Фестиваль української культури «Пiдляська осiнь». На основi учнiв, якi вчаться української мови, або закiнчили вже навчання, дiють у Бiльську два молодiжнi ансамблi: «Ранок» i «Яр». Ансамблi цi виконують переважно пiснi у оригiнальному звучаннi — українськими говiрками наших пiдляських сiл.

— Повеврнiмо до справ лiтературної творчостi. Твiй деб’ют вiдбувся у 1971 роцi, а як пролягла подальша творча дорога?

— Я друкувався в «Бiлоруських календарях», «Нiвi», пiзнiше в «Нашому словi», в «Нашiй культурi» — додатку до «НС», «Українських календрях» i врештi-решт, у 1986 роцi Головне правлiння УСКТ видало менi книжечку «Моїй батькiвщинi», де було десь з 30 вiршiв.

— Ранiше були плани видання збiрника Головним правлiнням БСКТ.

— Так, були плани i я там завiз 100-120 вiршiв. Пiзнiше, десь пiсля трьох рокiв, коли вiд мене постiйно чогось вимагали — а то змiнити, а то довезти, а то переробити, я зрозумiв, що вони зi мною таку гру ведуть i попросив, щоб менi їх повернули. То було у 1981-1983 роках.

— Саме у 1983 роцi з’явився перший випуск, тиражованого ксерографiчним способом, пiдляського лiтературного альманаху «Наш голос», який Ти опрацював спiльно з Iваном Iгнатюком. Яка була мета цього починання?

— Я, передусiм, пiзнавши декiлькох молодих людей з Бiльська, якi писали рiдною українською говiркою, старався їм цим способом зробити лiтературний деб’ют. Щоб вони побачили, що можна показатися назовнi, що їхнi твори можна видати навiть у такiй формi, чи вислати до «Нашого слова», чи на конкурс поезiї, який органiзувавися у Краковi. Я старався цих людей згуртувати, подискутувати з ними, запропонувати їм деб’ют на сторiнках друкованих видань i це в деякiй мiрi вдавалося.

«Нашого голосу» видали ми 6 номерiв. Були то передусiм рiчники — раз на рiк, раз на пiвтора року це виходило. Але на тамтой час кошти були величезнi i дiло перервалося. Бо то видавали самотуж, за свої грошi, нiхто не дофiнансовував, нiхто не спонсорував, бо тодi й такого поняття не було.

— У випущених тодi рiчниках «Нашого голосу» з’явилося кiльканадцять прiзвищ молодих творцiв, але зараз з них пише i друкуює лише 2-3 особи. Виходить, що апогей цього явища маємо вже за собою.

— Мабуть так. Думаю, що все це залежить вiд Бога. Хто ж бо колись думав, що тут, на Пiдляшшi знайдеться група людей, десь з 10 чи 15 чоловiк, які будуть писати українською мовою. Мало того — що в iнших українських середовищах у Польщi, в дiаспорi, а згодом i в Українi буде iнтерес до цих людей, якi пишуть рiдною пiдляською мовою i що їх будуть там сприймати як творцiв, якi вносять вклад до загальноукраїнської культури.

Треба однак сказати, що зацiкавлення лiтературою зменшилося. Передусiм телебачення витисняє книжку, може не до кiнця, але я бачу, що люди все менше читають книжки, менш цiкавляться лiтературою. Хоч може трiшки помиляюся й надто песимiстично це все коментую. Бо ж в цьому роцi на II Бiльський поетичний форум свої вiршi принесло 19 молодих людей iз середнiх шкiл i треба сказати, що 70% з цих творiв пiдходить до друку. Я досить високо це оцiнюю. Молодь пище, хоч, правда, до шухляди, але пише. 19 чоловiк вiдважилися принести, а безсумнiвно є й такi, якi не вiдважилися. Як на Бiльськ це дуже багато.

— Цi поезiї були писанi польською мовою. А чи на твою думку є ще тут, на Пiдляшшi, резерв для творення української лiтератури? Чи є ще люди, якi можуть в цей лiтературний процес увiйти, так як це сталося у початках 80-х рокiв?

— Резерв є, але невеликий. Думаю, що це одиницi, якi чи то через свої передумання, чи через вплив дiячiв культури, могли б бути здопiнгованi, щоб творити для свого етносу. Думаю, що можна було їх пошукати й заохотити. Бо як 19 молодих людей принесло поезiю до бiблiотекi на II Бiльський форум то i тут також можна було б зробити спробу, i може щось з цього би й вийшло. Але для цього треба було б нав’язати передусiм контакт з вчителями, з гуманiстами, якi учать в середнiх школах. Думаю, що навiть треба було б почати вiд двох останнiх класiв початкової школи — п’ятого й шостого. Тодi будуть новi люди.

Фото Ю. Гаврилюка

«Над Бугом і Нарвою», 2001, № 4, стор. 2-5.