Україна у Шевченкове 200-річчя: Пробудження в огні

Іван Сверстюк: Інтервенція – це дуже деструктивне начало, це дуже брутальна сила. У даному разі, окрім всього іншого, це сила віджилої епохи, це маніяки з цвинтаря совєтської імперії. Всі їхні методи як дві краплі води нагадують те, що вони робили під час завоювання Західної України, Балтики й інших країн. І ті методи, та брутальність, і той принцип насильства, і та ж безвідповідальність. Ясно, що це багатьох людей жахає, і ясно, що воно діє усіма силами залякування. Але, разом з тим, оце залякування є духовно імпотентним. Воно є безперспективним. За цією силою є більше відчаю, аніж справді сили, тупої злості, мовляв, «ето єсть наш послєдній і решітельний бой», і я думаю, що і «послєднєє поражєніє».

На Підляшші весна й початок літа 2014 року такі, як і завжди – пора зелених ланів, перетканих кольоровими квітами та культурних заходів, зокрема конкурсів церковного й світського співу. В Україні ж фактично війна, до розв’язання якої не признається президент Російської Федерації та яка стала заскоченням для вихованих у лавах колишньої Радянської армії сьогоднішніх українських генералів, виправдовуючих себе, що «цього не чекали», «цього не сподівалися, «ніхто про це не думав». Отже «совєтська» освіта й пропаганда, отуманююча українців чадом уявного «братерства», зробила своє чорне діло й прозріння відбувається за Шевченковими рядками, написаними 1847 року в петербурзькій тюрмі, що «Україну злії люде присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять…».

Але інакше і не могло бути, адже сьогоднішня війна це відстрочена плата за незалежність, яку у 1991 році Україна «отримала», але в основній масі громадян показалася саме «приспаною» – нездатною, щоб в зручний час захиститися від імперського реваншизму. Тому, хоч у серпні 1991 року проголошено Декларацію Незалежності, яку у грудні підтверджено референдумом то, на думку Дениса Казанського, молодого журналіста і блогера з Донецька, «справжньої незалежності Україна не здобула. У 1990-ті роки, коли стрімкий ривок від Росії в бік Європи ще міг відбутися без суттєвих перешкод, Україна свідомо гальмувала й тулилася ближче до колишньої метрополії. Радянський парламент, радянський президент, радянська ментальність тримали Київ на прив’язі до Москви надійніше, ніж Путін та його берсерки. Поки країни Балтії робили свій »дранґ нах Вестен«, Україна транслювала на державних телеканалах програми російського ОРТ й підписувала з Кремлем »Великий договір«, фактично залишаючись сателітом Росії. СНД 1990-х років радше нагадувала конфедерацію, ніж спілку незалежних держав. Бюджети були в кожного свої, але зовнішня політика майже спільна.

У 2000-х владу в РФ сконцентрував у своїх руках Владімір Путін, і з’ясувалося, що втрачений час зробить шлях до справжньої незалежності дуже тернистим. Бо відірватися від Росії Путіна буде набагато складніше, ніж від Росії Єльцина, більш зосередженої на власних проблемах. Потужне російське лобі сковувало Україну навіть у ті роки, коли влада вдавалася до спроб вийти з-під »братнього« крила. Промосковські партії надійно виконували завдання »нє пущать« Україну до ЄС, уміло саботували всі євроінтеграційні процеси. А коли нарешті в українського суспільства урвався терпець, стало очевидно, що втрачені роки простою доведеться оплатити дуже дорого. Бо ж остаточну незалежність українці вирішили проголосити в час, коли російський диктатор Путін набув максимальної могутності».

В цих умовах наслідком української громадянської революції автоматично стала й контрерволюція, а практично – маскована під «місцевий спротив» – російська інтервенція. Філософ і письменник, президент українського ПЕН-клубу Євген Сверстюк, уродженець Волині, який власними очима бачив всі повороти української історії ще з довоєнних років та зазнав численних репресій за виступи проти дискримінації української культури та виготовлення і розповсюдження документів «самвидаву», переконаний, що «лиха даної хвилини» не треба абсолютизувати: «Видиму частину подій ми, звичайно, характеризуємо в пресі, невидиму більше переживаємо і відчуваємо інтуїтивно. Цілком ясно, що видима частина подій несподівано повернулася у дуже добрий бік, бо для нас головним бар’єром був кримінальний режим, який дуже міцно закорінився і який дуже міцно об’єднався з російським, також кримінальним по суті своїй. І раптом цей режим в Україні падає, скандально падає. Народ, який здавався нам всім обезсилений, не організований, раптом набирає сили і скидає оцю кримінальну, тимчасову камарилью, чим великою мірою розчищає собі свою властиву, справжню дорогу до свободи.

Але ми схильні переживати труднощі, болі сучасної доби, сучасного моменту та надавати їм занадто великого значення. Ясно, що це цілком відома схема, що слідом за революцією йде національне укріплення, а за ним відразу ж іноземна інтервенція. Це ніби класична схема. І воно, власне, так відбувається у нас, за цією схемою.

Інтервенція – це дуже деструктивне начало, це дуже брутальна сила. У даному разі, окрім всього іншого, це сила віджилої епохи, це маніяки з цвинтаря совєтської імперії. Всі їхні методи як дві краплі води нагадують те, що вони робили під час завоювання Західної України, Балтики й інших країн. І ті методи, та брутальність, і той принцип насильства, і та ж безвідповідальність. Ясно, що це багатьох людей жахає, і ясно, що воно діє усіма силами залякування. Але, разом з тим, оце залякування є духовно імпотентним. Воно є безперспективним. За цією силою є більше відчаю, аніж справді сили, тупої злості, мовляв, ето єсть наш послєдній і решітельний бой, і я думаю, що і послєднєє поражєніє» (Василь Зілгалов, «Путін зазнав поразки, він забрехався – Євген Сверстюк»).

Аналізуючи актуальну ситуацію київський політолог Віктор Каспрук стверджує: «Військові дії Російської Федерації в Україні по суті є війною імперської Росії і козацької України. Адже, як показали результати двох Майданів, Москва не здатна за допомогою своїх ставлеників зломити демократичний дух українців і примусити їх стати рабами путінської неоімперії. Путін ніяк не хоче зрозуміти того, що Україна – це не Росія.

На думку В. Каспрука, основою проблеми є не так сам Путін, але російське суспільство, яке у своїй більшості визнало його своїм лідером й безтямно вірить у брехливу пропаганду, яка у причинах внутрішньоросійських негараздів звинувачує Захід та нацьковує росіян проти українців. Отже й політолог не жаліє на його адресу їдкої іронії: «Російське населення за своєю природою є інфантильним. Воно віддає всі владні повноваження наверх і чекає від влади виконання своїх бажань. Росія за своєю ментальністю подібна тій жінці, яка хоче вдало вийти заміж, слухатися чоловіка, бути покірною і слугувати йому. Хоча швидше Росія схожа на покинуту стервозну жінку, яка метається між агресією, істерикою і стокгольмським синдромом. Україна ж навпаки, більше нагадує Італію з її нескінченними прем’єрами і політичними розбірками.

»Розлучення« України і Росії було неминучим просто тому, що вони дуже різні за своєю суттю. Проте, головна відмінність між українцями і росіянами – це відсутність в українців імперськості. І, як наслідок цього – те, що, на відміну від росіян, українці не визнають за владою права гнобити себе в ім’я великих фіктивних звершень. Саме тут основна головна відмінність у свідомості Україна – Росія, Європа – Азія.

Ще одна суттєва різниця між українцями і росіянами у тому, що для перших людське життя має велику цінність. Насильницька смерть десяти людей в Україні – це національна трагедія, сотня трупів для Росії, іноді, навіть не привід для новини на передовиці.

Також різниця у тому, що коли Єльцин поставив в Росії Путіна своїм президентом-наступником, ніхто й не пискнув. А в Україні, коли Кучма захотів поставити Януковича, відбувся перший Майдан. У Росії Путін може легко й дерев’яного чоловічка Піноккіо призначити на певний час президентом, і всі будуть шукати у нього мізки, нові ідеї і свіжі політичні віяння. В Україні президента вибрали місяць тому і не можна сказати, що йому вдалося опинитися поза полем критики.

Можна констатувати, що зараз українці куди більш політично зріла нація, ніж росіяни. Але це визрівання відбулося за короткий проміжок часу, переважно за останні десять років після Помаранчевої революції» (Віктор Каспрук, «Українців від росіян відрізняє відсутність імперськості»).

Період президентства Віктора Януковича показав українцям, в якій державі не хочуть вони жити. Реальний стан держави та її соціуму показало те, що відбулося вже після падіння його влади – спочатку захоплення Російською Федерацією Криму, відтак намагання розбурхати «Російську весну», щоб вихопити з-під влади Києва південні й східні області. Ці плани провалилися у Харкові чи Дніпропетровську, але на Донбасі, тобто у шахтарсько-промисловій смузі Донецької і Луганської областей, яка практично була приватизована й перетворена в удільне князівство Партії Регіонів, все ж таки росіянам вдалося створити імітацію місцевого сепаратизму у формі «народних республік», на що й повелося населення, просякнуте тут ностальгією за СРСР та десятиріччями поєне фобією супроти всього, що «більш на захід» (не лише у Європі та Америці, але також у межах України).

На думку кримської журналістки Яни Горюнової важливим фактором було те, що «у Криму і на Донбасі звикли орієнтуватися у вирішенні власних проблем не на себе, а на центральну владу. Тому коли наче з’явилася можливість »змінити керівництво« на уявно більш ефективне, »московське« – активна частина невдоволених радо за неї вхопилася, особливо не вдаючись у деталі, як таке взагалі можливо і за чий рахунок».

Кримський сценарій однак не повторився й ілюзія покращення завдяки Путінові, скінчилася гірше ніж «покращення», яке обіцяв своїм донбаським землякам Янукович, адже своєю безтямою, «культурою калашникова» (наше діло праве, а хто думає по-іншому – вб’ємо), врешті вірою в параною боротьби з «київським фашизмом» привели вони на свою землю справжню війну.

Те, що відбувається зараз – стверджує київський психолог та «коуч» Олег Хом’як – російський державний тероризм. Але на його думку, треба бачити також позитивний бік ситуації, адже це «витягує назовні всі слабкі і хворі місця України. Відновлення України йде в реальному часі. І виходить, що зараз – Путін наш чорний вчитель, наш об’єднуючий лідер. Таке буває, що лідер – серед супротивників. Його завдання – провести нас через всі чорні випробування: брехню, кров, зраду, грабіж і т.д. Але це простий і швидкий спосіб самовизначитися. Потрібна лише витримка, віра і хороший розрахунок. Воплі і емоції – це паніка, це зайве».

Ця остання вказівка спеціаліста від тренінгу особистісного розвитку дуже доречна, бо й всім нам, хоч би й лише обсерваторам з віддалі, важко втриматися від емоцій. Адже не лише серце, але й розум підказує, що в цій боротьбі з контрнаступом привидів минулого йдеться також про наше спокійне, мирне майбутнє.

Юрій ГАВРИЛЮК

«Над Бугом і Нарвою», 2014, № 3, стор. 2, 18.