«Використаті цікави уривкі житя…»

Найбільш сполонізованим місцем на карті Північного Підляшшя є без сумніву Сім’ятицький повіт. Така ж сама ситуація з його центром – Сім’ятичами. Вистачить коротка прогулянка по місту, щоб переконатися, як важко знайти тут сліди присутності руського населення, про що в своїй статті „Polskie miasto Siemiatycze  писав Марко Полешук (дивись «Над Бугом і Нарвою», № 1/2004). Всеприсутня польсьска мова, низька національна свідомість серед православних жителів містечка, в якому – як показав перепис населення з 2002 року – статистично більше ромів (46 осіб) ніж українців, брак зорганізованого українського громадсько-культурного життя (відбуваються тут лише концерти в рамках Фестивалю української культури «Підляська осінь») – так коротко можна прохарактеризувати ситуацію в цьому 15-тисячному містечку. Але навіть тут, у цій «польській» сім’ятицькій дійсності, живуть особи, які в щоденних контактах зберігають українську говірку, що її винесли з рідної сільської хати, а крім того своєю творчою працею намагаються до своєї рідної культури добавити щось і від себе. Такою особою, яка без сумніву заслуговує на увагу, є Йосип Карп’юк – композитор-самоук, водночас поет, який пише по-польськи, по-білоруськи, а також – від двох років – по-українськи. 

*   *   *

Йосип Карп’юк народився в  1933 році в розташованому неподалік від Сім’ятич селі Мощона Панська. Є представником чи не останнього покоління, яке мало нагоду виростати в традиційному світі підляського села. Невід’ємним елементом тої дійсності була пісня, яка лунала скрізь – була атрибутом найважливіших подій у сімейному житті, таких як хрестини, весілля, товаришувала святам та змінам природи, супроводжувала також важку селянську працю. Йосип Карп’юк підкресює, що любов до українських пісень зродилася в ньому саме в рідній хаті, де звучали не лише обрядові підляські, але й загальновідомі українські пісні. 

– Українське то мні^е з дзєцінства сподобалось, – розповідає. – Помню, тато з мамою ве двоє співалі. Як вони співалі, то цудовнє било. То дзісь я не чую, жеб хтось так заспівав, як вони співалі. І в туй околіці, в Мощоні Панськуй, то поукраїнську співалі – „Ой ти Галю…”, „Несе Галя воду” – всьо то співалося по-українську. 

Любов до пісні, яка зродилася вже в дитинстві, знайшла своє відбиття в самій потребі співання – спершу по-польськи, потім, у церковному хорі, по-церковнослов’янськи. Згодом однак Йосип Карп’юк віднайшов у собі поетичний талант, а також хист до компонування до своїх віршів мелодій. Про початки своєї життєвої пригоди з музикою розповідає:

– У роках 1954-55 служив я в армії в Жешові. Там якраз організовалі хор і я до його попав. Ну, і зачав туди ходіті, учитіся од подстав спі^еву. А для войскового то фрайда – до полудня заєнця, а пополудню спі^ев. А наука спі^еву, то не є, як мні^е здається, такоє просте. Вперуч училі нас дикції, силяб, виговоруваня, пузній при інструментах. Алє то било так „на дзісь і на тераз”. Вернувсє додому і то без потреби зосталосє. Так навет зостало воно якби забите. Алє колі вже перенюосся сюди, до Сем’ятич, перший руок прийшов батюшка Григорій Сосна по коляді^е. Ну, і так зговориліся. Я кажу: „Алє в Сем’ятичах хороше співают”. „А што? Може ви пєлі где то?”. „Я пєл в армії”. „О, то я вас примєчу” – каже. 

Ну і так по Руздві^е я зайшов до церкви, а вуон пудийшов до мене, взяв пуд ручку і: „На крілос пожалуста”. Я зайшов на крилос, а святої пам’яті Петро Кузьм’юк, котори руководів хором, спитав мене: „Чим співаєте?”. Я кажу: „Тенором”. „Уу, барзо добре”. Ну, я тенором співав в армії. Ну і так велосє.

Потом так собі^е думаю: „А може я спробую штось запісаті?”. І колядку запісав. Запісав першу, другу, третю. Показую для Петра. Вуон каже: „Добре”. Ну і од того зачалосє. Вуон ще мні^е дав самоучок з 1955 року на руском язикові. І од того зачалосє. І тепер от, напішу штось, скомпоную. 

Згодом компонування музики стало життєвою пасією Йосипа Карп’юка. На жаль, його музичні здібності, так як у випадку багатьох обдарованих підляшуків – представників старшого покоління, не могли розвинутися в музичних школах:

– Палі слова в моюом дєтстві: „Чого ж ти пуойдеш до тої школи? Лєпі до роботи йді!”. Молодому „в то мі ґрай”. І на туом скуончилосє. Подставуовку зробів у школі вечоровуй. Хоті^ев ліцеум зробіті, вже бив однею ногою в школі, алє тут матка забірається на другі сві^ет. Кому ж я єї зостав’ю? Жуонка не дасть ради, треба било ходіті при юой. Вируксє теї школи. Ті^ем для мене гуорш тепер з музикою, тому што я єї не учивсє. Добре, як хтось пушов до школи і здобив там вєдзу в туой справі. Йому льогко і заздрощу такім людям.

Хоч сім’ятицький композиторсамоук усвідомлює, що його музична підготовка мала, підкреслює: Мене колісь одін редактор задав питанє: „То як то? Компонуєш, а граті не вмі^еєш?”. Так, я переруос гранє і зачав компоноваті. 

Творча дорога Йосипа Карп’юка вписується в більш загальну, притаманну для Підляшшя, течію пошуків свого артистичного обличчя. Пов’язане це з характерним для нашого регіону національним „розмиттям”, де пересічний його житель балансує між білорускістю, польськістю та українськістю. Тому-то сім’ятицький композитор і поет, так як багато підляшуків, яких творчисть протягом років перебула дорогу від білоруськості до українськості, пробував писати різними мовами:

– Вперше то напісав колядку в церковному язикові, пузніей пшеважнє по-пуольську пісав. Однак которогось разу споткався в осередку культури з представітелямі бєларуского товариства. Сократ Яновіч сказав мні^е тогди: „Вазьмі „Ніву” і будзєш пісаць па-беларуску”. Я взяв і зачав пісаті.

Вірші писані білоруською мовою з’являлися на сторінках білоруських видань, таких, як „Ніва” або „Бєларускі калєндар”. Польські твори були надруковані в збірках, що їх видавав, між іншими, Сім’ятицький осередок культури. Можна їх так само прочитати в альманахах місцевого Літературного клубу, співзасновником та заступником голови якого є саме Йосип Карп’юк. Написану ним польською мовою пісню „Літять журавлі” залучив до свого репертуару народний ансамбль з Нурця-Станції.

Українською мовою Йосип Карп’юк почав писати недавно. Безпосереднім поштовхом для цього була присутність на сім’ятицьких концертах, що пройшли в рамках Фестивалю української культури „Підляська осінь” у 2004 році. Пісні у виконанні народних ансамблів з Підляшшя та України заохотили його попробувати писати по-українські. З’явилася тоді серія віршів стилізованих на народні, до яких автор написав так само мелодії: 

Ходив хлопець до девчини 

До девчини чорнобривой

О єй рученьку білу, 

О єй рученьку просив 

А девчина циганіла 

Я ж тебе не полюбіла

Ти штовечера ідеш 

В ресторані водку п’єш 

Пісні писані українською мовою глибоко закорінюються в народній співочій традиції українського народу, про що свідчать їхні мотиви, образи, метафорика тощо. Нерідко, коли Йосип Карп’юк починає писати мелодії, використовує відомі та охоче співані на Підляшші українські загальновідомі пісні, які перероблює: 

Стоїт гора високая

А під горою гай

Під гайом під гайом 

Тече річенька

Як шкло вона блищит

Під гайом під гайом 

Тече річенька

Як шкло вона блищит

Йосип Карп’юк намагається писати літературною українською мовою, а не архаїчною підляською говіркою, якою володіє. Інколи користується українською літературою – вишуковує вірші українських поетів, таких, як наприклад Павло Тичина, до яких дописує свої мелодії:

Гаї шумлят –

Я слухаю.

Хмари біжат –

Милуюся

Милуюся-дивуюся,

Чого душі моїй

Так весело.

Однак на Підляшші дуже обмежений доступ до української літератури, що є одною з болячок сім’ятицького композитора:

– Сестра колісь училася українського і мі^ела „Кобзара” Шевченка. Я того „Кобзара” обшукав, бо вуон мні^е тепер потрі^ебни, но не знайшов. А напісав би до його якіїсь утвори.

Іншою болячкою поета є те, що його пісні мало відомі серед підляшуків:

– Наш прости народ з села думає людовим характером і подобається йому тоє, што вже знає („Ой, ти Галю…” і так далєй). Важне для його тоє, што істні^ело сто-дві^есті лі^ет. Єжелі я пішу людовим системом ві^ерш – „стоїт дом муровани, мерцедес, комбайн в полі робіт” – то то не людове?! Не може ї^ехаті мерцедесом чи в самольотi літі^еті тая людовость?! Ні^е! То мусіт биті солом’яна стрі^еха пуд межою! І ми тут штось тратім.

Протягом кількох десяток років Йосип Карп’юк скомпонував приблизно ста пісень, які часто і охоче співає при нагоді різних врочистостей – між іншими на авторсько-літературних зустрічах, різного роду ювілеях (наприклад виступив на сцені на ювілею ансамблю „Мельничанки” з Мельника). Нерідко підкреслює, що компонування музики – це його жииттєвий тягар, хоч говорить так само, що це нерозлучний елемент його життєвої дороги.

– Творі^енє то натхнєнє. Я читаю ві^ерш, а колі поета піше ві^ерш, то той ві^ерш має душу. Я шукаю тую душу. А ві^ерши беру з каждого калєндара, з каждої газети, ксьонжкі. Зрештою, возьму звиклу газету і могу співаті.

Випов’ядавсє Максим’юк – той композитор. Вуон каже – музика є вся цікава, є лі^епша, є гуорша. Я тоє бачу. Одін день впадає штось цудовного, другі день хоті^ев би штось зробіті, алє не виходіт. І то льос призначує чолові^екові такії уривкі цікави. Тилько треба умі^еті їх використаті.

Людмила ФИЛИМОНЮК

Фото Ю. Гаврилюка

«Над Бугом і Нарвою», 2006, № 1, стор. 23-24.