«На новоє літо роди, Боже…»

На зламі Старого і Нового року

За церковним юліанським календарем останній день року присв’ячений св. Меланії Римлянці, тому народною назвою Mаланка окреслюється давний новорічний обряд з використанням масок, а зараз – українські танцювальні забави. На Підляшші традиційними назвами дня перед Новим роком є Гоготуха, Голотуха чи скорочено – Готуха. Вживається також назв Добри вечур і Щодри вечур.

Сільське життя визначав ритм природи та зміни в обрядовому календарі. Через те особливого символічного значення набирав момент, в якому відновлявся на ново рік. Тому з його вітанням пов’язані були різні магічні обряди, метою яких було запевнити собі і своїм рідним благополуччя, багатство та щастя в Новому році. Важливі були також шлюбні мотиви.

На Підляшші новорічні звичаї дуже багаті. Крім магічної, мали вони також товариську та розважальну мету – люди, в основному молодь, зустрічались, щоб провести спільно час.

На Гоготуху кожна господиня підготовляла багато різноманітної їжи. Багатство їди на столах того дня мало запевнити достаток через весь майбутній рік. Від цього походять назви Щодри вечур, Богати вечур.

З останнім днем перед Новим роком пов’язана традиція гоготання: Дівчиніета увечері ходілі і гоготалі по селіе. То значит збіралі кішку, бо на той вечур обов’язково мусіла биті кішка печона. То било яко перше данє на той вечур. Ну, як без село перейдут, то ціелу пуолку тих кускуов кішкі назбірают. (Валентина Марцінович, Красне Село).

Всі дівчата, які були в селі, ходили гоготати разом. Як підходили під вікно, одна з них говорила: Сіеєм, сіеєм, посіваєм, з Новим роком поздравляєм. Чи можемо гоготаті? Коли господарі дозволяли, дівчата співали:

Васільова маті пошла гоготаті

Што юой даті?

Кішкі, ковбаскі, на піруог окраскі?

Ту, гу, дайте тоє, што на рогу

Бо як не дасте, то піеч розтрасу

                            (Красне Село)

Васильова мати пошла гоготати

На новоє ліето роди, Боже, жито

Корч, корч чисто, стебелок стебелісти

З одного стебелочка

                   буде жита цв’ярточка

З другого стебелочка

                   буде жита бочка

Гу, гу, виносьте ковбасу,

                    бо хату розтрасу.

                                     (Дуб’яжин)

В кожній хаті дівчата діставали за гоготання кишку. Наступного дня хлопці приносили горілку, дівчата зібрану їжу і починали бенкетувати. Новий рік молодь проводила на танцях.

В останній вечір перед Новим роком хлопці знимали брами (ця традиція жива по сьогоднішній день). Висипали також попелом дорогу від хати дівчини до хати хлопця.

– Всяк видурнялісь. Санкі аж на клуню затягнут для господара. Но не для того самого, алє для другого. Як довіедається той господар – матюкає, а як зобачит, што тягнут, ще не втіегнут, то біжит за намі з кійом. (Галина Грабарук, Красне Село)

Нерозлучно з гоготою зв’язана традиція гадання. Опівночі збирались всі дівчата з надією, що пізнають своє майбутнє. Метою та смислом життя кожої дівчини було заміжжя, тому всі ворожби торкались власне шлюбу.

– Ворожилі разно. Наприклад перекідалі калошом через хату і вже в котори буок оберняни, туди вийду замуж. Другуй буде оберньони в сторону Шешил, ну то вже вона вийде до Шешил замуж. Ну і ще ходілі по древка. На подвуору лєжит їх грумада, а тож то вечур, не відно, куолько там. Куолько дасть ради набере древок і несе до хати і вже лічат тия древка. Як до пари вийде, то значит, што в туом рокові вийде вона замуж, а як не до пари, то ніе.

Вилівалі воск. Вилівалі і дівіліся. Як вийде штось круглєньке, подобне до обрончкі, то буде в туом рокові шлюб теї діевчини. А часамі виліє і вийде штось такоє би колишечка, ну то приведе панную дітіе. І вже бояться, коб колишечка не вийшла, як ліют той воск. (Валентина Марцінович, Красне Село).

– Понаставляємо в кажду місочку пшеніці і курочку принесемо. До которої вперше пудийде і тую пшенічочку возьме, то тая діевчина перша замуж вийде. Альбо черевікі од порога до порога переставлялі. Котори чобут перши, то тая перша замуж вийде. (Антоніна Грушевська, Красне Село)

Давні звичаї побутують вже тільки в пам’яті старших людей. Серед молоді, яка залишилась на селі, існують лише релікти давньої традиції, однак і вони занепадають. Молодь, яка втікає до міст, приймає найчастіше як свої польські псевдонародні звичаї (і так для більшості православної молоді гадання приводять на думку польський звичай „анджеєк”). І хоч неможливо повернутись до багатьох звичаїв наших предків, однак пам’ять про них це одна з умов, щоб не втратити почуття зв’язку з власним народом та залишити свою національну тотожність.

Людмила ФИЛИМОНЮК

«Над Бугом і Нарвою», 2001, № 5-6, стор. 4.

Картина: Микола Пимоненко, Різдвяні ворожіння (1888, полотно, олія)