ІСТОРІЯ,  Наші статті

Десакралізація російської культури, або чи стане Росія лімітрофом України. Деякі спостереження історика

Колишній президент Української вільної академії наук у США історик і літературознавець Марко Антонович – представник знакової для нас родини, онук легендарного Володимира Антоновича, і до того ж неперевершений знавець та інтерпретатор поезій Тараса Шевченка – розповідав: «Нам тривалий час була незрозуміла фраза Тараса Шевченка про “окрадену Україну”, яку раптом “збудять”. Що це означає, про що це пророцтво великого Кобзаря. І раптом у 1917 р. постала у вогні і бурі війни з Росією УНР, і ми усі тоді зрозуміли гіркоту цього дивовижного передбачення».

Події російсько-української війни 2022-го оголили масу історичних сенсів, які були ніби під сподом суспільно-політичного життя, відчувалися, але не розумілися. Вони ніби одномоментно оприявнилися. Виопуклилися ті ментальні проблеми нашого громадянства, які перебували під грубим шаром ідеологічного намулу, створеного нашим одвічним ворогом. Так часто повторювалися і втокмачувалися ним у свідомість українця «істини» плюсів від ідейно-культурного владарювання Москви над Україною, що стали вони нашим питомим «я». І от ця машкара раптом відслонилася і постала у всій своїй наготі правда буття: або ми вистоїмо і переможемо, або будемо назавжди знищені нащадками азійської Орди.

Ця проблема має багато різних культурологічних ракурсів. Говоритиму лише про історико-науковий контекст. Звісно, жанр історичної публіцистики вимагатиме певної вольності в паралелях. А тут важко не наразитися на певні висновкові натягнення, схематизації і спрощення.

Ментальна спільність церковно-слов’янська. Культурно-мовний єдиний простір як забороло для української емансипації

Іноді починаєш шкодувати, що не належиш до римсько-католицького цивілізаційного кола народів, які в добу реформації оформили свої нації через формування національної мови. Зробили крок до національної індивідуалізації на шкоду латинській конфесійній уніфікації. Але, мабуть, не варто гнівити Бога, бо його мудре вишнє провидіння збагнути людській істоті не дано наперед. Може в цьому і криється той задум Всевишнього, що все має наступити у певний, ним визначений час.

Соціальне химерно переплітається з етнічно-культурним. Германський субстрат не являв суцільності, як і слов’янський. Існували окремо германські народи: нідерландці, данці, шведи. З другого боку, німецьку спільність не зруйнувала реформація, і католики Баварії не стали іншою нацією за лютеран центру і півночі Німеччини. Українці, як частина східно-слов’янської православної ойкумени, плекали уніфікаційність. Реформація характерна для «міських» націй (Франції, Німеччини, Голландії, Швейцарії, франко-фламандського конгломерату Бельгії), «сільські» ж нації православних народів орієнтувалися на єдину монархію московитів. Серби, хорвати, болгари, українці, білоруси (до ХІХ ст. ще русини) і навіть румуни (волохи) жили в парадигмі двох взаємовиключних політичних категорій: або світ неправославної традиції, або православна Москва. Навіть європоцентричні хорвати радше схилялися до культурної традиції «братніх» сербів, яких підтримувала Росія і плекали спільну сербо-хорватську мову.

Український варіант православної «реформації» кінця ХVІ – початку ХVІІІ ст. збігся з національним відродженням козацької доби. Тоді Україна найближче підійшла до творення своєї сучасної літературної мови. Тоді з’явилися перші протонаціональні тлумачні і перекладні словники української мови Мелетія Смотрицького і Памви Беринди. Тоді староукраїнська мова активно використовувалася – поруч з церковно-слов’янщиною – Петром Могилою, Дмитром Ростовським, Лазарем Барановичем. Проте літературною народна мова так і не стала. Причин було багато і передусім невикристалізування власної національної еліти. Покозачена шляхта так і не стала носієм нових вартостей нової держави, церква не змогла виокремитися з загальноросійського (московського) субстрату без підтримки гетьмана. Козацька шляхта Гетьманщини не ставилася до культурної мови як цінності, а лише як засобу культурного спілкування. Пилип Орлик чудово володів російською і польською та латиною. Писав іншому представникові української еліти, вирваному з національного коріння, колишньому митрополитові Стефану Яворському російською, а свій щоденник вів польською – інтимною мовою свого покоління інтелігенції. Становище українського духівництва, розумнішого за московське, давало йому можливість робити добру кар’єру в Московії. Після 1654 р. для українців відкрилися усі єпископські катедри по безкрайній Московії/Росії. А отже, автоматично сприяло прийняттю ним норм російської мови.

Через те самі українські еліти: козацтво, духівництво, міщанство – прагнули до застосування готових мов цивілізаційного спілкування: польської, російської, німецької, латинської. Замість витворення своєї культурної мови, яка б їх відрізнила від сусідів,  збудувала б той культурний кордон, за який відрізняє свого і чужинця. За такими спробами, часто несвідомими, ретельно стежило російське начальство, забороняючи друк книжок іншою за московську мову. Та навіть просто таких, де дозволялися до вжитку окремі українські слова. Особливо це стало тотальним у часи царювання Петра І.

Нове культурне відродження часів модерної нації апелювало до надання народним мовам статусу державно-національних святинь. Але і в цьому разі перед вели народи під благотворним лютерансько-протестантським впливом. Мови литовців, латишів, естонців часто розвивалися в німецькому Кеніґсберзькому університеті. Але зовсім не в Москві і Петербурзі. Фінська теж починає свій розвиток у ХVІІІ ще столітті у Швеції. Чеське національне відродження теж завдячує німцям, не росіянам. Німецькокультурна Прага та місцевий університет з’являє перших чесько-словацьких будителів нації. Їх, звісно, найперше визнали росіяни, бо ж ті чехи мали зруйнувати їхнього одвічного національного ворога – Німеччину і Австрію. Українці одержують перший літературний твір живою народною мовою – «Енеїду» – дуже пізно, лише 1798 р. Тривалий час це був ледь чи не єдиний високохудожній зразок оригінальної письменницької творчості. Шевченків «Кобзар» з’явився лише на п’ятому десятку років по тому.

А між тим літературне відродження – це найперший і в цивілізаційному сенсі найпосутніший етап відокремлення від імперської нації. Чим швидше і успішніше він здійснений, тим успішнішим буде і політичне відродження нації. Коли загал сам тотально переходить у щоденному спілкуванні на національну мову, тим найперше засвідчує свою національну самоідентичність. Взагалі ці речі завжди йдуть у парі. Обрання національної тотожності стимулює перехід на національну мову представників інтелігенції. Цікаво, що взагалі національна емансипація характерна не для носіїв питомої мови, а передусім для представників інтелігентських професій. Бо автоматичне вживання розмовної, занечищеної мови предків ще не свідчить про те, що широкий загал усвідомлює на ментальному рівні державно-будівниче значення національної мови. Таке усвідомлення приходить спочатку до одиниць з-посеред інтелігенції. Тому і вигукували селяни Полтавської губернії у 1917 р., що їм не потрібне викладання українською в школі. Бо тоді вони назавжди залишаться селюками, а так хоч хтось виучуються на фельдшерів та попів – тобто стануть панами. Тому ж і перша «Історія Чехії» писалася Франтішком Палацьким німецькою мовою, бо призначалася для першої чеської інтелігенції, яка спілкувалася єдино можливою тоді для неї культурною мовою – німецькою.

Чехія свій культурний простір відвоювала від німецькокультурної Австрії ще в кінці ХІХ ст. Успіх чеського державотворення пояснюється двома складовими. Перше: Німеччина не забороняла, ні відміну від Росії, зокрема, по відношенню до українців, свого культурно-національного розвитку, друге: у відродженні Чехії кровну зацікавленість мала саме Москва, а Чехія була ще й економічною найрозвиненішою частиною монархії. Отже, чехи спиралися на обидвох своїх в цілому історичних ворогів: австрослов’янізм шукав компроміси з австрійським цісарським двором, російсько-центрична партія Крамаржа спиралася на підтримку Росії. Томаш Масарик вдало балансував, зрештою схилившись в потрібній ситуації до відвертої антантовсько-російської позиції.

Польщі вдалося не розгубити польськості під російською окупацією. Більше того, саме «Конгресівка» (підросійська займанщина) стала центром «збирання» польських земель в єдину самостійну державу. Це стало можливим через те, що поляки зберегли свій національний вплив на усьому етнографічному терені і навіть на землях т. зв. історичної Польщі. Свою боротьбу за національно-культурний простір Фінляндія і країни Балтії так само виграли ще до початку Першої світової. І попри наявність великої кількості російсько-культурного населення, вчинити імперську контрреволюцію їм не вдалося.

Україна такого мовно-національного простору на 1917 рік створити не змогла. Міста лишалися майже всуціль російськокультурними. Закликами до будівництва незалежної держави розбурхати міських жителів не вдалося. Промислові центри навіть не просто нейтрально, а вороже поставилися до УНР. Київ теж не зміг стати центром національної революції. Лише село і в формах анархізованих стихійно підтримало українську революцію, бо етнічно було переважно українським. Національна Україна не постала в ході боїв за незалежність у 1917-1921 роках. Та й таке було неможливо в країні, яка не створила до березня 1917 р. своєї системи середньої і вищої освіти, не мала переважаючих україномовних періодичних видань, видавала дуже малий відсоток україномовної книжкової продукції.

Сьогоднішня війна Москви проти України унаочнила таку ситуацію, що країна-агресор передусім спочатку веде гуманітарну війну на культурному фронті, намагається розігрувати карту російськокультурних і українськокультурних громадян. Підтримувати проросійські політичні сили. І вести спочатку парламентську боротьбу силами своєї п’ятої колони. Ця боротьба ведеться в парадигмі двох основних протиборчих сил: української проєвропейської спільноти і євразійсько-російської сили. Коли в 2014 р. Майдан остаточно поховав надії Кремля оволодіти Україною через вибори і виборчі технології, ставка була зроблена на збройне повалення демократично обраної української влади і відновлення російської імперії. За якою має послідувати біологічне винищення усіх українців, бо ж, на думку новітнього царя Ірода, «ми одін народ» з росіянами.

Модерний український національно-визвольний ХІХ – поч. ХХ ст. як долання російсько-імперського політичного моноліту

Сучасні російські імперці, що розв’язали війну в Україні, спираються в своїх виправданнях на квазіісторію. Нічого нового Путін та його поплічники і пропагандисти не придумали. Свої аргументи вони черпають з чорносотенних книжок сторічної давнини. Для них висхідною точкою є класичні твердження шовіністичної літератури позаминулого та минулого століття, які виробила офіційна державна ідеологія та суспільна імперська думка. В цьому Путін навіть перевершив Пурішкевича і Шульгіна, створивши ідеологічне виправдання геноциду українського народу. Так, останній у 1917–1918 роках припустив можливість постання української нації і держави, якщо українці готові за цю державу збройно воювати до загину. Для нього, як і для Путіна, факт «не існування» української держави на момент 1917 року є достатнім аргументом для твердження, що українці не мають мати такої держави взагалі ніколи. А хто так не бажає вважати, мусить померти.

За такою логікою не мали б постати Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Словаччина, Словенія, Хорватія та власне більшість держав Центральної та Східної Європи. Такий зоологічний нацизм, якому міг би позаздрити і Гітлер, уґрунтовує свою правоту тим, що вся проблема і штучність українського питання виникла через інтриги ворогів: міфічних поляків, німців, австрійців та інших численних ворогів «святої Росії/Московії». Якби проблема була лише у тих міфічних «проісках», то ж напевно ця проблема не існувала на земній кулі вже майже двісті років. Проте не варто шукати логіки у русо-фашистів. Її ніколи в них не було. Вони особливі люди, особлива нація, яка живе не за світовими законами, а за власним розумінням світопорядку. В середині нього має існувати увесь світ, що не потрапив під російський чобіт. «Русский мір» – всі землі, які мали нещастя у якісь періоди історії бути частиною звірячого світу московської деспотії. Як вже потрапив до тенет «єдиної неділимої» майже триста сімдесят років тому, то вже не смій думати про волю. Твоя доля – бути погноєм російської культури та нації.

Зрештою, чому дивуватися українцям, коли споконвічними землями росіян виявилися німецький Кеніґсберг і японські Курильські острови. А приклад звільненого з окупації фінського народу, який став країною першої десятки розвинених країн світу лише тому, що здобув незалежність, звісно не береться росіянами у розрахунок. Бо ж в них, як відомо, «особенная стать –
в Россию можно только верить». Вірую, бо абсурдно.

Тому скрегіт зубний у кровожерних московських шовіністів викликають діячі українського руху, що науково довели окремішність українського історичного процесу. Ні, російські вчені і політики не заперечували малоросів – гілку триєдиного «русского народу». Заперечували вони саме «українців» – людей які прагнуть окремішнього політичного життя. Політичної долі, майбуття для своєї нації. Виходу з затхлої тюрми народів на вільний світ. Тому і полетіли з постаментів і будинків пам’ятники і меморіальні дошки Михайлові Грушевському (у Москві, на Арбаті і Погодінській вулиці, у Казані) та іншим українцям, навіть Тарасові Шевченкові. Бо скинула Росія свою маску ліберала, продемонструвавши тваринний оскал класичного московського держиморди під триколорним або червоним прапором. Сьогодні в Бородянці можемо спостерігати прострелене чоло нашого Великого Кобзаря як матеріальне свідчення ставлення до облудного гасла червоного вождя та сучасного російського нациста – про право націй на самовизначення. Бо для вісімдесяти відсотків росіянин: найкращий українець – мертвий українець.

Ми, приспані дружнім поплескуванням по плечі вченого і літератора з «старшобратської» авдиторії, торочили сліпо, що так, українські генії зовсім не такі, як справжні генії в росіян. Що Шевченко завдячує своєму становищу дружбі Чернишевського і Добролюбова. Що Антонович і Костомаров не рівня Соловйову і Ключевському. Що наші національні проводирі не були такими просвіченими, революціонерами-демократами, гуманістами, як Герцен і Огарьов. Що чудовим прикладом для українців були московитські народники-терористи народники-ліберали, яких Володимир Антонович в листі до Михайла Драгоманова називав «держимордами під червоними прапорами», порівнюючи з тими ж таки жандармами, тільки з іншою ідеологічною риторикою.

І еклектиками сприймали своїх світочей, бо ж оригінальною може бути філософська думка імперської Росії, але аж ніяк не європеїзатора Східної Слов’яншини Михайла Драгоманова – автора оригінального вчення про федералізацію Росії. Або ж автора концепції про відродження східнослов’янських «недержавних» націй Михайла Грушевського, який дав інакше трактування давньої історії Руси-України. Ця російськоцентрична захланність перед «авторитетами» «справжньої державної нації» породжувала рабське транслювання ідей різних Грекових –Нєчкіних – Черепніних такими істориками, як Петро Толочко. Мавпування російської історичної термінології, коли «давньоруське» сприймається як істинно-питоме, натомість давньоукраїнське – штучним новотвором. Коли Київська держава і Русь-Україна – чуже і надумане, а утвір московських книжників ХІV-ХVІІ ст. «Киевская Русь» – сприймається єдино можливим терміном. Підспудно тому, що так вживають його російські історики.

Наше інтелектуальне ХІХ ст. зазнало нищівної критики радикальних українців донцовського типу у 1920-х і ми з погордою стали ставитися до Олександра Кониського, Сергія Єфремова, Михайла Грушевського, цим фактично солідаризуючись з пропагандою меншовартості з боку шовіністів-росіян правих, центристів і ліваків. Така ситуація залишалася і до 2000-х років, і лише оце російське вторгнення має нарешті зняти полуду з наших очей.

Національне відродження, що начебто занепало через некомпетентність проводирів, насправді було звитягою меншості, що повела народ проти проросійської агресивної більшості в України. Вони зробили, здавалося, неможливе, вже проголосивши УНР. Виграти тоді українці Наддніпрянщини не мали жодних шансів. Не готове було суспільство. Не хотіло українське суспільство здобуття самостійності, бо було переважно малоросійським, патріархальним, домодерним. Не Михайло Грушевський і його колеги винуваті у поразці визвольних змагань, а закоротким був час на творення органічної ментальної української спільноти. І унаочненням цієї тези є сучасна російсько-українська війна. Лише після аж тридцяти років проголошення незалежності Україна може на рівних протистояти агресорові, вести справді вітчизняну війну усієї нації проти охлократичної маси знацифікованого та отвариненого пропагандою російського суспільства.

Згадується 1991 рік, коли нечисленні симпатики самостійності в Україні сподівалися на підтримку лише трьох галицьких областей та певну рівновагу у двох волинських. Як повільно піднімалася національна свідомість мас. Як українські президенти здобували спочатку до чверті голосів на виборах. А проросійсько-комуністична більшість набирала у Верховній Раді 239 голосів, натомість фракція Народна Рада мала хіба близько 120. Лише через 13 років сталася Помаранчева революція, ще за десять – Революція гідності. За нею вісім років війни на Донбасі, щоб нарешті українська Україна, не без проблем, одержала більшість у парламенті. Та й то національно мислячих людей тривожив факт, що для більшості виборців не промовляло гасло: «Армія, мова і віра». Сьогодні і в «Слузі народу» ця істина не викликає заперечення.

З нападом Росії межа «бандерівського» сприймання національного проходить вже по Маріуполю і Харкову. Що здавалося фантастичним ще минулого року, враховуючи ледь не всуціль російськомовність та російськокультурність мешканців цих міст.

Парадигмальні зміни у інтерпретації таких історичних подій як Друга світова війна/Велика Вітчизняна та Голодомор 1933 р.

Якщо проблеми визвольних змагань 1917-1921 років в цілому стали панівними в українському історичному дискурсі ще у 1990-х роках, а питання Голодомору 1933 р. викликали суперечку в суспільстві лише в кількісних характеристиках, то оцінка Другої світової аж до часів Революції Гідності зберігала суперечливий статус. Останній міф совєтської історіографії подавався у підручниках в трактуваннях сучасної російської історіографії. Звісно, що національний рух Опору – ОУН-УПА подавався інакше та між німецьким фашизмом і сталінським тоталітаризмом ставився знак рівності. Але самі військові дії оцінювалися під кутом зору абсолютної корисності перемоги однієї деспотії – російської, над другою – німецькою. Підручники педалювали і насолоджувалися «великими перемогами» російсько-совєтських військ під Сталінградом, Курськом, при форсуванні Дніпра. Перемелювання понад здоровий глузд живої сили Червоної армії, яка на величезний відсоток складалася з українців, подавалося як чудеса військової стратегії російських головнокомандувачів – Жукова та інших, які більше мільйона життів поклали для захоплення плацдармів на Правобережній Україні.

Представники небольшевицької громадської самоуправи продовжували негласно сприйматится колаборантами. В кращому разі їх намагалися не помічати. Хоч якраз ці прояви небольшевицького ставлення до подій Другої світової мають для України виключне значення. Частина інтелігенції, яка залишилася на окупаційних землях українцями, намагалася відновити в тих тяжких умовах національну культуру, освіту, літературу, театр, політичне життя. Вони для нас являють значно більший інтерес, ніж успіхи «сталінських ударів» на російсько-німецьких фронтах. Для національної культури надзвичайно важливо, що на Захід потрапили такі видатні наші вчені і письменники як Юрій Шевельов, Олександр Оглоблин, Наталя Полонська-Василенко, Володимир Міяковський, Марко Антонович, Іван Лисяк-Рудницький, Омелян Пріцак, Іван Багряний, Улас Самчук, Юрій Косач та багато інших, які створили у вільному світі цілу мережу українських культурних закладів: Українську вільну академію наук, НТШ в США і Канаді, Український інститут при Гарвардському університеті, КІУС, створили громадську організацію Світовий конгрес вільних українців тощо.

Факт окупації червоною Росією країн Східної і Південної Європи в цілому оцінювався в дусі російсько-большевицької пропаганди, як акт звільнення цих народів від «коричневої чуми», а не поновної окупації цих країн і насадження антинародних комуністичних режимів, які не тільки не були гіршими за режими міжвоєнного часу, а були за останні значно страшнішими. Які застосовували терористичні методи боротьби і жахливе людовбивство проти чужих народів. Наша історіографія ніби перебувала під чаром старої схеми совєтської історіографії, яка писала про режими «народної демократії» і «свободу вибору» громадян поневолених Росією країн і народів.

Говоримо радше не так про наукові, як про навчальні матеріали, бо в напрямі до переосмислення історії Другої світової багато було зроблено Олександром Лисенком, Владиславом Гріневичем, Володимиром В’ятровичем та іншими дослідниками цієї епохи. І дійсно ми підійшли нарешті до розуміння українського виміру Другої світової. Почали розглядати його другим актом боротьби за незалежність після державтоворення 1917-1921 років. Остання російсько-українська війна розкриває нам очі на те, а чим була ця війна 1939-1945 років. Вона була нічим іншим як спробою чергового розширення російської червоної імперії. Бо ж не секрет, що Путін, обґрунтовуючи свій напад на Україну, згадував якраз ту «Велику вітчизняну», яка створила країни Варшавського договору. І тепер новий м’ясник світу знову хоче вийти на кордони «русского миру» 1945 р. – з Польщею, Чехією, Словаччиною, Румунією, країнами Балтії, а може і з контролем Фінляндії, не добитої Сталіним у тому 1945-му році.

Паралелі цих двох воєн лиховісно-проречисті для українців. Харків, попри окупацію німцями, не був так зруйнований, як нинішній Харків від дій російських «асвабадітєлєй». Совєтська мілітаристська пропаганда торочила про Хатинь, але ніщо не спинило московські війська перед цілковитим знищенням російськомовного «братнього» Маріуполя. В Чернігові постраждало більше житлових будинків, ніж від німців у 1941-1942 роках. У Бучі у Другу світову загинуло 8 чоловік. Зараз до пів тисячі. Від новітніх ординців довелося ховати музейні експонати, бо вони виявилися більшими руйнівниками за німецьких нацистів.

Ця війна для українців стала вже справжньою Великою вітчизняною війною, але так ми її вже не будемо називати – є дуже сумний прецедент. Це, як для всього світу – Друга світова, де Україна ставила перед собою зовсім інші, не загарбницькі, як Росія, цілі. Вона шукала визволення, соборності, незалежності. Нехай навіть цього, через терор і орувелську большевицьку пропаганду, більшість її населення і не усвідомлювала.

Сьогодні ми ще живемо в атмосфері «великовітчизнянської» мілітаризації суспільного простору. Сотні вулиць названо іменами людей, які загинули у війні проти німців, але во славу зброї іншого, не менш цинічного, зате більш брехливого загарбника. І гадаю, що після війни вже не виникне у харківців бажання повертати ім’я іншого м’ясника українського народу – Жукова, а так само, як і в Києві, постануть вулиці лідерів українського життя, які загинули за те, щоб не настав цей жах російської окупації 2022-го. Які про нього попереджали.

Ця війна виопуклила і сприйняття Голодомору 33-го. Державний тероризм Росії опосередковано продемонстрував, що заради досягнення поставлених ідеологічних цілей Москва цілком готова вдатися до масового терору. У 1708 р. в Батурині вирізано 6 тисяч мешканців, у 2022-му в Бучі, Гостомелі, Ірпені загинула майже тисяча безборонних людей. Хіба можуть бути сумніви тепер, що і наше селянство бандитська московська влада могла свідомо приректи на голодну смерть у 1933-му. Так, прецедент ніби і не доказ. Але психологічну паралель тяжко заперечити. Тоталітаризм тим і відрізняється від демократичного суспільства – тотальністю і всеосяжністю смерті. Вмерти мусять усі вороги – якщо групи  людей, або й цілий клас призначені владою бути ворогами.

Десакралізація російської культури, деконструкція «величі» російської культури

Російська війна проти України закінчила етап десакралізації російської культури на нашій землі. Випаде нарешті мабуть найважливіший камінчик з фундаменту добровільної ментальної меншовартості українців. 1991 рік лише поставив і означив цю проблему, але не вирішив. Українська еліта і широкий загал перебували під облудним чаром імперської культури, яку «старший брат» диспонував як явище без політики, як річ загальноцивілізаційного сенсу, що існує поза історичним часом і простором. Насправді мало який діяч російської культури не виконував імперські завдання. Мало хто з великих літераторів «усього людства» не виховував з малоросів правовірних московських патріотів, які не за страх, а за совість працювали для втілення в життя російської національної ідеї: приєднання Польщі, знищення «мазепинців» в Австро-Угорській Галичині, захоплення турецьких Босфора і Дарданелів і перенесення до Костянтинополя російських столиць, за відвоювання Гробу Господнього в Єрусалимі. І за те, що українці брали свідому і несвідому участь в усіх російських загарбницьких війнах, несе відповідальність «велика російська література», не говоримо вже про історіографію, філософію та інші гуманітарні дисципліни.

Пушкін закликав усі слов’янські ріки злитися в одному російському морі, потім на замовлення влади славив «подвиг» Петра І під Полтавою і ганив та морально знищував «себялюбця» і «авантюриста» Івана Мазепу. Лермонтов воював у завойовницькій армії на Північному Кавказі і придушував місцевий національно-визвольних рух. Достоєвський ненавидів «полячишек» і готовий був із шаблею в руках захищати царя і вітчизну – мабуть, синдром недавнього зрадника (предки були уніатськими українськими священниками на Східному Поділлі) давали про себе знати. Тургенєв насміхався над українською поезією, твердячи, що серед малоросів достатньо написати кілька рядків: «Граю-граю воропаю…» українською, щоб стати генієм.

Немає української культури поза політичним контекстом. І навіть нашого Миколу Гоголя Микола І «підгодовував» гонорарами, щоб той у другому виданні «Тараса Бульби» поміняв усюди українське козацтво на «русский народ». В результаті чого українські козаки стали якимсь дивоглядним російським народом, який якимсь дивом опинився на українському Правобережжі у ХVІІ-ХVІІІ ст. І не випадково, що новітній малорос Бортко вивів саме цей зіпсутий цензурою варіант, коли козаки вмирають за «землю русскую» у його фільмі «Тарас Бульба»

На жаль, і ХХ ст. дало багато таких прикладів зоологічного російського шовінізму, висловленого устами талановитих представників російської культури. Талановиті художні речі затруюють душу більше, ніж бездарні підробки, від чого нам лише гірше. Це і кияни-росіяни Михайло Булгаков і Георгій Паустовський зі своїми «Білими гвардіями» і «Повістями про життя». І нехай нас не вводить в оману їхнє примарне ніби українське походження (принаймні відносно Паустовського). Про україножерство нобелівського лауреата і чудового поета Йосифа Бродського лише згадаємо одним рядком принагідно.

Дмитро Донцов одним з перших намагався демістифікувати метафору про велич імперської російської культури. Він писав про російську культуру як культуру примітивізму. Звісно, по-дурному заперечувати досягнення наднаціональної культури Росії, яка спочатку постала як лімітроф французької культури серед численного російського європеїзованого дворянства. Проте слов’янофільство: різні Хом’якови, Аксакови і Кириєвські, перенесли цю культуру на російський ґрунт і постаралися позбавити усесвітнього культурного значення. Почалася праця над протиставленням культури Європи, особливій культурі Росії за лекалами культуролога-малороса Ніколая Данилевського. Заклики європейця Владіміра Соловйова до конвергенції з Заходом були голосом волаючого в пустелі. Вже тоді Росія обрала конфронтацію з Заходом, у якому Путін є лише одним з мастодонтів російського національного світу.

Звісно, російська література мала значний гуманістичний потенціал. Його рупорами були Анна Ахматова, Марина Цвєтаєва, Микола Гумільов, Осип Мандельштам, Андрій Платонов. Проте доля усіх тих поетів і письменників з недержавної обойми більш ніж сумна. Вони ніколи не були майнстрімом російського суспільного життя, їхніми творами не послуговувалися пролетарські вожді. Принаймні ті вбивці простих українців у Бучі, Харкові, Маріуполі, напевно, що не читали Льва Толстого (хоч і Толстой був імперцем, достатньо подивитися його «Кримські оповідання»). Та і навіщо читати, коли це ж просто лише маркер культурної присутності Росії у світі, не більше. Взагалі, після 2022 р. сумніваєшся в наявності культури серед росіян. Хоч безперечного респекту заслуговують справжні герої садистичної імперії – Лія Ахеджакова та Андрій Макаревич.

Написане вище знайшло свій вираз в подіях лютого – квітня 2022 р. і стало аксіоматичним фактом для кожного неупередженого українця сьогодні.

В історичній науці чар російської культури у стосунку до історіографії був подоланий ще за 1990-ті. Проте поле для дії є ще значним. І найбільше це відчувається у навчально-педагогічній літературі. У деяких підручниках, приміром, можна зустріти засудження окупації російськими большевиками України в 1921-му році, але потім «відбулося» якесь волевиявлення народу по створенню СССР (ніби після завоювання воно росіянам було потрібне) і почалося хоч і не безпроблемне, але будівництво соціалістичного ладу, яке мало свої позитиви. Стереотипи «совєтської» людини не дають авторам підручників і викладачам розуміння простої речі: що один неправильний вчинок за собою тягне другий. Що насильство, раз освячене владою, призводить до низки інших жахливих насильств (голодомору, репресій, тотального нищення природньої культури). А виною часто-густо є ментальна підпорядкованість української людини культурним пріоритетам російської культури: тоталітарної, агресивної і автократичної за своїм духом.

Російська мова – мова смерті і регресу, українська – європейського світу та цивілізації, або російський поступ як лімітроф українського світу

Взагалі лише зараз ми по справжньому стоїмо на порозі масової культурної українізації нашого населення. Мова «селюків», мова «кар’єрних невдах» мало кого може надихати до наслідування. І скільки б не казали по телевізору про благозвучну солов’їну мову, про потребу українцеві спілкуватися нею, у повсякденному житті перемоги української так просто не відбудеться. Можна казати про рівність культур, але ця рівність має сприйматися кожним на підсвідомості. От якщо зупинимо збройно росіян, переможемо, тоді все заграє для пересічної людини іншими фарбами. «Та ж собою, нацією та її визначальним чинником – мовою – варто пишатися!» – відразу висновкуватиме будь-яка людина, зовсім далека від філологічних тонкощів. Ми маємо себе зовні розрізняти від окупанта. А мова – найпитоміше розрізнення. Не даремно ж Михайло Грушевський на початку ХХ ст. казав про якнайскоріше відкинення хибного стереотипу про «Мову панську – російську, та мужицьку – українську». Тільки тяжка колоніальна спадщина не дозволяла українцям іти природнім шляхом і послуговуватися на культурному рівні своєю національною мовою.

Сьогодні перейдено рубікон, який продемонстрував кожному у світі, що російська мова в Україні стала мовою смерті і суспільного регресу. Натомість – українська є свідченням належності до спільноти з вселюдськими цивілізаційними вартостями.

Відбувається реальне звільнення з-під російського суспільно-політичного впливу. Буде ліквідовано політичні партії проросійського спрямування. Вони просто не матимуть підтримки населення. Має остаточно відійти на другий план Російська православна церква в Україні (РПЦ МП). Ще рік тому здавалося, що проросійські партії в Одесі чи Харкові будуть і надалі здобувати по 50-70% голосів. Сьогодні завдяки «радикальному українізатору» Путіну таких буде зовсім не багато: лише кінчені шовіністи і маргінали.

Україну російські імперські сили в питомій Росії та в Україні сприймали як такий собі лімітроф Росії, таку собі в силу несприятливих обставин Недоросію. І їм здавалося, що необхідний лише невеликий поштовх зовні, щоб відбулася нова Переяславська Рада і «возз’єднання двох братніх народів». Проте вже сьогодні відчуваються риси нової якості. Україна стає провідною силою, лідером на всьому обширі Східної Європи. І тепер поступова Росія буде сприйматися таким своєрідним лімітрофом України. Бо саме Україна спроможна ще врятувати Росію від остаточного культурного і духовного занепаду. А отже, відбуватиметься і українізація самої Росії. Думаю, інтерес до української культури в Москві і Петербурзі зростатиме в геометричній прогресії. І зростатиме інтерес до нашої історіографії та історії у національному написанні.

Ігор ГИРИЧ

Київ, квітень 2022 р.

Ілюстрація: Будинок Міністерства закордонних справ України, Київ, Михайлівська площа (2007 р.).Фото Ю. Гаврилюка

Лімітроф (від лат. limitrophus – прикордонний).

1. Назва провінцій на кордонах Римської імперії у Стародавньому Римі.

2. Назва держав, що утворилися після розпаду Російської імперії: Литва, Латвія, Естонія та Фінляндія.

3. Проміжний простір між імперіями або цивілізаціями.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.