Духовний світ Євгенії Жабінської

Духовний світ поетеси Євгенії Жабінської має багато відтінків, але головним його образом є спроба описання душі в реаліях Підляшшя.

Підляшшя це батьківщина серця, з нею поетеса веде діалог так в поезії, як у роздумах. Зворушує в поезії Євгенії Жабінської мотив глибокої віри в Бога, сплетений з любов’ю до життя. Доповнює поетичне слово, спроба шукання виходу з поглинаючої батькiвщину Євгенії Жабінської уніфікації та денаціоналізації рідного етносу. 

Духовний світ Євгенії Жабінської

Вірші поетеси є маленькими та теплими записами життя, отже усвідомити світ поезії Євгенії Жабінської можна лише тоді, коли глибше задумаємося над її поетичним словом.

Вагомі та повсякденні справи в тій поезії набирають кольору, змісту та значення.

Будуючи свою вежу поезії Євгенія Жабінська завжди намагається об’єднати одне, передумання і захоплення світом.

На Підляшші, де національна традиція та релігія так сильно переплетені зі собою, тема батьківщини часто в творчості поетів має головне, або дуже важливе місце.

Не оминає її також Євгенія Жабінська, одначе акцентує в поезії цю найбільш особливу частку батьківщини, а саме інтимний зв’язок з рідним порогом, пам’ять роду та обряди.

Для Євгенії Жабінської батьківщина має персоніфіковану структуру: покоління, минулі епохи, рідні могили, це національна найближча серцю батьківщина.

З нею можна утотожнити серце, воскресити слово, забути про те, що існує швидкоплинна щоденність.

Але мандрівка поетеси по батьківщині минулого відбувається в присутності любові, в радості, що існує майбутнє, у переконанні, що ліричний герой віршів може також створювати свою батьківщину. Що ця батьківщина дасть захисток новим поколінням. Адже творячи її сьогодні викарбовується національна пам’ять, тотожна з тою, яку творили предки Євгенії Жабінської.

На дорозі до слова поетеса утотожнюється з цілими пластами літературного нашарування, насамперед шукаючи натхнення в багатющому руслі церковної традиції, а пізніше у досвіді здобутому у школі, в улюблених віршах з літератури ХІХ і ХХ ст.

    Як тебе назвати

    Моя мово

    Як назвати тебе

    Музико мого дитинства. 

Ліричний герой віршів Євгенії Жабінської закоханий у Підляшша, для нього рідний край це пущанськи краєвиди, люди та національна ідентичність. Без рідної природи з її лісами, полями, селом не мислима поезія Євгенії Жабінської. 

В її поезії природа описана як частка всього, про що поетеса мріє, розповідає, турбується.

Природа у Євгенії Жабінської лагідна, щира, овіяна теплим літнім вітром, з Біловезькою пущею на обрії.

Деталі природи це дерева, трава, улюблений ліс, межа серед піль, небо.

Часом цю картину сколихне виразна турбота захистити природу, зберегти у серці улюблений краєвид і перенести його у пам’ять майбутнього.

З природою, закоханістю у Підляшшя в’яжеться у поетеси тема материнства, адже вона закликає у поезії не лишень любити природу, але також зберегти національну ідентичність почерез виховання дітей в рідній культурі, в любові до батьківщини і природи.

    Материнська піесньо

    як назвати тебе

    моя пущанська країно

    як простори над землєю

    моїх батькуов

    як назвати вас

    найдорожчи скарби

    мого життя.

Поетеса Євгенія Жабінська належить до наймолодшого покоління літераторів, її деб’ют відбувся у 1980тих роках ХХ ст.

Вона є авторкою віршів та роздумів на тему збереження своєї національної традиції та  релігійної ідентичності в світі прискореної цивілізації, яким є відплив молодого покоління до міста, і зустріч зі способом життя, який був досі невивчений.

Одже, виходячи від ,,етносу” – людської спільності об’єднаної мовою, релігією, та місцем походження, Євгенія Жабінська в своїх роздумах показує, як в реаліях прискореної цивілізації – цей етнос – затрачує свою ідентичність, як розпливається його первісна з’єднаність у мові, релігії та місці натурального проживання. 

Для поетеси ворогом етносу є погоня за життям у місті, де спосіб жіття до певної міри анонімний, накидає антианомімні заховання. Ті, які ще вчора говорили своєю рідною мовою, переходять на мову офіційного спілкування – тобто польську, а згодом віддалюється їхня єдність з селом, з якого вийшли у пошуках нової форми життя. В дальшій перспективі наступає тиск на релігію, яка щораз більше стає чужою, бо через відкинення мовного ареалу православ’я не пристає до тої дійсності яку називається цивілізацією міста, звідси спроби полонізації Православної церкви власними руками. Тим процесам рішуче протиставиться поетеса, закликаючи до пошани того всього, що називається „своя традиція”.

    Як тебе назвати

    муой народе

    як назвати вас

    люде з добрим поглядом

    сумних очи

Окрему увагу поетеса приділяє темі збереження українців на Підляшші, захисту рідної мови серед дітей, материнській турботі за виховання наймолодшого покоління в рідній традиції.

Цей пласт творчості займає вагоме місце в доробку поетеси, є чи не єдиною платформою вислову на тему, як національна мешість „у себе”, повинна реагувати на неминучі процеси денаціоналізації.

Роздуми поетеси друкувалися неоднократно в українських виданнях на Підляшші, а зокрема у часописі „Над Бугом і Нарвою”, до них була увага з боку українських середовищ Польщі, Білорусі (зокрема на Поліссі, де проблема денаціоналізації залишається актуальною), та в різних країнах, у яких проживають національни меншини, і мають труднощі зі своєю тотожністю почерез денаціоналізаційні процеси.

Тадей КАРАБОВИЧ

На фотографії різьба Володимира Наумюка (фото Ю. Гаврилюка)

«Над Бугом і Нарвою», 2002, № 4, стор. 3637.