Трудiвник на підляській ниві. Василь Бiлокозович (1899-1981)
З лiтературою в нашуй мовi, тобто писаною українськими говiрками Пiвнiчного Пiдляшшя зустрiвся я на початку 1980-х рокiв, коли на сторiнках бiлостоцького бiлоруськомовного тижневика „Нiва” та „Бiлоруських календарiв” прочитав вiршi Iрини Боровик, Iвана Киризюка та Софiї Сачко. Вiд 1982 року сам почав пробувати сил у мистецькому володiннi пером, складаючи першi вiршi про рiдну хату, мову, людське шукання правди. Щойно декiлька рокiв пiзнiше довiдався, що по-нашому писав також Василь Бiлокозович, житель села Видово, яке вiд ХVI ст. рахувалося передмiстям Бiльська, а його мешканцi згiдно з законом не вважалися селянами а пiдмiщанами. Було це тим бiльш приємне, що в тому ж селi народився й мiй батько.
– Як запитати про Бiлокозовича Василя то нiхто i не знає, а вже як скажеш „Монах” то барзо всi докладно знают – кажуть видовцi. Читав книжки, писав вiршi, малював i жив неодружений – не дивне, що люди назвали „Монахом”.
Народився Василь ще наприкiнцi минулого столiття – 14 грудня 1899 року в сiм’ї селянина з Видова Трохима Бiлокозовича. Отже належав до поколiння, яке пам’ятало Шевченкову Україну – не розтрощену свiтовими вiйнами, революцiями та будуванням „свiтлого майбутнього”. Ще до І світової вiйни закiнчив росiйське мiське училище у Бiльську. В перших роках вiдновленої Польшi потрапив у полк кiнних стрiльцiв (уланiв) в Островi бiля Ломжи, де, якщо вiрити свiдоцтву виставленому в травнi 1922 р., поводився завжди тихо i спокiйно, бувши пiд цим оглядом взiрцем для iнших солдатiв, працьовитий, сумлiнний, тримався осторонь вiд гулячого товариства i пiд кожним оглядом дозволив пiзнати себе вiд як найкращої сторони.
Iнколи дивившися на селянськi портрети бачимо лице, яке нам говорить – ця людина думає лише про справи свого господарства. Василева фотографiя, хоч показує його неголеним, без бiлої сорочки, краватки й костюма, дозволяє вiднайти в очах сумну мудрiсть людини, яка йшовши в поле з плугом чи бороною забирала олiвець i шматок паперу, щоб записати свої думки. Це iнтелiгент, примушений долею стати ратаєм, який говорить про себе –
Натерпiшся в життю всього
I умреш, мнуого бiди переживши…
Кудли твоїе посівiеют
Од штоденної бiди без часу
Руки i ногi зомлiеют
Доволi потягаєш плуг, серп i косу
Для читачiв українських видань у Польщi вiдкрив Василя Бiлокозовича Богдан Струмiнський, який у 1957 роцi мандрував по Пiдляшшi. В одному з опублiкованих на сторiнках „Нашого слова” (нр 28/1957) вiдтинкiв циклу З українського фольклору на Пiдляшшi, пiдкреслював вiн, що українцi проживають набагато далiше на пiвнiч нiж загально вважається, але державна влада українцiв околиць Бiльська рахує бiлорусами й вiдкриває навiть для них школи з навчанням бiлоруською мовою.
У 1957 р. на сторiнках „Нашого слова” надрукований був вiрш Розпач дiевчини, записаний з уст автора рiдною йому архаїчною говiркою, яка побутує (на пiвдень вiд Бугу вже гине) на українсько-польському та українсько-бiлоруському пограниччi, почавши майже вiд околиць Холма, почерез Бiлу-Пiдляську, Сiм’ятичi, Бiльськ, Нарву аж пiд Бiловезьку пущу. Такою ж говiркою вiршi писав також Микола Янчук (1859-1921), родом з Корницi, що бiля Бiлої-Пiдляської. Його життєвий i творчий шлях пригадав нам iнший Василь Бiлокозович, також з Видова, але лiтературозонавець та університетський професор.
Бiльше вiршiв Василя Бiлокозовича, селянина з Видова пiд Бiльськом, записаних Богданом Струмiнським надрукованих було в „Українському календарi-альманаховi на 1960 рiк”. Було їх всього чотири – Видалi замуж батькi мене рано, Ратай, якого фрагмент наведений вище, Люде ми тяжкої долi та Україна – цей останнiй лiтературною мовою.
Прочитавши цi вiршi вибрався я до Видова, але Василя Бiлокозовича вже серед живих не було – помер вiн 28 лютого 1981 року. Залишилась хата, в якiй зараз живе з дружиною хрещений ним племiнник Iлля Сичевський, син Василевої сестри Теклi. Вiд них i довiдався, що звали Василя „Монахом”. Тодi я згадав, як колись їхав до свойого шкiльного друга, що проживав у Видовi i недалеко могилок, якi на окраїнi села, зустрiв похоронну процесiю. На запитання, кого ховать, вiдказали – „Монаха”. Така була наша єдина зустрiч.
– То бив члек розумний, – згадують свого родича Сичевськi, – вуон нiчого нiкому кепського не робiв i не сказав, i так до смертi дожив. Говорив про себе: життє прожив, а свiета i не бачив.
Життя хлiбороба не було легке, а Василь господарював на декiлькох гектарах батькiвської землi, разом зi своїм братом Гаврилом, як i вiн холостяком. Брати постiйно мали проблеми зi сплатою податкiв, навiть мало не втратили через те землi. Iншим разом назбирали грошей, щоб купити ґумового воза, але якраз прийшов збираз податкiв, знайшов грошi й далiше треба було возити збiжжя та сiно желізняком.
Здавалося б – де ж тут думати про поезiю? А все ж таки…
Пiсля Василевої смертi не було кому подбати про його книжки й папери. Залишилося всього декiлька рукописiв вiршiв та кольоровi акварельнi малюнки з зображеннями пiр року, сценами з сiльського життя, портретами.
Серед вiднайдених мною рукописiв був нiде не друкований вiрш про „Нiву”, яку вiд 1956 року за адмiнiстративним наказом сiльськi листоношi поширювали також серед українськомовного населення Бiльського, Гайнiвсько та Сiм’ятицького повiтiв. Ознайомившись з нiбито „рiдною” йому газетою, поет запитував:
Чом по-нашому ти не говориш?
Твоя мова якаясь є iнша
I ти нам утiехi не наводiш
I з своєю впертiся мовою хочеш
Десь якось по-мiнськi заносiш
А руодної мови знатi не хочеш
Людям єї не приносiш
i заявляв з гордiстю:
Наша мова старая i давня
Як давно є Кiювська Русь
Як давни Бiльськ, Дорогiчин i Мельнiк
В життю штоденнум є правна
На юой говорилi вiкамi
Нашi батькi i дiди
Отже логiчним цього наслiдком i є заява пiд адресою бiлоруськомовної газети:
Ми тебе не можем любiтi кохатi
Бо наша мова од давня iнша
Єї нас научилi батько i матi
Ми хочемо так читатi й писатi
Як штодня говоримо вдома
Якую мову штодня чуємо в хатi!
Гострий публiцистичний характер має також вiрш Люде ми тяжкої долi, який був надрукований у 1960 р., але у змiненiй, бiльш сприйнятливiй для обов’язуючої тоді цензури, формi i з дописком передвоєнний вiрш.
Насправді вірш написаний був найпевнiше у 1955-56 роках, коли в часi згаданої в ньому перемiни в польському суспiльствi почалась посилена манiфестацiя нацiоналiстичних настроїв, що серед етнiчно української i бiлоруської громади у Бiлостоцькому воєводствi вiдновило почуття загроження. Наш поет однак в цiй ситуацiї не так боявся, як закликав до боротьби:
Люде ми тяжкої долi
Працюємо цiели свуой вiек
При каждуй властi ми якби в неволi
I не лiчат што ти чоловiек
Нас не лiчат за люде
I ми якби в пеклi живем
Але свого права нiхто не забуде
Свого ми доб’ємся дождем
Вони то не люде а смокi
Вiками смокчут з нас кров
Болят нам i рукi болят нам i бокi
При перемiенi стараються сiестi на шию нам знов
Приде час стренем ми плєчима
I скiнемо смокув з себе
I проб’є визволiня годiна
Што робiтi кажди пойме
Приде час стренем ми плєчима
Незломiми явiться наш проводир
У публiкацiї з 1960 р. рядок Але свого права нiхто не забуде перероблено на Але все так не буде, рядки зазначенi курсивом пропущено, а чотири останнi рядки замiнено жалiсно-слiзним Рудного батька нам треба, ане войчима, О рудни батьку ми ждем на тебе. Через таке – зумовлене конечнiстю „пропхнути” кожний друкований текст через цензуру – „редагування” загубилося первiсне переслання вiрша, який з полум’яного став безхребетним.
Василь Бiлокозович не дочекав виходу на Пiдляшшi перших збiрникiв вiршiв й публiцистичних та iсторичних брошур писаних рiдною йому мовою. Все ж таки мрiя про рiдне слово на сторiнках друкованих видань сповнилaся, хоч вже силами поколiння його внукiв i правнукiв.
Юрій Гаврилюк
«Над Бугом і Нарвою», 2001, № 5-6, с. 44-45.