Весна з Шевченком — про пісанє по-свойому

Весна приходіт кожного року – й кожного року вона інша. Сього разу у нас весна з завершиньом конкурсу «Пішемо по-свойому» (або «пишемо», колі автор, для прикладу, з околіці Кліщель або Черемхі). Кожного року весною одзначаємо й Шевченкови роковіни – поет і артист народівся й помер у березньові, у травньові бив поховани в «Україні мілуй» – над Дніпром, на горі коло Каньова. Сьоголіта круглих роковін його житя (1814-1861) нема, все ж Тарасова особа до того, што у нас діється, односінє має.

Так склалося, што осеньою мінулого року випало мні, разом з Людмілою Лабовіч, взяті на себе ролю викладача на майстер-клясах (варштатах) «Як пісаті по-свойому?» (або «писати», колі охочий до того походіт з наших ґмін бліжших до берестейського Каменця, Високого і самого Берестя). У хроніці Пудляського наукового інституту запісане, што я «говорив про початки літературної творчості українськими підляськими говірками на фоні літературного процесу на Північному Підляшші», а також «вказав на проблеми, перед якими стають літератори та журналісти, що пишуть твори говірками». Звістно, всього сказаного тогди повторуваті не буду, хочу оно звернуті увагу на два факти.

Перши факт зв’язани саме з Шевченком, бо й вун мусів заохочуваті, а то й усільно припрошуваті до пісаня по-свойому – до того ще й власну сім’ю. А «пісаті по-свойому» тогди над Дніпром значило тоє само, што й тепер на Пудляшові – своєю «говуркою», бо української літературної мови у туй формі, якую вона має тепер (з однозначним правопісом і спеціалістичнимі словнікамі), просто не било. Правда – в Кійові «пісалі кіриліцьою» найменш з Х столітя, все ж вельмі довгі час била то мова кніжна, бульш чи менш набліжона до занесяної з Балканув церковнослов’янщини, котора з церковних кніг пронікала й у світськє пісьменство. Протягом століть, у літопісах, праводавчих і господарськіх документах церковнослов’янські елємент мішався з руською-українською мовою наших предкув – так сформовалася, по суті штучна, пісьмова «руська мова» (з найбульш набліжаним до розмовної варіантом – «простою мовою»), котора у XVI-XVII ст. уживалась у адміністрації, школі й всякіх формах літератури, однак у XVIII ст. вийшла з ужитку.

На українськіх теренах, што оставалі у граніцях Речи Посполітої, замініла її пульська мова (навіт у церковнуй освіті і проповідях), а на теренах Гетьманщини і Слобожанщини – мова, якую тамтешні українці звалі московською. А што Московська держава, у 1721 рокові названа Російською імперією (цар став себе зваті імператором), то держава замордизму і ґвалту над людіма і їхньою совістьою, то й одним з елєментув московської=імперської політикі било заказуванє українського й наказуванє московського=російського. Тому, хоч найбульш відоми заборони української мови з’явіліся у 1863 (Валуєвські циркуляр) і 1876 р. (Емські указ), отже, вже послі смерті Шевченка, то й за його молодості українці в проповідях у церкві чулі оно московську мову й такою ж мовою училі їх у школах читаті й пісаті. Тому кажди, хто не пуддавався туй імперсько-русифікаторськуй пресії, мусів учитіся пісаті сам (достосовуючи відоми зо школи правопіс), а ще й спеціально просітісь, коб од когось з сім’ї достаті напісане по-свойому.

«Рихтік, як у нас тепер» – сказала б моя покуйна дядіна Марія, якої син Іван у 1985 рокові, одпісуючи саме по-нашому на мою епістолу, просів: «Перебач за сіты базгроли, бо я учусь пісаті по нашуй мові і наразі лєпі не вмію». Найстарійши за датою ліст Тараса Шевченка, якій заховався (з 15 лістопада 1839 року – дати за старим стильом, треба додаваті 12 дьон), саме з такімі ознакамі: пісани буквамі російського правопісу (включно з нікому ні до чого не потрібнимі «твердимі знакамі» на кунцях слув) і кілька рази повторуваною просьбою про одпісанє рудною мовою.

І так молодий – 25-літні – Тарас, вже як вульни чоловік (у попередньому рокові бив викупляни з кріпацтва – московської форми панщизняної неволі) і студент петербурзької Академії мистецтв, пісав до свого, на три рокі старшого брата Мікіти, між іншим, такоє: «…учуся малювать, колы трапиця, заробляю гроши, оце на тимъ тижни заробивъ трохи, то й тоби посылаю… Такъ отъ, бачъ, жыву, учусь, никому не кланяюсь и никого не боюсь, окроме Бога – велике щасьтя буть вольнымъ чоловикомъ, робишъ, що хочишъ, нихто тебе не спиныть. …як тілько получишъ мое оце письмо, заразъ до мене напиши, щобъ я знавъ. Та, будь ласкавъ, напиши до мене такъ, якъ я до тебе пишу, не по московскому, а по нашому, –

Бо москали чужи люды,

Тяжко з ными житы;

Немае съ кимъ поплакаты,

Ни поговориты; –

Такъ нехай же я хочъ черезъ папиръ почую ридне слово, нехай хочъ разъ поплачу веселыми слезами, бо мыни тутъ такъ стало скушно, що я всяку ничъ тилько й бачу во сни, що тебе, Керелівку, та рідню… Ще разъ прошу, напиши мини письмо, та по своему, будь ласкавъ – а не по московскому. (…) Не забудь же, заразъ напиши письмо – та по своему».

В наступному ж пісьмові (2.III.1840 р.), читаємо: «…я твого письма не второпаю, – чортъ зна по якому ты ёго скомпонувавъ, ни по нашому, ни по московскому – ни се ни те, а я ще тебе просывъ, щобъ ты писавъ по своему, щобъ я хочъ съ твоимъ пись[мо]мъ побалакавъ на чужій сторони языкомъ людскимъ. … Скажи Иванови Федёрци, нехай винъ до мене напише письмо окроме – та тилько не по московскому, а [то] и читать не буду». 

Як бачимо, початкі ніколі не є льогкі – і тут справа друга: колі починаємо пісаті по-свойому, то тоє пісанє повінно статі початком інтенсивного читаня по-свойому. Саме такій бив муй початок, бо колі, бульш як 40 літ тому, свідомо взявся за літературне використанє околобільськового варіанту української мови (троху відувського, троху рейпіцького, з сапувськімі крошкамі), то одразу став шукаті й українськіх кніжок. Так само й пульськіх – тих, у якіх можна било штось прочитаті про нашу мову й нашу історію, бо ж мучило мене питанє, чому наша ситуація такая кумедна (коб не сказаті – дурная): хоч ми говоримо по-свойому, то нам кажут в школі учитісь білоруської мови, а ще й кажут говориті, што ми білоруси. Зрештою, саме потреба познаня нашого мінулого, про якоє Року Божого 1982-го ми мало што зналі, привела до того, што вибіраючи спеціальность університетської наукі, виришив «виучитісь на історика».

Читанє кніжок з України (або скуль-небудь, аби українською) потрібне не оно для «душевної насолоди» – бо їхня мова нашому розумові і серцьові найбліжша і без проблєм поймемо єїну «внутришню фільософію». Воно необхудне ще й тому, што знанє української мови літературної – найліпша оборона перед деградацією нашої мови діалєктної, якая одбивається наслідком іншомовної пресії. Тую деградацію особліво відно тепер, колі, хоч би на Фейсбукові, разни люде пробуют пісаті по-свойому, алє тяжко знайті текст, хоч би й вельмі короткі, якій напісани в міру поправно.

Інша справа, што хоч є люде, котори без бульших проблєм могут перенесті свою розмовну мову на папір («встукаті» у комп’ютер), то самоє говорінє й пісанє по-свойому не розв’язує третьої проблєми – нашої ментальної замкнутості у свого роду ґеттові. Я й сам колісь, до початку 1980-х, жив у такому ґеттові, якого одни стіни збудовани з менш чи бульш усвідомлюваного почутя неприставаня до того, што за своє мают полякі і білоруси, інши з незнання того, де шукаті направду свойого, алє ширійшого ніж тоє, што вдома чи у сусідньому містові й селові. А ще на верхові тих стін – розтягався колючи друт зогіджуваня всього, што національно українськє. Вийшов з теї тюрми на свободу, бо усвідомів – саме українські – корені нашої материнської=батькувської мови й народної культури, бо познав наше мінуле і поняв, якоє місцє в нашуй історії займают разни нації – як наши пульські й білоруські сусіди, так і – бульш оддаляни – московіти-росіяни з їхньою отруйною «русскою» мітольогією, повною фальшу й ненавісті («московською блекотою» – як казав Шевченко).

Правда – самоє знанє факту, што наша мова то не якаясь таємніча „gwara” („w tej wsi mówią gwarą”), оно місцьови варіант української мови, то ще за мало, коб певно почутіся на національному чи просто культурному ґрунті. Все ж усвідомінє українського контексту «нашого», «свойого» дає можлівость зрозуміті, з якого боку пудийті до справи. Можна випоменуті нашим дідам і батькам, што не передалі нам нічого бульш ніж свою мову – однак то саме вона є найпевнійшим дороговказом, якою дорогою нам пуйті, коб зустричаті у туй подорожи люді блізькіх нам і словом, і духом. Саме такій муй «приватни рецепт» на тоє, як позбитіся почутя дезорієнтації у світі повному чужих координат і не заразітіся податлівостєю на всякого роду маніпуляцію.

Зачав про Шевченка, потум розговорився pro domo sua – у власнуй справі (хоч вона не оно моя), не можна однак забиваті про конкурс, якого спуворганізатором є Союз українцюв Пудляша і якого перши етап, збіранє літературних творув, вже за намі. До складу журі, якоє їх оценіт, не налєжу, тому могу оно сказаті, што дякуючи конкурсові, в ролі нашомовних авторув виступілі особи, якіє до сього часу на наших сторунках не виступалі, а серед їхніх праць є не оно вірши й проза – разного розміру і характеру, алє й твори для театральної сцени. Так што культурни пласт напісаного по-свойому став товстійшим, хоч і до сього часу бив не такій знов тонкі, бо в ході збіраня матеріалув до літературної антольогії (буде видана в рамках того самого проєкту «Промоція української мови та культури Підляшшя») українськомовних авторув з обох частін Пудляша назбіралася чуть не сотня. До того ще ж треба додаті й авторув з найбліжшої нам мовно й історично Берестейщини (по суті налєжимо до того самого етнорегіону), якіє тоже пісалі або й тепер пішут чи то діалєктним, чи то літературним варіантом української мови. Найвідомійшим сучасним автором берестейського регіону є Наталка Бабіна, якая оно што поділілась такою рефлєксією:

«Маю честь бути членом журі конкурсу „Пішемо по-свойому”, який проводить Підляський науковий інститут. Читаю надіслані на конкурс праці – і серце завмирає. Ці праці різні за літературним рівнем, за рівнем володіння підляською говіркою. І от ловлю себе на думці. Досвід українців в Польщі як меншини не зовсім такий, як досвід українців в Білорусі як меншини. Наші говірки також відрізняються. Але, коли прочитала все, зміцнилося розуміння, яке було й раніше: держави різні, а земля одна, а люди – ми, українці, – однакові».

Што ж додаті? Хіба оно тоє, што у духовнуй біографії Наталкі, про што вона сама не раз пісала, веліку роль одограв Шевченкови «Кобзар». Варто згадаті ще й слова одного з відомих хіба всім братув Ґріммув («Казки братів Ґрімм», пульською – «Baśnie braci Grimm»), а конкретно Якоба, напісани 175 літ тому: «Є живійши свідчиня про народи, ніж кості, зброя і могіли – то їхні мови».

Юрій ГАВРИЛЮК

«Над Бугом і Нарвою», 2023, № 2, с. 1-2, 29-30.

Іююстрації:

Молодий Тарас Шевченко на варшавському паметнікові, одкритому весною 2002 року. Фото Ю. Гаврилюка

Автопортрет Тараса Шевченка з 1840 року