З розказув Васіля Максим’юка. Як колісь у Збучие жилось, ч. 2

Совіети в Збучие

До Вуорлі до школи ходів правє до самої вуйни. У 1939 рокові міев іті до заводуовкі, но вуйна наскочила і вже нігде не пушов.

У Збучие ждалі вельмі совіетув. Казалі – то своїе люде, своя мова. Бо ще за стареї Пуольщи поробілі такії самодєлкі радіва на слухавкі і слухалі, як там вони співалі, пісніе якії хороши билі!

Тато муой то наветь поїехав до Біельська обачиті – бо то ж руські ідут. Вернувся і каже: «Одін в куфайці, другі в шинелі, треті у ватуовці. Одна ґранатова, друга зельона… Ніе, то не вуойсько». 

Як пришлі совіети, то в Збучие їм браму зробілі. Устречалі. Не помню хто то каже: «От, ми товаріщі вас ждалі, браму такую високу здєлалі». А одін солдат нарвався: «У, ви харашо здєлалі. Но как ви високо поднялі, так ніско опустітє». 

Совіети, як пришлі, то зробілі в Чижуов сєльсовєт, такую би ґміну, повибіралі на предсєдатєлюв, дєпутатув всяку бідоту. Вони біднякуов любілі, а богати то лічився ворог, бо вуон жив так би з чужого труда.

Дєпутати то билі так би тепер солтиси. Зімою вони штодня ходілі і «в лєсок, в лєсок» – всьо ганялі до Біловезької пущи риезаті і вивозіті дрова. Не давалі спокою людюм. Аж з-за Біельська гналі полякуов, што вони зроду пущи не бачилі, бо плян бив наложани і кажди норму мусів виробіті. Полякі то моліліся, вельмі моліліся: «Matko Boska, zmiłuj się nad nami, a nad bolszewikami, jak chcesz».

Такіх крупніейших господаруов совіети шиковалі вивезті на Сібір. З Збуча міело биті сімнадцеть сємєйств. А хто, ми ж не зналі, не сказалі точно. З Кривої вивозілі, десь там з інакших сюол тоже, а в нас не вспіелі. Сіети сьола якось так оцілілі.

Совіети в Гайновці на Ґуорнум стоялі, там міелі маґазини. Забави робілі. Як дівчинят нема, то одін з другім танцюют. Солдат з солдатом. Танцюют і співают. Тогди «Катюша» модна піесня била, а їм ніц не треба – гармошка своя била і всьо. Так оно десь заїедут – вже гармошка іграє і двох гуляют. Весьоло било. 

На Черлянці

Як совіети пришлі, то визначилі мене до ФЗО на Черлянку. Круом мене із Збуча взялі ще Володю Ґурначового. То школа била – Фізічне заводскоє обученіє [рос. Школа фабрично-заводского обучения – ред.], такій робочи батальйон. Там велі войськову пудготовку, а круом того ми билі робочимі – риезалі у ліесі деревіну, кльоци риезалі, вивозілі на Хімічну дрова, на тертакові ладовалі. Я там бив, пока ніемці пришлі. О, ніемці пришлі, то я і Ґурначуов Володя вирваліся додому на урльоп. Алє в понедіелок треба било ставітісь назад до роботи. А тут чуті, як гуде – уже ніемці ішлі. Што робіті? Тато муой каже: «Зайді до Чижуов, до сєльсовєта, і скажи, што не пускают через Гайновку. То вдома побудеш». І вже ні я, ні Ґурнач нігде не поїехалі, а у второк ніемці пришлі. 

Нас у ФЗО било десь може з 360 чоловіек – з сіетих сюол: Курашова, Куойлув, Коритіск, з-пуд Пружан. З ціелої часті, якую занялі совіети, билі в ФЗО. То ми двох осталіся, бо решту тих, што з намі билі, вивезлі в Росію. Не знаю, де вони подіеліся. По вуйніе одін приїжджав на урльоп, вуон в якуойся фабриці тайнуй в Росії робів. Алє то оно раз його пустілі. 

Ніемці 

Як у 1941 рокові ніемці пришлі, то коло Чижуов, де Сриебна гуорка, бив буой. Ніемці так там далі, што вибілі мнуого руськіх. Всьо там змішалі з землєю. Ідучи до Чижуов, радком лєжало забітих 150 чоловіек, а то не всіе билі. Я ходів потум туди глянуті, то страшно било, бо як ніемці обмацалі, то білі без пощади, витовклі чуть не всіех руськіх.

Як насталі ніемці, то всьо треба било оддаваті – м’ясо, збуоже, молоко. Агроном бив у Вуорлі і вуон ходів з ключкою по господарах і штурхоне в засіекові, чи мнуого збуожа, а як мнуого, то забере, оно на хліеб оставіт. Колоті не можна било, то кололі по крийому. Коб огню не показаті, то парилі кіпетком свінє. Вже м’ясо не такоє добре. Бидло риезалі по крийому, самогуонку гналі. Ціеле село гнало.

А ніемці то вельмі любілі піесню «Волґа, Волґа». То все, як обачат наших люді – дівчинят чи хлопці – то просілі, коб співалі. Тая піесня їм вельмі хороша била.

Гєрманія

Як пришлі ніемці, то зара на другі руок весною забралі мене в Гєрманію. Я попав у село Großwalde [Rekownica – ред.], пов’ят Neidenburg [Nidzica]. Робів у німецького господара три ліета до визволєня через руську армію. Моя господиня добра била – душа баба. У їх било двіе дочкі і двох синуов. Молодшого сина забілі на руськум фронті, а старши бив на американськум фронті. Ще пока руські пришлі, то вуон приїехав на урльоп. А то, відно, добри господар бив. Приїехавши, не пушов до хати, оно зразу до коня. Оглєдів і похвалів мене, што добре годую. 

Коруов я не доїв, бо господиня доїла, оно орав, сіеяв, косів, робів усю господарську роботу. Добре мніе било. Їесті хватало, спаті хватало, оно што неволя.

Ніемці добре жилі. Од нас, од Пуольщи о, то далєко. Тєхніка била і управлянє господаркі зусіем інне, зусіем інна культура. Не било ошуканьства, злодіейства не било. У господині на квартіри жила склєпова і вона пара раз завела мене до міеста по товар, а потум уже я сам їездів. Господиня дає мніе гроши – маркі і талончикі на товар. Я заїжджаю і беру – соду до митя, сир у млєчарні, масло. Привозів і всьо згаджалось. Ніхто не вкрав. 

Господарие втеклі два міесеці перед находом руськіх, з осені. Ще я возів господиню із клямотамі на станцію. То я тогди сам став господароваті. Доїв корову, сусіедка мніе хліеба напече, масла наб’є і так я жив сам. Приходілі полякі до мене на вечуркі зімою. А в туом селіе било коло 30-ті полякуов. То ми збіраліся вечорамі. 

Фотографії з часу примусової роботи у Гєрманії, куди ніемці забралі Васіля Максим’юка весною 1942 року

Визволєнє

То било в стичньові 1945 року. Вже кажут – фронт блізько, давайте утікаті, бо тут боїе будут. Ми пудшиковаліся – взялі вози, сокіеру, ридлюовку, овес, обруок – тоє, што на дорогу потриебне, позапрегалі коні і давай їехаті. 

Вдень стоялі в ліесі, бо бомбілі ціели час, а вже як темніеє повечераєм хто што має і тогди нуочью їедем. 

Помню, одна нуоч такая міесечна, відна била вельмі. Ми якраз через ліес їехалі. Аж тут солдати німецькі вибігают. Одін сіев до мене у вуоз, дав закуриті. Я сіджу на сідзені, а вуон збоку і куримо собіе обадва. Аж тут на конюх їедут у біелих халатах. Одін пролєтіев, другі пролєтіев. Што то такоє? Я вже догадався, што то руська розвіедка. А треті долєтіев, рвонув коня так, што на міесці аж став, і крикнув: «Hände hoch». А ми куримо. Вуон другі раз крикнув: «Hände hoch». Той ніемець ніц, дівіться. А потум: «Рукі ввєрх, й…» і з автомата очередь потюог. Ніемець покотівся пуд коні, забіти, а я лєйці кінув, у руов упав, і в ліес пошов.

Прочнувся в ровіе. І вуоз муой пушов, і всьо моє пушло. Шапкі нема, порухався, нігде не зацарапіло кулєю. Не знаю, чом мене тогди не захватіло. Коб то з однеї кулі стриелів, а то ж ціелу очередь пустів.

Вишов на шос, вже чолґі ідут. Аж чую кричат: «Вихаді, бо всєх убйом». Ідем, рукі пуднявши – я, два полякі і полячка Целіна, сусіедка. А тут такій солдат, відно добри попав. «Ідьом, рєбята, на другую сторону, бо здєсь – каже – ідут самоходи, чолґі ідут шосою». І вуон зара питає: «Откуда?», бо цікавівся, чи з Росії нема. А другі пудлєтіев на коньові: «Зачєм ти з німі разґаваріваєш? Бій б…» і шабльою по полячці по головіе дав. Чи одрубав, не знаю, оно бачу, впала. Полякові тоже по головіе дав. То я в ногі, в ліес.

Аж чую: «O Jezu, o Jezu», а то два полякі, сусіеде моїе біеглі. Тадек і Роман. Одін з Пултуска, а другі з Макова бив. Одін раняни. Я міев шаліка біелого на шиї, то тим шаліком голов полякові звезав, бо кров ішла. 

Полякі кажут: «Kładniemy się na śniegu. Pomarzniemy, ale ruskim nie damy się w ręce». Наломалі ми хвоїни, на снігові ляглі і лєжалі аж до дня. Померзлі. Вже розвідало, давай шукаті спасєнія. 

Ідем, нуоч відна, а тут кольонія якая. Дошлі, ніемка впустіла, дала латку забандажоваті поляка і ідем далій. 

Бачим Медсанбат – так як червони криж. Полякі кажут: «Ty po rusku rozmawiasz, zajdź, poproś, żeby opatrunek zrobili». Я пудийшов – капітан стояв. Кажу: «Тавариш, у нас здєсь раньони є». Я не сказав, што його руські ранілі, оно што ніемці. А вуон стояв на схуодках такіх високіх – так серйозно глянув на мене, повюов очима од нуог до голови: «Ухаді к…, ми пока тєбє нє товаріщі», і як ногою дав, то я по схуодках полєтіев. О, такоє визволєнє било!

У 1944 р., колі Васіль Максим’юк бив у Гєрманії, умер діед Вішнєвські

У руськум вуойську

Вже хлопці не просілі опатрунку. Ми забралісь і пушлі, аж дошлі до зборного пункту. А там зобралі всіех докупи, поставілі нас в радкі і сказалі: «Полякі виступ в сторону, а ми із своїмі самі роздєлаємся». Хто дорозуміевся і напісався поляком, той додому пушов, а хто признався бєлорусом – в армію.

Полякі виступілі, а нас знов у два радкі поставілі – ішлі і питалі: «Хто вінтовку дєржал, хто стрілял, хто в пуольськуй армії може служив». Кажди мусів одказаті. А одін солдат ззаду ішов, добри офіцер бив. Штурхонув мене вбуок і по тіхеньку: «Говори, што нє стрілял, нє відал, то єщо два дня поживйош». Так нас на страха взяв. 

То тих, што призналісь, што вінтовку держалі чи стрилялі, чи в пуольськум вуойську билі, одразу одправілі на передовую, на м’ясо. А мене взялі в запасний пуолк. Там нас школілі, показувалі, як стриляті, што то стєреотруба, як форсоваті рику. А за якійся час приїехалі – ми звалі їх покупатєлі – і вибіралі кого куди. То найперуч хотіелі мене взяті в розвіедку, коб розвіедчиком бив. Но так вишло, што пришов одін старшина і питає: «Может у вас хто шафйор, вадіть машину уміеє». Я понімав, бо в ФЗО троху навчився їездіті самоходом, а в Гєрманії їездів трахтором Бульдогом [Lanz Bulldog – ред.]. «Ну, так здєлаєм тєбя шафйором». 

Так я став їездіті. Розладовувалі вагони. На станцію, што їїе не зачепілі, не бомбілі, довозілі амуніцію, паліво, міни, всьо войськове. А нас їехала колона і што кому треба – ладовалі, а тогди бліжей фронту довозілі. Як їехав, бачив трупи, алє на передовуй не бив. Такім способом мніе удалося. 

У вуойську билі руські, українці, узбекі, молдовіани, всякі, алє ми всіе одного папероса курилі, всіе ж колєґі билі. Не било разніці. Нас ще за стареї Пуольщи лічилі бєлорусамі, а ми ж не понімалі, хто українець, хто бєлорус. Руські і всьо. У вуойську то вже хахламі прозивалі: «хахол мазніця». А часом говорилі кєровци: «Посмотри – в етого полячка машина завсєгда хароша єсць». Бо я глєдіев, все хотіев, коб всьо в порадку било.

Недовго я у вуйну бив – 18 стичня нас визволілі, а 9 мая скуончилась вуйна. Алє я ще остався у вуойську два ліета.

Далій буде

Спісала

Людка ВІШНЄВСЬКА