Про Фєдю з Лядув, котори всьо знав. Pro Fiediu z Laduw, kotory wsio znaw

(З нарyодної паметі)

Сашу Павлючука Янŷвського з Лядув зналі всí. Ще за цара його забралі в армію і то не билє-куди. Служив вŷн в Москвí, в Сємйоновскім полку, а то бив важни пŷлк. Пŷлк хоронів самого цара Міколая, так што Саши не раз пришлось биті коло імператора. Вернувшись з армії, не раз, сíвши на лавці перед своєю хатою, вŷн розказував, што там бачив. Било про што. Найчастíй Саша говорив, як то йому, простому солдатові, казалі учиті царську дочку ї́здіті на ровери. При науці вŷн мусів єї триматі, штоб не падала з того ровера, і тримав з велікою охотою. Дочка не била вже дíтьом, а і Саша не бив стари, так што всяк при тŷй науці бивало. Одни йому вíрилі, другі нí, а і так всí слухалі. Не подумав би однако Саша, што йому прийдеться мíті сина, слава якого розийдеться далєко поза Ляди.

Фєдя, бо так звався син Саши, народівся в 1924 році. Тíшився Саша зо свойого першого сина, алє незадовго оказалось, што дітя нічого не бачит. Сліпого сина мíті то велікє нещастє, алє што ж мŷг Саша на тоє зробіті. Послі, через кілька лíт, хтось йому сказав про дохтора в Білостоці, якій мŷг би сліпоє дітя вилічиті, алє оказалось, што вже є на тоє за пŷзно, а зрештою і так Саши не хватіло би гроши. Вишло, што Фєдя остався сліпим. Хлопець рŷс, гуляв з другімі вйосковимі дітьмі, а часом, так як може тоє зробіті сліпоє дітя, помагав батькам на господарці.

В курашŷвськум приході, послі кількох лíт сварок за церкву міжду православнимі і уніатамі, било тогди спокŷйно. Батюшкою в курашŷвськуй церкві бив архімандрит Серафім, якого послі, в час вуйни, замордовалі большевікі, а тепер вŷн є святим білоруської церкви. Послі його в Курашові з’явівся отець Міколай Вінцукєвіч. Парафіяне шановалі обох батюшкŷв за їхню службу для люді і Бога, а церква все била повна. Бив то час, колі люде говорилі оно про вуйну. До церкви началі ходіті чуть не всí, ну може поза кількома людьмі, котори лічилі себе комуністамі. Ходів тоже батько Фєді, хоч не бив мŷцно вíрующим чоловíком, а сліпого сина забірав з собою. Подобалась молодому хлопцьові церковна служба. Слухав вŷн уважно батюшкі і церковного хору і за якійсь час так вийшло, што Фєдя не оно помнів всьо, што служилось в церкві. Зачав сам служиті, і то не гŷрш од батюшкі. В той трудни час, колі ще тривала вуйна, до Ляд вечорамі приїжджав з Курашева батюшка Вінцукєвіч, штоб помолітісь з цíлим селом за щасліви кунець вуйни. Фєдя начав батюшкові помагаті, а послі бивало і так, што колі батюшка не приї́хав, Фєдя заступав його.

Недалєко Ляд, алє вже на курашŷвськуй землí, блізько рѝчкі Локніці, є криніця. Колісь, вельмі давно тому, там било курашŷвськє пасовоє. Часто там пас корови молодий хлопець. Одного разу зобачив вŷн на небі ікону Божої Матери. Хлопець мŷцно злякався, прибíг хутко додому і розказав про тоє, што бачив, батькам і сусíдам. Всí йому увíрилі. Коло криніці люде поставілі на паметку крижа, батюшка його посветів, а хлопця од того часу зачалі прозиваті «Панєнка». Каждого року, в свято Маковея, люде збіралісь коло криніці, штоб там помолітіся і набраті свечаної води. В час вуйни, колі розбудовувалі курашŷвську церкву, зосталось троху досок і дилю̂в. Батюшка Вінцукєвіч видумав, што добре било б збудоваті з їх каплочку коло Ляд, парафіяне згоділісь і тая каплочка стоїт там ще сьогодні. При будові каплочкі часто бивав Фєдя, некотори говорат, што помагав будоваті. Тяжко в тоє повíриті, бо што ж мŷг би робіті сліпий на будові. За тоє Фєдя молівся і служив в каплочці, і то не гŷрш батюшкі.

Батюшка Вінцукєвіч, колі зобачив, што Фєдя часто його заступає, заборонів йому там молітіся. Тогди Фєдя разом зо своїм батьком Алєксандром зробів каплочку в старŷм шпіхíрику, якій стояв у їх на пудвŷркові, і там зачав молітіся. Хто хотíв, мŷг помолітіся разом з їм.

Бив то тяжкі час вуйни. Мнŷго мужчин било в вŷйську на фронті, молодих хлопці і дівченят нíмці забіралі на роботи. Часто ніхто не знав, што з їмі робіться, чи вони ще живут. Ніхто вже сьогодні не скаже, як то зачалось, што до Фєді зачалі приходіті всякі люде і питаті його, де пропав чийсь син, брат, дочка чи сестра. Приходіло їх штораз бŷльш. Фєдя молівся в свою̂й каплочці, а послі запрошував тих, хто до його прийшов, до себе, штоб з їмі поговориті і всьо розказаті. Послі Фєдя казав каждому такому чоловíкові помолітіся коло криніці зо святою водою і поставіті там крижа. Слава Фєді ставалася штораз бŷльша, некотори ї́халі або йшлі пішком бŷльш чим 20 кільометрув, коб зобачитісь з Фєдьою. Над криніцьою стояв уже цíли лíс крижŷв, переважно православних, алє бивалі тоже крижѝ католіцькі. Приходілі люде зусю̂ль, переважно баби, мужчин било мало. Часто бивало, што у Янŷвськіх на пругмені било так мнŷго люді, што мусілі вони цíли день ждаті на розговŷр з Фєдьою, а бивало, што там пуд плотом ночовалі. Порадку на пудвŷрку пільновав Фєдін батько Саша. Саша говорив з людьмі, випитував, скŷль вони і з якою бідою пришлі. Некотори люде в Лядах послі казалі, што Саша, покŷль чоловíк з бідою вуйшов до каплочкі, ранíй всьо синові розказував. Фєді, знаючому вже про людськоє нещастє, нетрудно било тогди штось вгадаті.

Приходілі тоже до Фєді молодиє дівченята, якіє хотíлі знаті, колі вони вийдут замуж і з якім чоловíком їм прийдеться житі. З дівченятамі Фєдя, замкньони в шпіхíрику, говорив найдовш, а некотори люде в Лядах казалі, што вŷн з їмі не оно говорив. Хтось там навот своїмі очима зобачив Фєдю, якій обнімав гожу, молодую дíвчину. Кавалíри з Лядув вельмі завідувалі Фєді тих дівченят. Некотори завідувалі тоже гроши, якіє Фєді приносілі люде. Гроши било немало, тŷлькі сліпий Фєдя не мŷг їх полічиті. Помагаті приходіло охочо двох сусíдув, а по такŷм лічѝню все гроши трохі меншало, но Фєдя про тоє і не знав. Часто Фєдя давав гроши на церкви. Думав тоже, што добре било б поставіті собí нову хату.  

Про тоє, што дíялось в Лядах по вуйнí, узнала міліція. Міліціянти зачалі приїжджаті до Ляд. Хоч Фєдя нікому нічого кєпського не зробів, часто мíв тих непрошаних гості. Приходілі вони до шпіхерика, про всьо Фєдю розпитувалі, а послі чогось там шукалі в шпіхерику і в хаті. Бивало, што всьо порозворочают, заберут гроши, а послі за пара дьон приходят знов і всьо зачинається од початку. Фєді вже тоє всьо так надої́ло, што вŷн виїхав з Лядув і оселівся у якоїсь баби в Черемсі. Хоч бив сліпи, годовав там пщоли і тŷлько зрѝдка когось там приймав, коб штось згадаті.

Фєді уже нема на сю̂м свíті, штораз менш люді приїжджає до криніці зо святою водою, а дерев’янни крижѝ, якіє поставілі нещасліви люде, переворочуються зо старості. Про давню славу Фєді всí помалу забивают.

Юрій ПЛЄВА

Над Бугом і Нарвою, 2016, № 4, стор. 37-39.

Pro Fiediu z Laduw, kotory wsio znaw

(Z naruodnoji pameti)

Saszu Pawluczuka Januowśkoho z Laduw znali wsí. Szcze za cara joho zabrali w armiju i to ne byle-kudy. Służyw wuon w Moskwí, w Siemionowskim połku, a to byw ważny puołk. Puołk choroniw samoho cara Mikołaja, tak szto Saszy ne raz pryszłoś byti koło imperatora. Wernuwszyś z armiji, ne raz, síwszy na ławci pered swojeju chatoju, wuon rozkazuwaw, szto tam baczyw. Było pro szto. Najczastíj Sasza howoryw, jak to jomu, prostomu sołdatowi, kazali uczyti carśku doczku jízditi na rowery. Pry nauci wuon musiw jeji trymati, sztob ne padała z toho rowera, i trymaw z welikoju ochotoju. Doczka ne była wże dítiom, a i Sasza ne byw stary, tak szto wsiak pry tuoj nauci bywało. Odny jomu wíryli, druhi ní, a i tak wsí słuchali. Ne podumaw by odnako Sasza, szto jomu pryjdet’sia míti syna, sława jakoho rozyjdet’sia daleko poza Lady.

Fiedia, bo tak zwawsia syn Saszy, narodiwsia w 1924 roci. Tíszywsia Sasza zo swojoho perszoho syna, ale nezadowho okazałoś, szto ditia niczoho ne baczyt. Slipoho syna míti to welikie neszczastie, ale szto ż muoh Sasza na toje zrobiti. Posli, czerez kilka lít, chtoś jomu skazaw pro dochtora w Biłostoci, jakij muoh by slipoje ditia wyliczyti, ale okazałoś, szto wże je na toje za puozno, a zresztoju i tak Saszy ne chwatiło by hroszy. Wyszło, szto Fiedia ostawsia slipym. Chłopeć ruos, hulaw z druhimi wjoskowymi dit’mi, a czasom, tak jak może toje zrobiti slipoje ditia, pomahaw bat’kam na hospodarci.

W kuraszuowśkum prychodi, posli kilkoch lít swarok za cerkwu miżdu prawosławnymi i unijatami, było tohdy spokuojno. Batiuszkoju w kuraszuowśkuj cerkwi byw archimandryt Serafim, jakoho posli, w czas wujny, zamordowali bolszewiki, a teper wuon je swjatym biłoruśkoji cerkwy. Posli joho w Kuraszowi zjawiwsia oteć Mikołaj Wincukiewicz. Parafjane szanowali oboch batiuszkuow za jichniu służbu dla ludi i Boha, a cerkwa wse była powna. Byw to czas, koli lude howoryli ono pro wujnu. Do cerkwy naczali choditi czut’ ne wsí, nu może poza kilkoma lud’mi, kotory liczyli sebe komunistami. Chodiw toże bat’ko Fiedi, chocz ne byw muocno wírujuszczym czołowíkom, a slipoho syna zabiraw z soboju. Podobałaś mołodomu chłopciowi cerkowna służba. Słuchaw wuon uważno batiuszki i cerkownoho choru i za jakijś czas tak wyjszło, szto Fiedia ne ono pomniw wsio, szto służyłoś w cerkwi. Zaczaw sam służyti, i to ne huorsz od batiuszki. W toj trudny czas, koli szcze trywała wujna, do Lad weczorami pryjiżdżaw z Kuraszewa batiuszka Wincukiewicz, sztob pomolitiś z cíłym sełom za szczasliwy kuneć wujny. Fiedia naczaw batiuszkowi pomahati, a posli bywało i tak, szto koli batiuszka ne pryjíchaw, Fiedia zastupaw joho.

Nedaleko Lad, ale wże na kuraszuowśkuj zemlí, bliźko ryeczki Łoknici, je krynicia. Koliś, welmi dawno tomu, tam było kuraszuowśkie pasowoje. Czasto tam pas korowy mołodyj chłopeć. Odnoho razu zobaczyw wuon na nebi ikonu Bożoji Matery. Chłopeć muocno zlakawsia, prybíh chutko dodomu i rozkazaw pro toje, szto baczyw, bat’kam i susídam. Wsí jomu uwíryli. Koło krynici lude postawili na pametku kryża, batiuszka joho poswetiw, a chłopcia od toho czasu zaczali prozywati „Panienka”. Każdoho roku, w swjato Makoweja, lude zbiraliś koło krynici, sztob tam pomolitisia i nabrati sweczanoji wody. W czas wujny, koli rozbudowuwali kuraszuowśku cerkwu, zostałoś trochu dosok i dyluow. Batiuszka Wincukiewicz wydumaw, szto dobre było b zbudowati z jich kapłoczku koło Lad, parafjane zhodiliś i taja kapłoczka stojit tam szcze siohodni. Pry budowi kapłoczki czasto bywaw Fiedia, nekotory howorat, szto pomahaw budowati. Tiażko w toje powíryti, bo szto ż muoh by robiti slipyj na budowi. Za toje Fiedia moliwsia i służyw w kapłoczci, i to ne huorsz batiuszki.

Batiuszka Wincukiewicz, koli zobaczyw, szto Fiedia czasto joho zastupaje, zaboroniw jomu tam molitisia. Tohdy Fiedia razom zo swojim bat’kom Aleksandrom zrobiw kapłoczku w staroum szpichíryku, jakij stojaw u jich na pudwuorkowi, i tam zaczaw molitisia. Chto chotíw, muoh pomolitisia razom z jim.

Byw to tiażki czas wujny. Mnuoho mużczyn było w wuojśku na fronti, mołodych chłopci i diwczeniat nímci zabirali na roboty. Czasto nichto ne znaw, szto z jimi robit’sia, czy wony szcze żywut. Nichto wże siohodni ne skaże, jak to zaczałoś, szto do Fiedi zaczali prychoditi wsiaki lude i pytati joho, de propaw czyjś syn, brat, doczka czy sestra. Prychodiło jich sztoraz buolsz. Fiedia moliwsia w swojuoj kapłoczci, a posli zaproszuwaw tych, chto do joho pryjszow, do sebe, sztob z jimi pohoworyti i wsio rozkazati. Posli Fiedia kazaw każdomu takomu czołowíkowi pomolitisia koło krynici zo swjatoju wodoju i postawiti tam kryża. Sława Fiedi stawałasia sztoraz buolsza, nekotory jíchali abo jszli piszkom buolsz czym 20 kilometruw, kob zobaczytiś z Fiedioju. Nad krynicioju stojaw uże cíły lís kryżuow, pereważno prawosławnych, ale bywali toże kryżye katolićki. Prychodili lude zusiuol, pereważno baby, mużczyn było mało. Czasto bywało, szto u Januowśkich na pruhmeni było tak mnuoho ludi, szto musili wony cíły deń żdati na rozhowuor z Fiedioju, a bywało, szto tam pud płotom noczowali. Poradku na pudwuorku pilnowaw Fiedin bat’ko Sasza. Sasza howoryw z lud’mi, wypytuwaw, skuol wony i z jakoju bidoju pryszli. Nekotory lude w Ladach posli kazali, szto Sasza, pokuol czołowík z bidoju wujszow do kapłoczki, raníj wsio synowi rozkazuwaw. Fiedi, znajuczomu wże pro ludśkoje neszczastie, netrudno było tohdy sztoś whadati.

Prychodili toże do Fiedi mołodyje diwczeniata, jakije chotíli znati, koli wony wyjdut zamuż i z jakim czołowíkom jim pryjdet’sia żyti. Z diwczeniatami Fiedia, zamkniony w szpichíryku, howoryw najdowsz, a nekotory lude w Ladach kazali, szto wuon z jimi ne ono howoryw. Chtoś tam nawot swojimi oczyma zobaczyw Fiediu, jakij obnimaw hożu, mołoduju díwczynu. Kawalíry z Laduw welmi zawiduwali Fiedi tych diwczeniat. Nekotory zawiduwali toże hroszy, jakije Fiedi prynosili lude. Hroszy było nemało, tuolki slipyj Fiedia ne muoh jich policzyti. Pomahati prychodiło ochoczo dwoch susíduw, a po takuom liczyeniu wse hroszy trochi menszało, no Fiedia pro toje i ne znaw. Czasto Fiedia dawaw hroszy na cerkwy. Dumaw toże, szto dobre było b postawiti sobí nowu chatu.

Pro toje, szto díjałoś w Ladach po wujní, uznała milicja. Milicjanty zaczali pryjiżdżati do Lad. Chocz Fiedia nikomu niczoho kiepśkoho ne zrobiw, czasto míw tych neproszanych hosti. Prychodili wony do szpicheryka, pro wsio Fiediu rozpytuwali, a posli czohoś tam szukali w szpicheryku i w chati. Bywało, szto wsio porozworoczajut, zaberut hroszy, a posli za para dion prychodiat znow i wsio zaczynajet’sia od poczatku. Fiedi wże toje wsio tak nadojíło, szto wuon wyjichaw z Laduw i oseliwsia u jakojiś baby w Czeremsi. Chocz byw slipy, hodowaw tam pszczoły i tuolko zryedka kohoś tam pryjmaw, kob sztoś zhadati.

Fiedi uże nema na siuom swíti, sztoraz mensz ludi pryjiżdżaje do krynici zo swjatoju wodoju, a derewjanny kryżye, jakije postawili nesczasliwy lude, pereworoczujut’sia zo starosti. Pro dawniu sławu Fiedi wsí pomału zabywajut.

Jurij PLEWA

2016, № 4, стор. 37-39.