КУЛЬТУРА,  Наші статті

Z lasu. Głosy Kobiet

Коли київські студенти Національної музичної академії України приступають до вивчення предмету «Українська народна творчість», вони отримують перший тест: прослухати низку аудіозаписів і визначити, з-поміж іншого, тип виконавців твору – чи належать вони до групи справжніх носіїв музичного фольклору. Адже відомо, що на роль «хранителів національних традицій» претендують дуже різні співаки й музиканти, однак професор намагається пояснити студентам, що носії – це тільки ті, хто насправді вивчив пісні спадково, від своєї бабусі, матері, односельців. Та останніми 10-літтями з’явилася вже помітна когорта інших виконавців – це містяни, здебільшого молоді, часто з музичною освітою. З різних причин вони захопилися старим сільським співом і стараються співати так само, як це робили сільські бабці. Створено вже чимало гуртів такого роду. Піонерами були музиканти групи «Древо» (1979), відомої у Польщі завдяки двом платівкам, випущеним фірмою КОКА у 1998 та 2001 роках. Задля «чистоти експерименту» я у тестовому завданні поміж справжніх записів завжди даю студентам окремі треки з цих платівок. І треба сказати, що з кожним роком все менше юних музикантів помиляються, вважаючи, що чують у цих записах старі сільські голоси.

Отримавши новий польський альбом «Głosy kobiet», записаний групою «Z Lasu», та дуже здивувавшись вже першими треками, я провела подібний тест з-поміж своїх колег – фахових етномузикологів – та молодих прихильників сільського співу. Ось деякі їхні репліки:

– Там хтось старший (бабця?) заспівує, а далі молодняк включається… Це якась студентська група, що вивчає традицію?

– Це накладення кількох доріжок, виконаних однією людиною? (так здалося двом різним людям).

– Співають або поляки, або львів’яни (видає специфіка вимови). Вивід хороший…

– Здалося, що ви з ними теж співаєте…

Дехто «розпізнав» у треках знайомі голоси молодих київських співачок, випускниць консерваторії. Дехто порівнював з «Древом» – цей спів не такий стрункий, вишколений, як у «древлян».

Ці репліки відображають у цілому таке: співачки нової платівки дуже близько відтворюють поліську стилістику, окремі темброві «попадання» створюють ефект справжнього сільського співу. Фізіологічно молоді голоси сприймаються як фольклористичне виконавство-реконструкція. Ну й, найцікавіше для мене, звичайно, те, що там було «розчуто» мій голос, хоча мене на диску немає. Але підстави для того є – бо власне початком історії цього диску можна вважати 1998 рік, коли Яґна Кніттель, організаторка майбутньої групи «Z Lasu», потрапила на першу літню школу традиційного співу, що відбувалася на Підляшші. Це сталося цілком випадково для неї – тодішня журналістка «Газети Виборчої» (етнолог за освітою) приїхала до села Рибаки на умовляння директора відомої люблинської фундації «Музика Кресів» Яна Бернада – просто подивитися на його нову ініціативу. Студентів школи розподілили за групами – співати польських, українських, білоруських, російських і литовських пісень, згідно з концепцією фундації. Яґна потрапила до моєї групи, де 8 польських дівчат уперше спробували співати українських пісень.

Враження від тієї першої школи незабутні для всіх її учасників. Заняття відбувалися на свіжому повітрі – просто на лісових галявинках, на луках над Нарвою. Одночасно вправлялися в сільському співі з десяток груп. А, як відомо, сільський спів – особливо український – дуже голосний, потужний, тож околиці дзвеніли від різноманітних мелодій. Ентузіазм до співу був такий, що по вечері розпочиналася друга частина майстер-класів: над річкою розпалювалося багаття (Яґна, як ініціаторка. отримала статус «керманич оґніска») – і натовп учасників намагався перейняти один від одного навчені вдень мелодії. Люди прагнули вивезти з тієї оригінальної вакації максимум нових мелодій.

Вже тоді український спів задомінував у школі – це було наслідком того, що від перших кроків діяльності фундації вона співпрацювала з групою «Древо». Співали різні стилі: Євген Єфремов і Тетяна Сопілка провадили групи полтавського співу (українське Лівобережжя Дніпра), я і Роман Єненко – групи поліського співу. Улюбленцем був і Рітіс Амбразявічюс – бажанню займатися з ним не перешкоджала навіть необхідність зануритися в литовські тексти. Натхнення від цих занять було взаємним – в учнів школи та в її викладачів. Підсилила його триденна спільна поїздка на Підляшшя, до сіл Добривода і Даші, що була зорганізована фундацією 14-16 жовтня 1998 року. Група варшавських дівчат захопилася співом настільки, що не змогла дочекатися наступної літньої школи – ми зустрілися з ними взимку у Варшаві. Ініціаторкою цих занять були Яґна, Анна Яковська (більше знана як «Жермена» – на платівці «Głosy kobiet» вона заспівує треки 6, 13, 18). Співали переважно новоздобуті підляські записи.

Наступного літа школа повторилася – і кількість фанатів українського співу поповнилася. У кількох виникло бажання почути оригінали пісень – вони хотіли вже вчитися не з переспіву викладача, а зі справжніх записів. Моніка Валенко, на той час студентка Варшавського університету (музикологія), відразу по закінченні школи склала мені компанію, і, вертаючись до Києва, я вперше завезла її на Полісся, у справжню розвідкову експедицію до Сарненського району. Нашою фаховою (етномузикологічною) метою завжди було те, щоб об’їздити якомога найбільше нових пунктів, оскільки про традиції більшості з них нічого не відомо. Пізніше Моніка написала дипломну роботу за матеріалами обряду Водіння Куста в поліському селі Сварицевичі.

Почин був зроблений, поїздка була екзотичною, але не відлякала «новонавернених» прихильників сільського співу. Доволі швидко зібралася екіпа польських дівчат під орудою Яґни Кніттель – вони вирушили на Полісся самостійно, скориставшись адресами з щойно випущених киянами платівок «Рано-рано да зійду на гору» (1997), «Ой одверни, Боже, хмару» (1998). Звичайно, до цих альбомів потрапили найкращі виконавці та найцікавіші твори, тож варшав’янки не розчарувалися, зустрівшись з живою традицією.

Багато пізніше тактика виїздів помінялася – зокрема, влітку 2012 року я була запрошена в розвідкову експедицію на Берестейщину, де Яґна збирала матеріали для фільму про Ольмани і поділилася зі мною враженням від нового типу експедиції. Це, звичайно, зовсім різні речі – відвідувати вже «відкритих» фольклорних зірок, таких як Домініка Чекун зі Старих Конів, гурт з Перебродів, знамениті Сварицевичі та Клєтную – чи йти з села в село, зовсім не знаючи, чи знайдеш співочих людей, чи дадуть вони згоду співати, чи дозволить їх здоров’я пригадувати потрібну інформацію. У такій роботі Яґні, очевидно, придалася її етнологічна освіта, а також дуже сприятливий тип характеру – послідовно й наполегливо вертатися в інтерв’ю до важливих моментів, нагадувати бабці призабуті слова, допомагати їй вийти на «рівну доріжку», коли спогади старої пам’яті підводили. Оскільки Яґна поділилася зі мною записами своїх сеансів, то я високо оцінила її збирацький хист.

Також була дуже приємною співпраця з Марією Біконт – в той час вона стажувалася в нашій музичній академії (Київ), ми затоваришували, і спільна експедиція (вже далеко не перша для Манюхи) була дуже плідною. Ми взаємно дечому одна в одної навчилися, чим і поділилися між собою.

Та між цими експедиціями у дівчат, чиї голоси тепер можна почути на платівці «Głosy kobiet», було ще багато поліських виїздів: від 2008 року Яґну супроводять у виїздах М. Біконт, Ева Ґроховська, від 2009 – Ася Ґанцарчик та підляшанка Юліта Харитонюк. Кожна учасниця групи була на Поліссі щонайменше 4-5 разів. Виїжджають 2-3 рази на рік, влітку – обов’язково на два тижні. Окрім цього, дівчата виїздили і в інші регіони Польщі, України, Білорусі, співаючи відповідний репертуар в інших гуртах. Важливим організаційним моментом стала пісенна вистава «Olmany Interludium» (2013, співочу частину допомагала укласти антрополог з Полоцька Вольга Ємяльянчик, режисером виступив Пшемислав Васильковський). Вистава пройшла у Варшаві, Білостоці, Вроцлаві, Мінську. Після цього обрали назву для групи – «Z Lasu». І ось нарешті група дівчат випустила самостійний звуковий альбом за матеріалами своїх поліських експедицій.

Альбом обіймає кілька різних за характером локальних традицій, які входять до україномовних регіонів Полісся, переважно до його західної частини. Це традиції 5 сіл Пінщини (треки 3, 6, 7, 10, 12, 16-18) та одиничні села Берестейщини (11), середнього Погориння (1, 2), Туровщини (треки 5, 9, 13), Ствиги (треки 4, 5, 15), Послуччя (трек 8), Овруцького Полісся (14). Жанрова палітра альбому доволі представницька для цієї місцевості. Для запису відібрано типові жіночі обрядові пісні: весільні (1-3, 8, 16), весняна (15), жнивна (10), кустова (7 – «Oj u poli, w poli» з авторським «русальним» текстом, складеним Надією Чекун після наполегливих розпитувань збирачів про русалок; обрання саме цього тексту з-поміж 7 десятків інших не можу віднести до заслуги укладачів програми, це дещо фейковий жанр). Багато представлена різностильова лірика – старого складу («борові», 9, 11), класичного «вивідного типу» – з характерним сольним верхнім голосом (5, 12-14, 17 і 4 «Wczora buła subotońka» – ця пісня, заявлена як весняна, насправді є ліричною), а також пісня новішого стилю (6 – «Oj, letiła zowzuleńka», поширена і в інших регіонах).

За тим, як відтворено ці мелодії, диск мені й моїм колегам сподобався. Це звучання дуже наближене до сільського – і секрет цього саме в тих тижнях і місяцях, проведених дівчатами у спілкуванні з носіями традиції. Я довідалася, скільки учасниць мають музичну освіту: четверо закінчили музичну школу 1 ступеня (клас фортепіано) – Й. Ґанцарчик, М. Біконт, Ольга Козел, Кароліна Подруцька. Схоже, що це ідеальний склад для такого ансамблю – люди з освітою мають практику співу, утримання голосових партій, тримання тональності, і це є тим каркасом, на який нарощені інші голоси. Зате ті, хто не вправлявся в сольфеджіо, не мусив добиватися чистоти інтонації, можуть передати деякі нюанси нетемперованого строю, які дуже характерні як для Полісся, так і для інших регіонів України. Зокрема, таку якість невишколеного, «автентичного» звуку мають заспіви Яґни (треки 1, 10), Юліти Харитонюк (треки 5, 12, 17). До речі, зовсім даремно дівчата не підписали виконавців певних сольних голосів – зачинів та верхньої партії, званої «виводом», тим більше – сольних пісень. Ці відомості мені довелося попросити під час писання рецензії – адже слухачеві теж цікаво слідкувати, як та сама людина виступає в різних стилях. Наприклад, без підпису я не розпізнала добре знані з польських співів чудові голоси Еви Ґроховської (вивід 13), Ольги Козел (вивід 14).

Окрасою платівки стали її сольні ліричні треки – «Koło riczki, koło brodu» (Марія Біконт) та «Oddaj, oddaj mienie maci» (Йоанна Ґанцарчик, яка опанувала специфічну глісандову техніку турівського стилю).

Добре передано підкреслену ритмічність поліської лірики, часом з трохи надмірним акцентуванням – але ж відомо, що ефект дещо перебільшеного відтворення поміченої привабливої риси властивий чи не всім міським гуртам. Це можна сказати й про гострохарактерний дисонантний каданс (трек 3) – в оригіналі він лише м’яко забарвлює звучання, й викликає у фахівця бажання тричі перевірити його типовість, або ж походження тієї сільської виконавиці, яка співає відмінно від інших. До теми важливості пісенних «паспортів» докину зауваження, що в книжечці до платівки с. Бовсуни помилково вказане як Новоград-Волинського району, насправді це Середнє Полісся (Лугинський район, нині Коростенський).

Окрему похвалу викликає володіння північноукраїнськими діалектами – лише окремі слова з запису не допильновано й вимовлено в польській (чи то білоруській) фонетиці. Це, наприклад, невластива певним традиціям (за винятком турівських) вимова «цєпера», «бацько», «цемная» (місцеві нормативи – тепера, батько, темная).

Цілісне враження від платівки дуже хороше – ці злиті, зіспівані голоси приємно просто слухати, не відволікаючись на критику. Цікаво, що, як і з-поміж сільських виконавців, де на десятки співух вроджуються і проявляють свій хист лише кілька «зірок», у цьому альбомі теж виразно виступають кілька яскравих голосів. Не можна не відмітити, навіть не знаючи прізвища, голосу, яким завершується платівка. Відкрию секретну інформацію, що це була доволі ризикована акція Манюхи Біконт – приміряти на себе роль сільської зірки, відтворюючи (й майже перевтілившись) у знамениту Домініку Чекун з села Старі Коні, улюбленицю й мою (наша з нею дружба тягнеться ще з 1986 року), і всіх сучасних артистів фольклорного скерування. Манюха справилася з роллю – хоча фахівці дуже прискіпливо вслухалися саме в цей її вивід.

Порівнюючи цей продукт з іншими альбомами, які ставили собі за мету, надихнувшись традицією, не «покращити» її, не пристосувати до сучасного слухача, а просто увібрати її в себе, наповнитися її силою – і передати далі, скажу, що це вийшло переконливо й красиво. Мої вітання.

Ірина КЛИМЕНКО

кандидат мистецтвознавства, керівник Лабораторії етномузикології Національної музичної академії України імені Петра Чайковського у Києві

«Над Бугом і Нарвою», 2021, № 3, стор. 35-37.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *