Займаю перши місця і чуюся доценяни…
Zajmaju perszy miscia i czujusia doceniany…

Розмова з Міколайом Ягудніцькім.

4 грудня 2020 року в Гайнувці має одбитіся XXVІІ Перегляд непрофесіональної штукі Гайнувської землí – конкурс, якій промує жителюв Гайнувського повíту, котори по-аматорському займаються малярством, графікою, ризьбою, артистичною тканіною і всякою інакшою штукою. Од мнугох лíт участніком, а тоже й ляуреатом конкурсу, є Міколай Ягудніцькі з Гайнувкі, родом з Чижŷв, котори займається ризьбою. Нам вŷн розказав про дітячи рокі і молодость у Чижах 1950-1970-их лíт, а тоже про свої́ ризьби.

– Пане Міколаю, є Ви ляуреатом перших мíсць мнугох конкурсув ризьби, передусíм організованих в Гайнувці, алє тоже в Білостоці, Біловежи. Од якогось часу живете в Гайнувці, алє самиї ж Ви родом з Чижŷв.

– Уродівся я в 1954-ум рокові в Чижах, не в жадних шпіталях. Била в Чижŷв положна, пока тата по йї́ добíг, то я вже бив на свíті.

Бив я другі, бо два лíта ранíй уродівся мŷй брат.

До трох лíт тŷвкся коло батькŷв, а пільновала мене прабаба Текля. Алє приї́хав дíд із Щеціна, мойого тата тато, і мене забрав.

– Із Щеціна?

– Так, дíд жив у Щеціні. Вŷн вернувся з Бразилії, куди виїхав на еміґрац’ю у 1936 рокові. З Чижŷв виїхалі тогди Качанŷвські, Мазало, Колодíй і мŷй дíд, Васіль Ягудніцькі. Я знаю про штирох. Добраліся вони до Влох і стамтŷль статком попливлі далíй. Одін, Мазало, поплив до Арґентини. А мŷй дíд до Бразилії. Бив там пастухом, ковбойом, колію клав. А як научився язика, тогди лíпшу роботу мíв. Алє хотíв вернутісь, бо ж покінув жŷнку з дітьміма.

Ну і дíд вернувся і осєдлівся в Щеціні. Працовав яко технольоґ збожови на елєваторові «Ева». Постарався, би жŷнку з Чижŷв, тую, што покінув з дітьміма, стягнуті до себе.

Ну і тепер што? Приїжджає дíд до Чижŷв і бачит, што зо мною штось дíється – што я косий – одне око мнí пудиходіт пуд лоб, а другє пуд ухо. І вŷн каже до мойого тата, до свого сина Ґриши: «Слухай, я заберу Міколая до Щеціна, бо там лєпі дохтори́ розвінути. Будем лíчиті, бо шкода дітята, буде іті, то на стовп влíзе і заб’ється».

Я мíв штири рокі, як мене дíд забрав. Зав’ю̂з до Щеціна і там мене зоперовалі – випростовалі очи.

Но найгŷрш било з тим язиком пŷльськім. Сіджу я на сходах у бльокові – понімецькі бльокі, дерев’янни сходи – сіджу і хто не йде, то я говору: «Чого воробíй лєтав до нашої хати?», бо так нас називалі в Чижŷв – Воробійови.

– А чом Воробійови?

– Бо баба била мусіт з Вороб’ю̂в.

– Того присю̂лка пуд Новосадамі?

– Десь стŷль.

Ну і всí кажут – «Panie Jagodnicki, po jakiemu ten dzieciak gada?». «Aj, ludzie, nie zwracajcie uwagi. To repatriant z Rosji przyjechał na wychowanie. Rodzice jego nie żyją, był sierotą, to wziąłem go do siebie». Што ж дíд мíв говориті цєкавскім?

Я там бив до вусьмі лíт. Научився пŷльського язика. Но тогди бив другі проблєм – приї́хав до Чижŷв, до школи подставової, то не вмíв по-свойому говориті, бо забився свойого язика. То всí мнí докучалі – назвалі Ґжеляк, бо по операц’ях в окулярах я ходів. А чом Ґжеляк? Бо колісь в Чижŷв бив у зельонум мундурові податкови поборца Ґжеляк, котори свіні за хвŷст забірав господарам, хто мíв залєґлосьці.

– І вŷн певно ходів в окулярах?

– Так, алє то назвав мене хтось старши, а дíті понялі і все Ґжеляк, Ґжеляк. Так і Ґжеляк в подставŷвці оставсь. Як в злŷсті, то Ґжеляк, алє так то Воробíй звалі.

– І як било з тим учи́ньом по-свойому?

– Што ж, мусів на ново научитіся. Бивало, што називалі мене Антком, говорилі, што я не з Чижŷв. Алє научився і послі якось сколєґоваліся.

– Як виглєдала колісь наука в школі?

– Нас било все двí кляси. Мнŷго било діті, маю зд’єнцє клясове, алє мене там нема, бо якраз пої́хав з татом по окуляри. У нас училіся дíті з Чижŷв і Раковіч, послі дошлі ще дíті із Збуча, котори училіся в Збучові до четвертої кляси.

– Училіся в тŷй старŷй малŷй школі?

– Де там. У найбŷльшуй, бо мŷй коритаж шкŷльни мíв пувтора кільометра. Бо ж ми училіся в приватних, найманих хатах.

– Як то всьо било зорганізоване?

– У школі, тŷй малŷй, то училіся молодия рочнікі, коб не лазілі по селí. Там билі двí кляси і ще мєшканє кєровніка школи Кульчакєвіча і його жŷнкі. А ми, старши, билі по приватних хатах, пшеважнє на однŷм мíсці, алє тож часом міняліся. Як скŷнчилі одін рочнік, то на другі рŷк до кого інного пушлі. Як я бив у п’ятуй, то цíли рŷк учився у Шокальського. На другі рŷк, як бив у шостуй, то одна шоста кляса била у Хотімця, а друга у Лосінця. То називалі нас «аньоли» і «барани». Кляса А і Б. Я бив у клясі, де «барани».

– То дíті себе так прозивалі?

– Все колісь одни другіх прозивалі. Нас, з Чижŷв, дíті із Збуча і Раковіч прозивалі «прачикі».

– А чом?

– Бо Чижи́ в ямі огороджани, а в ямі прачикі живут, што з їх жаба виходіт. Прачик то по-пŷльську «кіянка».

Як бив якійся одпуст, то било приказане, што до школи не йдемо. Тогди ми ставалі на мостові і збучлянув не пускалі. Як хто на ровери ї́хав, то ровера забіралі і: «Не пої́деш до школи». Як сказане, што одпуст і ідем на страґани, то не йдем до школи. Такая била дружность.

Ой, всяк било в школі. Учительок пудглєдалі. У нас бив такій звичай, што як сідімо у лавках – а тогди якраз мінюви билі модни, учителькі ходілі так – то спіціяльно з лавкі трах длуґопіса і вже влазіш пуд лавку… І тогди: «Na kolana, ręce do góry, tornistra trzymać». Або: «Po ojca Jagodnicki». То раз било, што як батько пришов, і зразу войськового паска з себе: «Я вже тебе научу!» і паском, а я пуд лавкі. А вчителька: «Panie Jagodnicki, pan go nie bije». А батько: «То пошто мене волаєте?».

Билі комедії. Пока учителька приде – а ще як ідут двí, нŷжка за нŷжкою, бо ж тия кляси порозтягувани по цíлум селові – то в нас лєкція тривала 15 мінут. Учителька назадає, назадає додому, а потом знов забереться і пŷйде. А пшерва в нас 45 мінут. Тогди што – шкоду робілі.

То як у Хотімця вчиліся, то одін вкінув сокíру в колодець. Ми й не зналі про тоє. А то била ґеоґрафія, мапа вíсіт. Бачимо, што чосанкі за мапою відно, знаємо, што то Хотімець входіт, буде вже скаржиті на нас.

– Чосанкі?

– Вовняна обувка і кальоши на їх. З чесаної вовни і біти – вальонкі іначей.

І вже ми знаєм, што буде біда. Ну, входіт Ґриша Хотімець, каже «Панє кєровніку (а бачит, што кобєта), панє кєровніку, сокíру в колодець кінулі». Там, каже, знов штось зброїлі – яблика билі в кошикові, то на гору влíзлі і вивалілі. Зараз прибíг Кульчакєвіч: «Siekierę trzeba będzie wyjąć i każdy przyniesie tyle jabłek, ile zjadł».

Послі вже в сьомуй-восьмуй клясі поважнíйши билі.

А по подставŷвці пушов я до заводŷвкі, там вже билі з цíлого пов’яту ученікі.

– У Гайнувці училіся?

– У Гайнувці в заводŷвці, скŷнчив столярство, а потом на стаж виїхав до Щеціна. Ходів до вєчорового технікум будови окрентув. Як в 1972 рокові начав, то в 1975 мíв скŷнчиті, алє якраз у тому рокові згінув мŷй батько. Мŷй брат не хотíв остатіся на господарці, мíв роботу, то я перервав школу, вернувся до Чижŷв і так зостав.

– Колі зачалі займатіся ризьбою? Ще як училіся в школі?

– О, з ризьбою, то било так. Як учився в заводŷвці, то професор Юліуш Ойжановскі говорит: «Jak ktoś ma zdolności rzeźbiarskie, a może zajmuje się korzenioplastyką, to szykuje się w Hajnówce, w domu kultury «Górnik», ogólnopolski konkurs na rzeźbę i korzenioplastykę». Я тогди доїжджав до школи з Чижŷв. Ворочаюсь і питаю тата: «Тату, нема десь у нас ліпи сухої?». «Аякже, іді там до шŷпочкі, мусіт штось є». Я шукав, шукав, ліпи не нашов, алє вŷльху нашов. Долото якоєсь взяв у тата, нагострив, руку розвалів, но не пушов до дохтора, коб зшивалі. Алє добре, бо до школи не треба било ходіті. Виризьбів і вже як загоїлось, прив’ю̂з до школи і професор подав на конкурс. А за якійся час пришло зав’ядомєнє, што заняв третє мíсцє в Пŷльщи.

– А што виризьбілі?

– То билі «Wygnańcy». Такій триптик – три особи в однŷм. Дядько і тьотка з дітятом на руцí, і там ще малєнькє дітя. Три ризьби на однŷй подставі. Ну і то оценіла комісія на третє мíсцє і тищу злоти дустав. А мŷй тато робів яко консерватор ужондзень мельйорацийних і тоже тищу злоти доставав. Оно вŷн мусів цíли мíсець робіті, а я за пара дьон заробів.

А якраз шиковалося весíлє і тато каже: «Позич нам гроши, то купім косьцюми». І купілі – для брата, для мене і для тата. Алє тато оддав мнí.

О, якія ризьби билі ценни! Тищу злоти. А якби перше мíсцє заняв, то било б п’ять тисяч. Алє то хтось з Битом’я виграв конкурс – вŷн такого Лєніна на два і пув метра вижезьбів.

Послі ще троху дŷвбся в дереві – робів всякі конікі, свістьолікі. Збірав кускі ліпи, сушив і стругав. Алє на мнŷго лíт тоє покінув.

– Колі вернуліся до ризьби?

– Як зачав житі у Гайнувці, десь у 2000 рокові, може ще ранíй. Поробів на столярні, а там тŷлькі сукŷв вилітало з сухіх досок. Я тия сукі збірав, монтовав, клєїв, вертíв – пташкі робів. Давав на вистави до «Ґурніка». І там комісія їх оценіла і так то мене заінспіровало, што за намовою Зенкі Якуць зачав однов’яті своє гобби.

Купів лíпши долота, всьо, што потри́бне докуплював, і зачав знов займатісь ризьбою. Робів всякі ризьби – менчи, бŷльши, і за каждим разом давав на «Przegląd Sztuki Nieprofesjonalnej Ziemi Hajnowskiej».

Штороку дипльом доставав, а часом і три в рокові – два з Гайнувкі і треті з Білостоку, або одін з Гайнувкі, а два з Білостоку. В сумі маю 26 дипльомув, або й бŷльш. І так тягнеться. Все штось достану – і перши, і другі, і треті місця.

Троху тоже зачав мальоваті.

– Што Вас найбŷльш цікавіт? Чим займаєтесь?

– Найцікавíйши для мене сакральни ризьби. І апостоли, і Ісус Христос. І католіцкі, і православни. Моя жŷнка походіт з Кашуб, я там бив на могілках, де тесьць поховани, то тоже брав мотиви. Всьо што звезане з реліґією. Одного Пілсудського зробів, бо то рочніца Цуду над Віслою і достав перше мíсцє в Білостоці.

– А наши сíльські мотиви? Такії ризьби, як наприклад робіт Наум’юк?

– Колісь з сукŷв робів пташкі. Алє тепер найцєкавíйши для мене сакральни ризьби. Знаю, што інни роб’ят бŷльш такії людови, то стараюсь вибіраті такії темати, коб не забіраті тематув інним артистам.

– Чом займаєтесь ризьбою? Што то Вам дає?

– Ризьба то є моє гобби. Люб’ю тоє. Маю заняттє, ї́жджу на всякі конкурси – чи то в Гайнувці, чи в Білостоці, чи в Біловежи, биваю серед знаних люді. Займаю перши місця і чуюся доценяни.

– Дякую за розмову.

Розмовляла Людміла ЛАБОВІЧ

«Над Бугом і Нарвою», 2020, № 6, стор. 22-26.

————————————————————————————————————————————————————————–

Rozmowa z Mikołajom Jahudnićkim

4 hrudnia 2020 roku w Hajnuwci maje odbytisia XXVII Perehlad neprofesionalnoji sztuki Hajnuwśkoji zemlí – konkurs, jakij promuje żyteluw Hajnuwśkoho powítu, kotory po-amatorśkomu zajmajut´sia malarstwom, hrafikoju, ryźboju, artystycznoju tkaninoju i wsiakoju inakszoju sztukoju. Od mnuhoch lít uczastnikom, a toże j laureatom konkursu, je Mikołaj Jahudnićki z Hajnuwki, rodom z Czyżûw, kotory zajmajet´sia ryźboju. Nam wûn rozkazaw pro ditiaczy roki i mołodost´ u Czyżach 1950-1970-ych lít, a toże pro swojí ryźby.

– Pane Mikołaju, je Wy laureatom perszych mísć mnuhoch konkursuw ryźby, peredusím orhanizowanych w Hajnuwci, ale toże w Biłostoci, Biłoweży. Od jakohoś czasu żywete w Hajnuwci, ale samyji ż Wy rodom z Czyżûw.

– Urodiwsia ja w 1954-um rokowi w Czyżach, ne w żadnych szpitalach. Była w Czyżûw położna, poka tata po jjí dobíh, to ja wże byw na swíti.

Byw ja druhi, bo dwa líta raníj urodiwsia mûj brat.

Do troch lít tûwksia koło bat´kûw, a pilnowała mene prababa Tekla. Ale pryjíchaw díd iz Szczecina, mojoho tata tato, i mene zabraw.

– Iz Szczecina?

– Tak, díd żyw u Szczecini. Wûn wernuwsia z Brazyliji, kudy wyjichaw na emigracju u 1936 rokowi. Z Czyżûw wyjichali tohdy Kaczanûwśki, Mazało, Kołodíj i mûj díd, Wasil Jahudnićki. Ja znaju pro sztyroch. Dobralisia wony do Włoch i stamtûl statkom popływli dalíj. Odin, Mazało, popływ do Argentyny. A mûj díd do Brazyliji. Byw tam pastuchom, kowbojom, koliju kław. A jak nauczywsia jazyka, tohdy lípszu robotu míw. Ale chotíw wernutiś, bo ż pokinuw żûnku z dit´mima.

Nu i díd wernuwsia i osiedliwsia w Szczecini. Pracowaw jako technolog zbożowy na elewatorowi «Ewa». Postarawsia, by żûnku z Czyżûw, tuju, szto pokinuw z dit´mima, stiahnuti do sebe.

Nu i teper szto? Pryjiżdżaje díd do Czyżûw i baczyt, szto zo mnoju sztoś díjet´sia – szto ja kosyj – odne oko mní pudychodit pud łob, a druhie pud ucho. I wûn każe do mojoho tata, do swoho syna Gryszy: «Słuchaj, ja zaberu Mikołaja do Szczecina, bo tam lepi dochtorý rozwinuty. Budem líczyti, bo szkoda ditiata, bude iti, to na stowp wlíze i zabjet´sia».

Ja míw sztyry roki, jak mene díd zabraw. Zawjûz do Szczecina i tam mene zoperowali – wyprostowali oczy.

No najhûrsz było z tym jazykom pûlśkim. Sidżu ja na schodach u blokowi – ponimećki bloki, derewjanny schody – sidżu i chto ne jde, to ja howoru: «Czoho worobíj letaw do naszoji chaty?», bo tak nas nazywali w Czyżûw – Worobijowy.

– A czom Worobijowy?

– Bo baba była musit z Worobjûw.

– Toho prysiûłka pud Nowosadami?

– Deś stûl.

Nu i wsí każut – «Panie Jagodnicki, po jakiemu ten dzieciak gada?». «Aj, ludzie, nie zwracajcie uwagi. To repatriant z Rosji przyjechał na wychowanie. Rodzice jego nie żyją, był sierotą, to wziąłem go do siebie». Szto ż díd míw howoryti ciekawskim?

Ja tam byw do wuśmi lít. Nauczywsia pûlśkoho jazyka. No tohdy byw druhi problem – pryjíchaw do Czyżûw, do szkoły podstawowoji, to ne wmíw po-swojomu howoryti, bo zabywsia swojoho jazyka. To wsí mní dokuczali – nazwali Grzelak, bo po operacjach w okularach ja chodiw. A czom Grzelak? Bo koliś w Czyżûw byw u zelonum mundurowi podatkowy poborca Grzelak, kotory swini za chwûst zabiraw hospodaram, chto míw zaległości.

– I wûn pewno chodiw w okularach?

– Tak, ale to nazwaw mene chtoś starszy, a díti poniali i wse Grzelak, Grzelak. Tak i Grzelak w podstawûwci ostawś. Jak w złûsti, to Grzelak, ale tak to Worobíj zwali.

– I jak było z tym uczýniom po-swojomu?

– Szto ż, musiw na nowo nauczytisia. Bywało, szto nazywali mene Antkom, howoryli, szto ja ne z Czyżûw. Ale nauczywsia i posli jakoś skolegowalisia.

– Jak wyhledała koliś nauka w szkoli?

– Nas było wse dwí klasy. Mnûho było diti, maju zdjęcie klasowe, ale mene tam nema, bo jakraz pojíchaw z tatom po okulary. U nas uczylisia díti z Czyżûw i Rakowicz, posli doszli szcze díti iz Zbucza, kotory uczylisia w Zbuczowi do czetwertoji klasy.

– Uczylisia w tûj starûj małûj szkoli?

– De tam. U najbûlszuj, bo mûj korytarz szkûlny míw puwtora kilometra. Bo ż my uczylisia w prywatnych, najmanych chatach.

– Jak to wsio było zorhanizowane?

– U szkoli, tûj małûj, to uczylisia mołodyja roczniki, kob ne łazili po selí. Tam byli dwí klasy i szcze mieszkanie kierownika szkoły Kulczakiewicza i joho żûnki. A my, starszy, byli po prywatnych chatach, przeważnie na odnûm mísci, ale toż czasom minialisia. Jak skûnczyli odin rocznik, to na druhi rûk do koho innoho puszli. Jak ja byw u pjatuj, to cíły rûk uczywsia u Szokalśkoho. Na druhi rûk, jak byw u szostuj, to odna szosta klasa była u Chotimcia, a druha u Łosincia. To nazywali nas «anioły» i «barany». Klasa A i B. Ja byw u klasi, de «barany».

– To díti sebe tak prozywali?

– Wse koliś odny druhich prozywali. Nas, z Czyżûw, díti iz Zbucza i Rakowicz prozywali «praczyki».

– A czom?

– Bo Czyżý w jami ohorodżany, a w jami praczyki żywut, szto z jich żaba wychodit. Praczyk to po-pûlśku «kijanka».

Jak byw jakijsia odpust, to było prykazane, szto do szkoły ne jdemo. Tohdy my stawali na mostowi i zbuczlanuw ne puskali. Jak chto na rowery jíchaw, to rowera zabirali i: «Ne pojídesz do szkoły». Jak skazane, szto odpust i idem na stragany, to ne jdem do szkoły. Takaja była drużnost´.

Oj, wsiak było w szkoli. Uczytelok pudhledali. U nas byw takij zwyczaj, szto jak sidimo u ławkach – a tohdy jakraz miniuwy byli modny, uczytelki chodili tak – to spicijalno z ławki trach długopisa i wże włazisz pud ławku… I tohdy: «Na kolana, ręce do góry, tornistra trzymać». Abo: «Po ojca Jagodnicki». To raz było, szto jak bat´ko pryszow, i zrazu wojśkowoho paska z sebe: «Ja wże tebe nauczu!» i paskom, a ja pud ławki. A wczytelka: «Panie Jagodnicki, pan go nie bije». A bat´ko: «To poszto mene wołajete?».

Byli komediji. Poka uczytelka pryde – a szcze jak idut dwí, nûżka za nûżkoju, bo ż tyja klasy poroztiahuwany po cíłum sełowi – to w nas lekcija trywała 15 minut. Uczytelka nazadaje, nazadaje do domu, a potom znow zaberet´sia i pûjde. A przerwa w nas 45 minut. Tohdy szto – szkodu robili.

To jak u Chotimcia wczylisia, to odin wkinuw sokíru w kołodeć. My j ne znali pro toje. A to była geografija, mapa wísit. Baczymo, szto czosanki za mapoju widno, znajemo, szto to Chotimeć wchodit, bude wże skarżyti na nas.

– Czosanki?

– Wowniana obuwka i kaloszy na jich. Z czesanoji wowny i bity – walonki inaczej.

I wże my znajem, szto bude bida. Nu, wchodit Grysza Chotimeć, każe «Panie kierowniku (a baczyt, szto kobieta), panie kierowniku, sokíru w kołodeć kinuli». Tam, każe, znow sztoś zbrojili – jabłyka byli w koszykowi, to na horu wlízli i wywalili. Zaraz prybíh Kulczakiewicz: «Siekierę trzeba będzie wyjąć i każdy przyniesie tyle jabłek, ile zjadł».

Posli wże w siomuj-wośmuj klasi poważníjszy byli.

A po podstawûwci puszow ja do zawodûwki, tam wże byli z cíłoho powiatu uczeniki.

– U Hajnuwci uczylisia?

– U Hajnuwci w zawodûwci, skûnczyw stolarstwo, a potom na staż wyjichaw do Szczecina. Chodiw do wieczorowoho technikum budowy okrętów. Jak w 1972 rokowi naczaw, to w 1975 míw skûnczyti, ale jakraz u tomu rokowi zhinuw mûj bat´ko. Mûj brat ne chotíw ostatisia na hospodarci, míw robotu, to ja pererwaw szkołu, wernuwsia do Czyżûw i tak zostaw.

– Koli zaczali zajmatisia ryźboju? Szcze jak uczylisia w szkoli?

– O, z ryźboju, to było tak. Jak uczywsia w zawodûwci, to profesor Juliusz Ojrzanowski howoryt: «Jak ktoś ma zdolności rzeźbiarskie, a może zajmuje się korzenioplastyką, to szykuje się w Hajnówce, w domu kultury «Górnik», ogólnopolski konkurs na rzeźbę i korzenioplastykę». Ja tohdy dojiżdżaw do szkoły z Czyżûw. Woroczajuś i pytaju tata: «Tatu, nema deś u nas lipy suchoji?». «A jakże, idi tam do szûpoczki, musit sztoś je». Ja szukaw, szukaw, lipy ne naszow, ale wûlchu naszow. Dołoto jakojeś wziaw u tata, nahostryw, ruku rozwaliw, no ne puszow do dochtora, kob zszywali. Ale dobre, bo do szkoły ne treba było choditi. Wyryźbiw i wże jak zahojiłoś, prywjûz do szkoły i profesor podaw na konkurs. A za jakijsia czas pryszło zawiadomienie, szto zaniaw tretie míscie w Pûlszczy.

– A szto wyryźbili?

– To byli «Wygnańcy». Takij tryptyk – try osoby w odnûm. Diad’ko i tiotka z ditiatom na rucí, i tam szcze maleńkie ditia. Try ryźby na odnûj podstawi. Nu i to oceniła komisija na tretie míscie i tyszczu złoty dustaw. A mûj tato robiw jako konserwator urządzeń melioracyjnych i toże tyszczu złoty dostawaw. Ono wûn musiw cíły míseć robiti, a ja za para dion zarobiw.

A jakraz szykowałosia wesíle i tato każe: «Pozycz nam hroszy, to kupim kościumy». I kupili – dla brata, dla mene i dla tata. Ale tato oddaw mní.

O, jakija ryźby byli cenny! Tyszczu złoty. A jakby persze míscie zaniaw, to było b pjat´ tysiacz. Ale to chtoś z Bytomia wyhraw konkurs – wûn takoho Lenina na dwa i puw metra wyrzeźbiw.

Posli szcze trochu dûwbsia w derewi – robiw wsiaki koniki, swistioliki. Zbiraw kuski lipy, suszyw i struhaw. Ale na mnûho lít toje pokinuw.

– Koli wernulisia do ryźby?

– Jak zaczaw żyti u Hajnuwci, deś u 2000 rokowi, może szcze raníj. Porobiw na stolarni, a tam tûlki sukûw wylitało z suchich dosok. Ja tyja suki zbiraw, montowaw, klejiw, wertíw – ptaszki robiw. Dawaw na wystawy do «Górnika». I tam komisija jich oceniła i tak to mene zainspirowało, szto za namowoju Zenki Jakuć zaczaw odnowjati swoje hobby.

Kupiw lípszy dołota, wsio, szto potrýbne dokupluwaw, i zaczaw znow zajmatiś ryźboju. Robiw wsiaki ryźby – menczy, bûlszy, i za każdym razom dawaw na «Przegląd Sztuki Nieprofesjonalnej Ziemi Hajnowskiej».

Sztoroku dyplom dostawaw, a czasom i try w rokowi – dwa z Hajnuwki i treti z Biłostoku, abo odin z Hajnuwki, a dwa z Biłostoku. W sumi maju 26 dyplomuw, abo j bûlsz. I tak tiahnet´sia. Wse sztoś dostanu – i perszy, i druhi, i treti miscia.

Trochu toże zaczaw malowati.

– Szto Was najbûlsz cikawit? Czym zajmajeteś?

– Najcikawíjszy dla mene sakralny ryźby. I apostoły, i Isus Chrystos. I katolicki, i prawosławny. Moja żûnka pochodit z Kaszub, ja tam byw na mohiłkach, de teść pochowany, to toże braw motywy. Wsio szto zwezane z religijeju. Odnoho Piłsudśkoho zrobiw, bo to rocznica Cudu nad Wisłoju i dostaw persze míscie w Biłostoci.

– A naszy sílśki motywy? Takiji ryźby, jak naprykład robit Naumiuk?

– Koliś z sukûw robiw ptaszki. Ale teper najciekawíjszy dla mene sakralny ryźby. Znaju, szto inny robjat bûlsz takiji ludowy, to starajuś wybirati takiji tematy, kob ne zabirati tematuw innym artystam.

– Czom zajmajeteś ryźboju? Szto to Wam daje?

– Ryźba to je moje hobby. Lubju toje. Maju zaniattie, jíżdżu na wsiaki konkursy – czy to w Hajnuwci, czy w Biłostoci, czy w Biłoweży, bywaju sered znanych ludi. Zajmaju perszy miscia i czujusia doceniany.

– Diakuju za rozmowu.

Rozmowlała Ludmiła ŁABOWICZ

«Над Бугом і Нарвою», 2020, № 6, стор. 22-26.