КУЛЬТУРА,  ЛЮДИ,  МОВА,  Наші статті

Займаю перши місця і чуюся доценяни…
Zajmaju perszy miscia i czujusia doceniany…

Розмова з Міколайом Ягудніцькім.

4 грудня 2020 року в Гайнувці має одбитіся XXVІІ Перегляд непрофесіональної штукі Гайнувської землí – конкурс, якій промує жителюв Гайнувського повíту, котори по-аматорському займаються малярством, графікою, ризьбою, артистичною тканіною і всякою інакшою штукою. Од мнугох лíт участніком, а тоже й ляуреатом конкурсу, є Міколай Ягудніцькі з Гайнувкі, родом з Чижŷв, котори займається ризьбою. Нам вŷн розказав про дітячи рокі і молодость у Чижах 1950-1970-их лíт, а тоже про свої́ ризьби.

Díd Wasil, baba Hapka i małyj Koluś w Szczecini

Пане Міколаю, є Ви ляуреатом перших мíсць мнугох конкурсув ризьби, передусíм організованих в Гайнувці, алє тоже в Білостоці, Біловежи. Од якогось часу живете в Гайнувці, алє самиї ж Ви родом з Чижŷв.

– Уродівся я в 1954-ум рокові в Чижах, не в жадних шпіталях. Била в Чижŷв положна, пока тата по йї́ добíг, то я вже бив на свíті.

Бив я другі, бо два лíта ранíй уродівся мŷй брат.

До трох лíт тŷвкся коло батькŷв, а пільновала мене прабаба Текля. Алє приї́хав дíд із Щеціна, мойого тата тато, і мене забрав.

Із Щеціна?

– Так, дíд жив у Щеціні. Вŷн вернувся з Бразилії, куди виїхав на еміґрац’ю у 1936 рокові. З Чижŷв виїхалі тогди Качанŷвські, Мазало, Колодíй і мŷй дíд, Васіль Ягудніцькі. Я знаю про штирох. Добраліся вони до Влох і стамтŷль статком попливлі далíй. Одін, Мазало, поплив до Арґентини. А мŷй дíд до Бразилії. Бив там пастухом, ковбойом, колію клав. А як научився язика, тогди лíпшу роботу мíв. Алє хотíв вернутісь, бо ж покінув жŷнку з дітьміма.

Bat´ko Grysza, mama Sonia, brat Wasil i małyj Kola (w okularach) w Czyżûw

Ну і дíд вернувся і осєдлівся в Щеціні. Працовав яко технольоґ збожови на елєваторові «Ева». Постарався, би жŷнку з Чижŷв, тую, што покінув з дітьміма, стягнуті до себе.

Ну і тепер што? Приїжджає дíд до Чижŷв і бачит, што зо мною штось дíється – што я косий – одне око мнí пудиходіт пуд лоб, а другє пуд ухо. І вŷн каже до мойого тата, до свого сина Ґриши: «Слухай, я заберу Міколая до Щеціна, бо там лєпі дохтори́ розвінути. Будем лíчиті, бо шкода дітята, буде іті, то на стовп влíзе і заб’ється».

Я мíв штири рокі, як мене дíд забрав. Зав’ю̂з до Щеціна і там мене зоперовалі – випростовалі очи.

Но найгŷрш било з тим язиком пŷльськім. Сіджу я на сходах у бльокові – понімецькі бльокі, дерев’янни сходи – сіджу і хто не йде, то я говору: «Чого воробíй лєтав до нашої хати?», бо так нас називалі в Чижŷв – Воробійови.

А чом Воробійови?

– Бо баба била мусіт з Вороб’ю̂в.

Того присю̂лка пуд Новосадамі?

– Десь стŷль.


Artyst zo swojimi ryźbami na horodiszczy w Zbuczý. Foto Ju. Hawryluka

Ну і всí кажут – «Panie Jagodnicki, po jakiemu ten dzieciak gada?». «Aj, ludzie, nie zwracajcie uwagi. To repatriant z Rosji przyjechał na wychowanie. Rodzice jego nie żyją, był sierotą, to wziąłem go do siebie». Што ж дíд мíв говориті цєкавскім?

Я там бив до вусьмі лíт. Научився пŷльського язика. Но тогди бив другі проблєм – приї́хав до Чижŷв, до школи подставової, то не вмíв по-свойому говориті, бо забився свойого язика. То всí мнí докучалі – назвалі Ґжеляк, бо по операц’ях в окулярах я ходів. А чом Ґжеляк? Бо колісь в Чижŷв бив у зельонум мундурові податкови поборца Ґжеляк, котори свіні за хвŷст забірав господарам, хто мíв залєґлосьці.

І вŷн певно ходів в окулярах?

– Так, алє то назвав мене хтось старши, а дíті понялі і все Ґжеляк, Ґжеляк. Так і Ґжеляк в подставŷвці оставсь. Як в злŷсті, то Ґжеляк, алє так то Воробíй звалі.

І як било з тим учи́ньом по-свойому?

– Што ж, мусів на ново научитіся. Бивало, што називалі мене Антком, говорилі, што я не з Чижŷв. Алє научився і послі якось сколєґоваліся.

Як виглєдала колісь наука в школі?

– Нас било все двí кляси. Мнŷго било діті, маю зд’єнцє клясове, алє мене там нема, бо якраз пої́хав з татом по окуляри. У нас училіся дíті з Чижŷв і Раковіч, послі дошлі ще дíті із Збуча, котори училіся в Збучові до четвертої кляси.

Училіся в тŷй старŷй малŷй школі?

– Де там. У найбŷльшуй, бо мŷй коритаж шкŷльни мíв пувтора кільометра. Бо ж ми училіся в приватних, найманих хатах.

Як то всьо било зорганізоване?

– У школі, тŷй малŷй, то училіся молодия рочнікі, коб не лазілі по селí. Там билі двí кляси і ще мєшканє кєровніка школи Кульчакєвіча і його жŷнкі. А ми, старши, билі по приватних хатах, пшеважнє на однŷм мíсці, алє тож часом міняліся. Як скŷнчилі одін рочнік, то на другі рŷк до кого інного пушлі. Як я бив у п’ятуй, то цíли рŷк учився у Шокальського. На другі рŷк, як бив у шостуй, то одна шоста кляса била у Хотімця, а друга у Лосінця. То називалі нас «аньоли» і «барани». Кляса А і Б. Я бив у клясі, де «барани».

То дíті себе так прозивалі?

– Все колісь одни другіх прозивалі. Нас, з Чижŷв, дíті із Збуча і Раковіч прозивалі «прачикі».

А чом?

– Бо Чижи́ в ямі огороджани, а в ямі прачикі живут, што з їх жаба виходіт. Прачик то по-пŷльську «кіянка».

Як бив якійся одпуст, то било приказане, што до школи не йдемо. Тогди ми ставалі на мостові і збучлянув не пускалі. Як хто на ровери ї́хав, то ровера забіралі і: «Не пої́деш до школи». Як сказане, што одпуст і ідем на страґани, то не йдем до школи. Такая била дружность.

Ой, всяк било в школі. Учительок пудглєдалі. У нас бив такій звичай, што як сідімо у лавках – а тогди якраз мінюви билі модни, учителькі ходілі так – то спіціяльно з лавкі трах длуґопіса і вже влазіш пуд лавку… І тогди: «Na kolana, ręce do góry, tornistra trzymać». Або: «Po ojca Jagodnicki». То раз било, што як батько пришов, і зразу войськового паска з себе: «Я вже тебе научу!» і паском, а я пуд лавкі. А вчителька: «Panie Jagodnicki, pan go nie bije». А батько: «То пошто мене волаєте?».

Билі комедії. Пока учителька приде – а ще як ідут двí, нŷжка за нŷжкою, бо ж тия кляси порозтягувани по цíлум селові – то в нас лєкція тривала 15 мінут. Учителька назадає, назадає додому, а потом знов забереться і пŷйде. А пшерва в нас 45 мінут. Тогди што – шкоду робілі.

То як у Хотімця вчиліся, то одін вкінув сокíру в колодець. Ми й не зналі про тоє. А то била ґеоґрафія, мапа вíсіт. Бачимо, што чосанкі за мапою відно, знаємо, што то Хотімець входіт, буде вже скаржиті на нас.

Чосанкі?

– Вовняна обувка і кальоши на їх. З чесаної вовни і біти – вальонкі іначей.

І вже ми знаєм, што буде біда. Ну, входіт Ґриша Хотімець, каже «Панє кєровніку (а бачит, што кобєта), панє кєровніку, сокíру в колодець кінулі». Там, каже, знов штось зброїлі – яблика билі в кошикові, то на гору влíзлі і вивалілі. Зараз прибíг Кульчакєвіч: «Siekierę trzeba będzie wyjąć i każdy przyniesie tyle jabłek, ile zjadł».

Послі вже в сьомуй-восьмуй клясі поважнíйши билі.

А по подставŷвці пушов я до заводŷвкі, там вже билі з цíлого пов’яту ученікі.

У Гайнувці училіся?

– У Гайнувці в заводŷвці, скŷнчив столярство, а потом на стаж виїхав до Щеціна. Ходів до вєчорового технікум будови окрентув. Як в 1972 рокові начав, то в 1975 мíв скŷнчиті, алє якраз у тому рокові згінув мŷй батько. Мŷй брат не хотíв остатіся на господарці, мíв роботу, то я перервав школу, вернувся до Чижŷв і так зостав.

Колі зачалі займатіся ризьбою? Ще як училіся в школі?

– О, з ризьбою, то било так. Як учився в заводŷвці, то професор Юліуш Ойжановскі говорит: «Jak ktoś ma zdolności rzeźbiarskie, a może zajmuje się korzenioplastyką, to szykuje się w Hajnówce, w domu kultury «Górnik», ogólnopolski konkurs na rzeźbę i korzenioplastykę». Я тогди доїжджав до школи з Чижŷв. Ворочаюсь і питаю тата: «Тату, нема десь у нас ліпи сухої?». «Аякже, іді там до шŷпочкі, мусіт штось є». Я шукав, шукав, ліпи не нашов, алє вŷльху нашов. Долото якоєсь взяв у тата, нагострив, руку розвалів, но не пушов до дохтора, коб зшивалі. Алє добре, бо до школи не треба било ходіті. Виризьбів і вже як загоїлось, прив’ю̂з до школи і професор подав на конкурс. А за якійся час пришло зав’ядомєнє, што заняв третє мíсцє в Пŷльщи.

А што виризьбілі?

– То билі «Wygnańcy». Такій триптик – три особи в однŷм. Дядько і тьотка з дітятом на руцí, і там ще малєнькє дітя. Три ризьби на однŷй подставі. Ну і то оценіла комісія на третє мíсцє і тищу злоти дустав. А мŷй тато робів яко консерватор ужондзень мельйорацийних і тоже тищу злоти доставав. Оно вŷн мусів цíли мíсець робіті, а я за пара дьон заробів.

А якраз шиковалося весíлє і тато каже: «Позич нам гроши, то купім косьцюми». І купілі – для брата, для мене і для тата. Алє тато оддав мнí.

О, якія ризьби билі ценни! Тищу злоти. А якби перше мíсцє заняв, то било б п’ять тисяч. Алє то хтось з Битом’я виграв конкурс – вŷн такого Лєніна на два і пув метра вижезьбів.

Послі ще троху дŷвбся в дереві – робів всякі конікі, свістьолікі. Збірав кускі ліпи, сушив і стругав. Алє на мнŷго лíт тоє покінув.

Колі вернуліся до ризьби?

– Як зачав житі у Гайнувці, десь у 2000 рокові, може ще ранíй. Поробів на столярні, а там тŷлькі сукŷв вилітало з сухіх досок. Я тия сукі збірав, монтовав, клєїв, вертíв – пташкі робів. Давав на вистави до «Ґурніка». І там комісія їх оценіла і так то мене заінспіровало, што за намовою Зенкі Якуць зачав однов’яті своє гобби.

Купів лíпши долота, всьо, што потри́бне докуплював, і зачав знов займатісь ризьбою. Робів всякі ризьби – менчи, бŷльши, і за каждим разом давав на «Przegląd Sztuki Nieprofesjonalnej Ziemi Hajnowskiej».

Штороку дипльом доставав, а часом і три в рокові – два з Гайнувкі і треті з Білостоку, або одін з Гайнувкі, а два з Білостоку. В сумі маю 26 дипльомув, або й бŷльш. І так тягнеться. Все штось достану – і перши, і другі, і треті місця.

Троху тоже зачав мальоваті.

Што Вас найбŷльш цікавіт? Чим займаєтесь?

– Найцікавíйши для мене сакральни ризьби. І апостоли, і Ісус Христос. І католіцкі, і православни. Моя жŷнка походіт з Кашуб, я там бив на могілках, де тесьць поховани, то тоже брав мотиви. Всьо што звезане з реліґією. Одного Пілсудського зробів, бо то рочніца Цуду над Віслою і достав перше мíсцє в Білостоці.

А наши сíльські мотиви? Такії ризьби, як наприклад робіт Наум’юк?

– Колісь з сукŷв робів пташкі. Алє тепер найцєкавíйши для мене сакральни ризьби. Знаю, што інни роб’ят бŷльш такії людови, то стараюсь вибіраті такії темати, коб не забіраті тематув інним артистам.

Чом займаєтесь ризьбою? Што то Вам дає?

– Ризьба то є моє гобби. Люб’ю тоє. Маю заняттє, ї́жджу на всякі конкурси – чи то в Гайнувці, чи в Білостоці, чи в Біловежи, биваю серед знаних люді. Займаю перши місця і чуюся доценяни.

Дякую за розмову.

Розмовляла Людміла ЛАБОВІЧ

«Над Бугом і Нарвою», 2020, № 6, стор. 22-26.

————————————————————————————————————————————————————————–

Rozmowa z Mikołajom Jahudnićkim

4 hrudnia 2020 roku w Hajnuwci maje odbytisia XXVII Perehlad neprofesionalnoji sztuki Hajnuwśkoji zemlí – konkurs, jakij promuje żyteluw Hajnuwśkoho powítu, kotory po-amatorśkomu zajmajut´sia malarstwom, hrafikoju, ryźboju, artystycznoju tkaninoju i wsiakoju inakszoju sztukoju. Od mnuhoch lít uczastnikom, a toże j laureatom konkursu, je Mikołaj Jahudnićki z Hajnuwki, rodom z Czyżûw, kotory zajmajet´sia ryźboju. Nam wûn rozkazaw pro ditiaczy roki i mołodost´ u Czyżach 1950-1970-ych lít, a toże pro swojí ryźby.

Díd Wasil, baba Hapka i małyj Koluś w Szczecini

Pane Mikołaju, je Wy laureatom perszych mísć mnuhoch konkursuw ryźby, peredusím orhanizowanych w Hajnuwci, ale toże w Biłostoci, Biłoweży. Od jakohoś czasu żywete w Hajnuwci, ale samyji ż Wy rodom z Czyżûw.

– Urodiwsia ja w 1954-um rokowi w Czyżach, ne w żadnych szpitalach. Była w Czyżûw położna, poka tata po jjí dobíh, to ja wże byw na swíti.

Byw ja druhi, bo dwa líta raníj urodiwsia mûj brat.

Do troch lít tûwksia koło bat´kûw, a pilnowała mene prababa Tekla. Ale pryjíchaw díd iz Szczecina, mojoho tata tato, i mene zabraw.

Iz Szczecina?

– Tak, díd żyw u Szczecini. Wûn wernuwsia z Brazyliji, kudy wyjichaw na emigracju u 1936 rokowi. Z Czyżûw wyjichali tohdy Kaczanûwśki, Mazało, Kołodíj i mûj díd, Wasil Jahudnićki. Ja znaju pro sztyroch. Dobralisia wony do Włoch i stamtûl statkom popływli dalíj. Odin, Mazało, popływ do Argentyny. A mûj díd do Brazyliji. Byw tam pastuchom, kowbojom, koliju kław. A jak nauczywsia jazyka, tohdy lípszu robotu míw. Ale chotíw wernutiś, bo ż pokinuw żûnku z dit´mima.

Bat´ko Grysza, mama Sonia, brat Wasil i małyj Kola (w okularach) w Czyżûw

Nu i díd wernuwsia i osiedliwsia w Szczecini. Pracowaw jako technolog zbożowy na elewatorowi «Ewa». Postarawsia, by żûnku z Czyżûw, tuju, szto pokinuw z dit´mima, stiahnuti do sebe.

Nu i teper szto? Pryjiżdżaje díd do Czyżûw i baczyt, szto zo mnoju sztoś díjet´sia – szto ja kosyj – odne oko mní pudychodit pud łob, a druhie pud ucho. I wûn każe do mojoho tata, do swoho syna Gryszy: «Słuchaj, ja zaberu Mikołaja do Szczecina, bo tam lepi dochtorý rozwinuty. Budem líczyti, bo szkoda ditiata, bude iti, to na stowp wlíze i zabjet´sia».

Ja míw sztyry roki, jak mene díd zabraw. Zawjûz do Szczecina i tam mene zoperowali – wyprostowali oczy.

No najhûrsz było z tym jazykom pûlśkim. Sidżu ja na schodach u blokowi – ponimećki bloki, derewjanny schody – sidżu i chto ne jde, to ja howoru: «Czoho worobíj letaw do naszoji chaty?», bo tak nas nazywali w Czyżûw – Worobijowy.

A czom Worobijowy?

– Bo baba była musit z Worobjûw.

Toho prysiûłka pud Nowosadami?

– Deś stûl.

Artyst zo swojimi ryźbami na horodiszczy w Zbuczý. Foto Ju. Hawryluka

Nu i wsí każut – «Panie Jagodnicki, po jakiemu ten dzieciak gada?». «Aj, ludzie, nie zwracajcie uwagi. To repatriant z Rosji przyjechał na wychowanie. Rodzice jego nie żyją, był sierotą, to wziąłem go do siebie». Szto ż díd míw howoryti ciekawskim?

Ja tam byw do wuśmi lít. Nauczywsia pûlśkoho jazyka. No tohdy byw druhi problem – pryjíchaw do Czyżûw, do szkoły podstawowoji, to ne wmíw po-swojomu howoryti, bo zabywsia swojoho jazyka. To wsí mní dokuczali – nazwali Grzelak, bo po operacjach w okularach ja chodiw. A czom Grzelak? Bo koliś w Czyżûw byw u zelonum mundurowi podatkowy poborca Grzelak, kotory swini za chwûst zabiraw hospodaram, chto míw zaległości.

I wûn pewno chodiw w okularach?

– Tak, ale to nazwaw mene chtoś starszy, a díti poniali i wse Grzelak, Grzelak. Tak i Grzelak w podstawûwci ostawś. Jak w złûsti, to Grzelak, ale tak to Worobíj zwali.

I jak było z tym uczýniom po-swojomu?

– Szto ż, musiw na nowo nauczytisia. Bywało, szto nazywali mene Antkom, howoryli, szto ja ne z Czyżûw. Ale nauczywsia i posli jakoś skolegowalisia.

Jak wyhledała koliś nauka w szkoli?

– Nas było wse dwí klasy. Mnûho było diti, maju zdjęcie klasowe, ale mene tam nema, bo jakraz pojíchaw z tatom po okulary. U nas uczylisia díti z Czyżûw i Rakowicz, posli doszli szcze díti iz Zbucza, kotory uczylisia w Zbuczowi do czetwertoji klasy.

Uczylisia w tûj starûj małûj szkoli?

– De tam. U najbûlszuj, bo mûj korytarz szkûlny míw puwtora kilometra. Bo ż my uczylisia w prywatnych, najmanych chatach.

Jak to wsio było zorhanizowane?

– U szkoli, tûj małûj, to uczylisia mołodyja roczniki, kob ne łazili po selí. Tam byli dwí klasy i szcze mieszkanie kierownika szkoły Kulczakiewicza i joho żûnki. A my, starszy, byli po prywatnych chatach, przeważnie na odnûm mísci, ale toż czasom minialisia. Jak skûnczyli odin rocznik, to na druhi rûk do koho innoho puszli. Jak ja byw u pjatuj, to cíły rûk uczywsia u Szokalśkoho. Na druhi rûk, jak byw u szostuj, to odna szosta klasa była u Chotimcia, a druha u Łosincia. To nazywali nas «anioły» i «barany». Klasa A i B. Ja byw u klasi, de «barany».

To díti sebe tak prozywali?

– Wse koliś odny druhich prozywali. Nas, z Czyżûw, díti iz Zbucza i Rakowicz prozywali «praczyki».

A czom?

– Bo Czyżý w jami ohorodżany, a w jami praczyki żywut, szto z jich żaba wychodit. Praczyk to po-pûlśku «kijanka».

Jak byw jakijsia odpust, to było prykazane, szto do szkoły ne jdemo. Tohdy my stawali na mostowi i zbuczlanuw ne puskali. Jak chto na rowery jíchaw, to rowera zabirali i: «Ne pojídesz do szkoły». Jak skazane, szto odpust i idem na stragany, to ne jdem do szkoły. Takaja była drużnost´.

Oj, wsiak było w szkoli. Uczytelok pudhledali. U nas byw takij zwyczaj, szto jak sidimo u ławkach – a tohdy jakraz miniuwy byli modny, uczytelki chodili tak – to spicijalno z ławki trach długopisa i wże włazisz pud ławku… I tohdy: «Na kolana, ręce do góry, tornistra trzymać». Abo: «Po ojca Jagodnicki». To raz było, szto jak bat´ko pryszow, i zrazu wojśkowoho paska z sebe: «Ja wże tebe nauczu!» i paskom, a ja pud ławki. A wczytelka: «Panie Jagodnicki, pan go nie bije». A bat´ko: «To poszto mene wołajete?».

Byli komediji. Poka uczytelka pryde – a szcze jak idut dwí, nûżka za nûżkoju, bo ż tyja klasy poroztiahuwany po cíłum sełowi – to w nas lekcija trywała 15 minut. Uczytelka nazadaje, nazadaje do domu, a potom znow zaberet´sia i pûjde. A przerwa w nas 45 minut. Tohdy szto – szkodu robili.

To jak u Chotimcia wczylisia, to odin wkinuw sokíru w kołodeć. My j ne znali pro toje. A to była geografija, mapa wísit. Baczymo, szto czosanki za mapoju widno, znajemo, szto to Chotimeć wchodit, bude wże skarżyti na nas.

Czosanki?

– Wowniana obuwka i kaloszy na jich. Z czesanoji wowny i bity – walonki inaczej.

I wże my znajem, szto bude bida. Nu, wchodit Grysza Chotimeć, każe «Panie kierowniku (a baczyt, szto kobieta), panie kierowniku, sokíru w kołodeć kinuli». Tam, każe, znow sztoś zbrojili – jabłyka byli w koszykowi, to na horu wlízli i wywalili. Zaraz prybíh Kulczakiewicz: «Siekierę trzeba będzie wyjąć i każdy przyniesie tyle jabłek, ile zjadł».

Posli wże w siomuj-wośmuj klasi poważníjszy byli.

A po podstawûwci puszow ja do zawodûwki, tam wże byli z cíłoho powiatu uczeniki.

U Hajnuwci uczylisia?

– U Hajnuwci w zawodûwci, skûnczyw stolarstwo, a potom na staż wyjichaw do Szczecina. Chodiw do wieczorowoho technikum budowy okrętów. Jak w 1972 rokowi naczaw, to w 1975 míw skûnczyti, ale jakraz u tomu rokowi zhinuw mûj bat´ko. Mûj brat ne chotíw ostatisia na hospodarci, míw robotu, to ja pererwaw szkołu, wernuwsia do Czyżûw i tak zostaw.

Koli zaczali zajmatisia ryźboju? Szcze jak uczylisia w szkoli?

– O, z ryźboju, to było tak. Jak uczywsia w zawodûwci, to profesor Juliusz Ojrzanowski howoryt: «Jak ktoś ma zdolności rzeźbiarskie, a może zajmuje się korzenioplastyką, to szykuje się w Hajnówce, w domu kultury «Górnik», ogólnopolski konkurs na rzeźbę i korzenioplastykę». Ja tohdy dojiżdżaw do szkoły z Czyżûw. Woroczajuś i pytaju tata: «Tatu, nema deś u nas lipy suchoji?». «A jakże, idi tam do szûpoczki, musit sztoś je». Ja szukaw, szukaw, lipy ne naszow, ale wûlchu naszow. Dołoto jakojeś wziaw u tata, nahostryw, ruku rozwaliw, no ne puszow do dochtora, kob zszywali. Ale dobre, bo do szkoły ne treba było choditi. Wyryźbiw i wże jak zahojiłoś, prywjûz do szkoły i profesor podaw na konkurs. A za jakijsia czas pryszło zawiadomienie, szto zaniaw tretie míscie w Pûlszczy.

A szto wyryźbili?

– To byli «Wygnańcy». Takij tryptyk – try osoby w odnûm. Diad’ko i tiotka z ditiatom na rucí, i tam szcze maleńkie ditia. Try ryźby na odnûj podstawi. Nu i to oceniła komisija na tretie míscie i tyszczu złoty dustaw. A mûj tato robiw jako konserwator urządzeń melioracyjnych i toże tyszczu złoty dostawaw. Ono wûn musiw cíły míseć robiti, a ja za para dion zarobiw.

A jakraz szykowałosia wesíle i tato każe: «Pozycz nam hroszy, to kupim kościumy». I kupili – dla brata, dla mene i dla tata. Ale tato oddaw mní.

O, jakija ryźby byli cenny! Tyszczu złoty. A jakby persze míscie zaniaw, to było b pjat´ tysiacz. Ale to chtoś z Bytomia wyhraw konkurs – wûn takoho Lenina na dwa i puw metra wyrzeźbiw.

Posli szcze trochu dûwbsia w derewi – robiw wsiaki koniki, swistioliki. Zbiraw kuski lipy, suszyw i struhaw. Ale na mnûho lít toje pokinuw.

Koli wernulisia do ryźby?

– Jak zaczaw żyti u Hajnuwci, deś u 2000 rokowi, może szcze raníj. Porobiw na stolarni, a tam tûlki sukûw wylitało z suchich dosok. Ja tyja suki zbiraw, montowaw, klejiw, wertíw – ptaszki robiw. Dawaw na wystawy do «Górnika». I tam komisija jich oceniła i tak to mene zainspirowało, szto za namowoju Zenki Jakuć zaczaw odnowjati swoje hobby.

Kupiw lípszy dołota, wsio, szto potrýbne dokupluwaw, i zaczaw znow zajmatiś ryźboju. Robiw wsiaki ryźby – menczy, bûlszy, i za każdym razom dawaw na «Przegląd Sztuki Nieprofesjonalnej Ziemi Hajnowskiej».

Sztoroku dyplom dostawaw, a czasom i try w rokowi – dwa z Hajnuwki i treti z Biłostoku, abo odin z Hajnuwki, a dwa z Biłostoku. W sumi maju 26 dyplomuw, abo j bûlsz. I tak tiahnet´sia. Wse sztoś dostanu – i perszy, i druhi, i treti miscia.

Trochu toże zaczaw malowati.

Szto Was najbûlsz cikawit? Czym zajmajeteś?

– Najcikawíjszy dla mene sakralny ryźby. I apostoły, i Isus Chrystos. I katolicki, i prawosławny. Moja żûnka pochodit z Kaszub, ja tam byw na mohiłkach, de teść pochowany, to toże braw motywy. Wsio szto zwezane z religijeju. Odnoho Piłsudśkoho zrobiw, bo to rocznica Cudu nad Wisłoju i dostaw persze míscie w Biłostoci.

A naszy sílśki motywy? Takiji ryźby, jak naprykład robit Naumiuk?

– Koliś z sukûw robiw ptaszki. Ale teper najciekawíjszy dla mene sakralny ryźby. Znaju, szto inny robjat bûlsz takiji ludowy, to starajuś wybirati takiji tematy, kob ne zabirati tematuw innym artystam.

Czom zajmajeteś ryźboju? Szto to Wam daje?

– Ryźba to je moje hobby. Lubju toje. Maju zaniattie, jíżdżu na wsiaki konkursy – czy to w Hajnuwci, czy w Biłostoci, czy w Biłoweży, bywaju sered znanych ludi. Zajmaju perszy miscia i czujusia doceniany.

Diakuju za rozmowu.

Rozmowlała Ludmiła ŁABOWICZ

«Над Бугом і Нарвою», 2020, № 6, стор. 22-26.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.