Брукарі із Мокрого

Мокре — село на Підляшші, 10 км на південь від Більська. Як і кожне село, в минулому мало своїх численних майстрів. Всім в околиці було відомо, що найбільше брукарів саме в Мокрому. Найстарший з них
— Михайло Лукашук. Чому він почав працювати при побудові доріг? Каже, що з біди.

В цей час на селі жило багато людей. Сім’ї були багаточисленні, а щоб кожному дати кусочок землі, то з часом прийшлося б обробляти загон або два покоси. Сам пам’ятаю, як з Мокрого або Кнорид приїжджали до нас, до Молочок, «на болота» сушити сіно. Косили конними косярками — всього три покоси. Довжина, цих покосів, бувало доходила і до кілометра.

— В нас було два брата й дві сестри — згадує Михайло Лукашук
— і я рішив пуйті в зарубкі і занявся брукарством.

Лукашук працював при побудові доріг з 1918 року. Брукував за санації, за совєтів, за німця, за демократів.

Михайло Лукашук — найстаріший брукар із Мокрого (нар. 1910 р.)

На дорозі Ленево — Кленики, 1956 р. Сидять зліва: Григорій Левчук з Кривої та Леон Мусько, Oлeкcaнд Рижик, Іван Прокоп’юк — всі з Мокрого.

Народився 29 жовтня 1910 року. Біженство. Пермська губернія, місто Кушва. У 1918 році повертається до рідного села, де ще панував німець.

— Потум Англія і Франція дала приказ німцю, щоб вун з тих теренув виступів, то потум полякі нападали на його і безоружовали. Тогди за німця була зробльона трактова дорога до Сім’ятич.

Вперше Михайло Лукашук навчався брукарства у Серафіма Цара, з бригади Григорія Никитюка, який був «царським майстром».

— Тогди робів у Цара Юрчук. його син Ніканур, Микіта Прокоп ‘юк, там і робів жид Вейвель з Бічьська. Колька Хведорув не робів, вун учився у Васіля Сьнікувського, а Васіль виучився брукаром у Ригора Трохім’юка. А Борис і Колька, як ми його називаєм Дачнік училіся у Ригора. Ригур був цілим пудрадчиком, разом з ім робілі Санька і Ванька, бо Мітька і Стьопка (тоже сини Ригора) робілі у Авраменка.

Знаєте, брукарство то такая робота, на якую нема рецепту. Кожний камень мусіт мі^еті своє місце. По боках клалі лаву, з найбульших каменюв, а потум ішлі «номера», аж до середіни, де билі найменші камені.

Гайнівка, 1955 р. Сидять зліва: Серафим Цар (вчив брукарства М. Лукашука), Г. Левчук, О. Рижик, Костянтин Прокоп’юк. Стоять: Ян Ленартович, Андрій Григорук (родом з Круглого), дорогомістр Тваровський, жінки з Гайнівки.

Більськ-Підляський. Зліва: К. Прокоп’юк, Павло Рижик, О. Рижик, Олексій Прокоп’юк, Я. Ленартович, Микола Шурпік.

Молочки, 1991 р. На каменях сидять: Микола Гуральчук та О. Рижик.

Розподіл роботи був такий: майстер брав одного або двох брукарів, які найкраще знали вкладку, найчастіше це були селяни з поблизьких місцевостей, і починали класти каміння. Помічники підвозили пісок, каміння, копали рови. Ті, які навчилися брукарства, виготовляли «шабер» та займалися трамбуванням. «Шабер» виробляли із найгіршого каміння, яке роздробляли на дрібний мак. Дерев’яними носилками носили на покладену бруківку та засипали простір між камінням. Після цього до роботи приступали трамбувальники. Кожен камінь втрамбовували в землю щонайменше 10 см.

Леон Мусько та Олександр Рижик не могли дочекатися, коли ж майстер дозволить їм перейти з трамбування до вкладання каменю. Врешті засмакували справжнього брукарства, при вкладані дороги в селі Макувка. Хоча праця була важкою, але залишалися ще сили і на забаву. А коли брукарі отримували плату, то це було справжнє свято. Наймали музиків, із села запрошували молодь і починалося гуляння.

— Серафім Цар точно виплачував гроші. Знаєте, молодий майстер — шанувався значить. Одинецький дав йому роботу і вун обходівся з людьми добре. А вже Нікітюк брав товари в магазині, казав що розплатіться, як достане виплату. А як доставав гроші, то зразу втікав. Говорилі, що Гришка бороду покідав. Їдемо до Скупова, а там говорят: «Гришка бороду покінув». Заїжджаємо до Корольового Моста і там Гришка бороду покінув…

Однак не «бороду» залишали брукарі, а дороги. Коли розвивалися засоби транспорту, то одночасно і кращали дороги. І нема по-сусідськи жодної гміни, де б не було доріг побудованих мокренськими майстрами: Більськ, Нарва, Наровка, Біловежа, Корольовий Мост, Бранськ, Сім’ятичі, Кліщелі, Ботьки…

— За совєтув то я будовав льотніско в Піліках. Вже одну площадку зробілі —10000 квадратних метрув і хотілі на другу переходіті і тут вже вуйна… Поробілі концерти, погулялі, брацтво помучилось й пуйшло спаті, а тут німець вже гріє… Ми заїхалі на роботу, то вже може з 50 чоловік витувк. Тут маскіруют, одни кажут — вуйна, другі кажут — маньобри. «Не поймешь!».

Приїхав я з роботи, то неділя якраз була. В мене в Ботьках у кравця двоє нагавіць і піджак шився. Поїду я до його. Заїхав — пустиє Ботькі. Повтікалі всі за місто. То я побув і поїхав. Ворочаюсь додому — а тут, од Кнорид, в лісі, пудносіт руку совєцькій капітан:

— Одкуда едете!? Я кажу:

— З города Ботькув.

— А куда едете?

— В деревню Мокре — толкую.

Провірив документи у мене і пустів. І кажу йому правду, що їздів до кравця по піджак, по штани. Бачите — голова була моя! Вуйна, а я сядаю на ровер і їду до Ботькув нагавіць шукаті! О, де дурніця була!

В час війни Михайло Лукашук брукував в Більську. Потім перейшов на «Брестський гостинець», що через Кліщелі йшов аж до Берестя.

Після війни було чимало доріг до ремонту, або просто треба було збудувати нові. З часом брукарів витискав асфальт. Всю майстерність, тяжку працю закрила чорна смола.

Чи вернеться знов традиція бруківки? Хто знає? Що багатші замовляють до своїх «палаців» під’їзд якраз кам’яний.

Іван ХВАЩЕВСЬКИЙ

«Над Бугом і Нарвою», 1997, № 6, стор. 30–31.