Час нищить минуле, тому мусимо «винайти себе» по-новому

Коли у травні – червні вийдемо з хати, а ще ліпше – виїдемо за місто, хоч би за Більськ чи Гайнівку, побачимо, що – незалежно від політичної та епідеміологічної ситуації – прийшла пора зелені і квітів. Бачимо це й на фотографії з окраїни Старого Села (Starowieś), яку можна визнати за твір мистецтва та надати поетичний заголовок «Розквітле православ’я». Однак, коли налюбувавшись буйною природою, що за законом натури вічно оновлюється, уважніше подивимося на криж – похилений і струхлявілий, зрозуміємо, що творіння людських рук, навіть коли ми йому придаємо сакральний зміст – тлінне і само з себе не оновлювальне, тому без перестанку вимагаюче нашої дбайливості. 

Дбайливості без перестанку вимагає не лише створювана людьми культурна матерія, але й сам дух народний – перш за все мова й історія, тобто колективна пам’ять, без якої і нам, україномовним мешканцям північної – більсько-гайнівсько-сім’ятицької – частини Підляшшя (і Білостоку), важко усвідомити свою ідентичність, знайти своє місце посеред сусідів. Бо історія – не як наука, але як процес подій – примхлива. З одного боку вберегла нас перед більшістю бід, які у першій половині ХХ ст. зустріли інші українські громади. З другого однак – замкнула у свого роду ґеттові, різними заказами і наказами ізольованому від загалу носіїв української мови, від української національної культури й будь-якої іншої властивості модерного українства. 

У ХІХ – ХХ ст. відсутність цього, що можна б назвати нашим колективним інтелектом, призвела до ситуації, у якій наші минулі покоління легко піддавалися різного роду маніпуляціям, наслідком чого ще й сьогодні можна – десь під Більськом чи й у самому Більську – почути кумедне запитання «А скŷль тут у нас взяли̇ся українці?» (або й ще більш кумедне «пояснення»: «Як БТСК зачало односіті сукцеси, то появілісь українці»). Звісно, запитання про генезу має сенс, повинно воно однак звучати зовсім інакше: «А скŷль пошла видумка, ш̰о люде, котори живут на пудлясько-берестейському терені і котори од столíть є части̇ною українського мовно-культурного простору, то ніби білоруси?». 

Виявляється, що такого роду вигадку й маніпуляцію ще у період до Першої світової війни почала розповсюджувати «царська» адміністрація – російські чиновники, для яких «проєкт Білорусь» (частина «всеросійського проєкту») був знаряддям боротьби з сильним у історичній «Литві» (колишньому Великому князівстві Литовському) польським національним впливом, отже, етнографічними нюансами в терені не дуже вони переймалися, бо чи «малорос», чи «білорос» – то й так всі «русские». (Білоруський національний рух розмежування проводив тоді згідно з мовними межами, отже, без «претензій» на Більськ чи Берестя – ситуація змінилася у 1918 р., коли з’явилася перспектива проголосити самостійну білоруську державу у складі губерній т.зв. Північно-західного краю). 

Політична лінія, згідно з якою україномовні мешканці півдня колишньої Гродненської губернії це не українці (пасивно підтримувана також владою міжвоєнної Польщі), повний розвиток отримала у 1939 р., коли над Буг повернулася Росія, тим разом у більшовицько-совєтському ідеологічному одязі. Після Другої світової війни ця національна політика була продовжувана залежною від Москви комуністичною, т.зв. народною, владою такої ж «народної Польщі». Зрозуміло – ця політика, якої наслідком на україномовних, отже й православних, теренах Більського повіту від 1949 р. будоване було досить масове навчання білоруської мови, від 1956-го доповнюване засновуванням гуртків Білоруського суспільно-культурного товариства (BTSK) і кольпортажом білоруськомовної «Ніви», нашій етно-культурній емансипації не сприяла. Була це по суті ще одна форма державної асиміляційної політики, до речі, згідна з тезисом про «білорусів – оборонців władzy ludowej». 

Справді емансипаційний народний проєкт – український, який виник всупереч діям нібито народної влади, почав тут на добру справу формуватися щойно сорок років тому, коли виникло перше (тоді, звісно, неформальне) згуртування активної молоді, до якої приєдналися й представники старших поколінь. Саме цей гурт десять років пізніше, 22 березня 1992 р., заснував першу нашу регіональну організацію – Союз українців Підляшшя, офіційно зареєстрований 2 червня цього ж року. Минуло ще одне десятиріччя та 21 травня – 8 червня 2002 р. відбувся перший Національний загальний перепис з запитанням про національність та мову домашнього спілкування, який «статистично легалізував» українську присутність у Підляському воєводстві. Звісно, його результат – близько 1,4 тис. людей, які перед переписними рахмістрами обстоювали свою українську національність, під час перепису 2011 р. збільшений до 2,7 тис. осіб, не дуже імпонуючий. 

Однак, попри цю позитивну динаміку у офіційній статистиці, надалі пожинаємо прикрі плоди ситуації, яка почала формуватися протягом двох – трьох десятиріч, що попереджували Першу світову війну. Саме тоді в наших містах і селах почала поширюватися мережа церковно-парафіяльних та народних шкіл, звісно російських. Виховували вони «на славу царю и отечеству», тому перші паростки інтелігенції з-посеред наших «сільських синів» орієнтувалась не на свій народ, але на російське самодержав’я. Також не на рідну мову, яку вчили зневажати – як мало що варте «малорусское нарѣчіе», але на російську, якій чомусь приписували особливу велич і «могучисть». Не будувався через це наш етнокультурний кістяк, бо в Росії народ мав бути як слимак – м’який та слухняний внутрі і на глухо замкнутий у тугій казьонній (державній) шкаралупі. Саме таким, до речі, є сучасне російське суспільство, яке наприкінці 1990-х легко продало свою свободу та піддалося пропагандивній обробці і контролю збоку державного апарату репресій – мемом став відеозапис, на якому чималий натовп мітингувальників тікає перед одним, озброєним лише палкою «сіловіком». Виплодом цього режиму та зґвалтованого ним суспільства є й російська армія, яка протягом цих кількох місяців великомасштабного наїзду на Україну показала, що не дуже вміє воювати, зате дуже добре вміє руйнувати й нищити та скоїла вже всі можливі злочини – як суто воєнні, так і найбільш огидні – супроти беззахисного цивільного населення, яке опинилося під окупацією. Таке саме – м’яке та слухняне і замкнуте у екзоскелеті «народної» держави/влади – «за комуни» мало бути й суспільство Польщі. На жаль, частина наших людей у цю схему вписалася, що гірше – є й такі, які навіть сьогодні повторюють пропаговану тоді антиукраїнську брехню. 

У 1980-х роках почали ми помалу виходити зі стану дезорієнтації та взялися пробивати невидиму стіну, якою нас обгородили та відгородили – тобто стали позбуватися комплексу наївності, безрефлексної слухняності і власної інтелектуальної неспроможності. Комплексу, у якому загрузло покоління, що у 1950-х – 1960-х роках вперше в нашій історії – завдяки безоплатній середній і вищій освіті та можливості легшої праці в місті – отримало досить широку перспективу соціального авансу, звідси й рефлекс свого роду «вдячності комуні» та акцептування всіх її культурно-освітних витівок. На мою думку наше українське відродження стало можливим також завдяки тому, що перед сорока роками (саме у червні 1982 р. я записав перші рядки вірша «по-нашому») світ, в якому ми виростали, був зовсім інший від сьогоднішнього. Принаймні у селах, де практично кожний доростаючий містянин мав ще бабу й діда, всі говорили по-свойому, а в деяких навіть надалі співали на лавочці. Правда, на західних окраїнах було вже інакше, як хоч би в Рогавці, через яку ми у 1984-му р. йшли рейдом «Пудляше» з Сім’ятичів до Дорогичина. Коли зустріли там на вулиці жінку, якій будо певно біля 50-ти, то мусили до неї хіба з 15 хвилин по-свойому говорити, поки вона також наважилась – до незнайомих – по-свойому відізватись. Нинішні стандарти, на жаль, суттєво помінялися, адже протягом цього сорокаріччя переважати стали процеси негативні для збереження нашої масової мовно-культурної основи. Бо, як сьогодні бачимо, існувала вона перш за все силою розгону, а не тому, що своя мова й своя пісня вважалися цінністю, яку треба шанувати й захищати. 

До того ж села, де той традиційний наш світ тримався найдовше, щораз більш вилюднюються, що показують хоч би Молочки, яких вулицю бачите на останній сторінці обкладинки. Століттям тому, за переписом 1921 р., коли ще навіть не завершився процес повернення з біженства, у 53 хатах було тут 244 мешканців – всі православні. У 2011 р. проживало тут лише 97 осіб (www.polskawliczbach.pl – дані перепису населення), а у 2020 р. вже тільки 61 особа – можна сказати, що в селі буслів хіба вже не менше ніж людей. 

Схожа демографічна ситуація також у Старому Селі (2011: 152 особи – 2020: 128 осіб) та у всій східній частині Ботьківської ґміни. Самі Ботьки та західна частина ґміни, за етнічністю мешканців вже чисто польська, ще тримаються, адже статистичні дані за 2017 – 2020 рр. тут майже без змін, хоч загальне число мешканців всієї ґміни за цей час впало з 4462 до 4246 осіб (www.gminabocki.pl). 

Отже, хоч сьогодні бути українцями ніхто нам заборонити не може, то не завернемо часу, через який не тільки порохнявіють і обростають мохом дерев’яні хрести та будинки, але й кардинально змінюються цивілізаційні умови життя. Тому, щоб могли ми не лише ностальгувати за колишнім нашим світом, але могли також думати про якесь своє майбутнє, мусимо винайти себе заново (кажучи модно англійською: to reinvent oneself). Звісно – відповідно до нових реалій, але спираючись на свому корені, який в нас український. І тут ще одна рефлексія, що, як і на початку, виникла під впливом спілкування з красою – лунаючою зі сцени Більського будинку культури. 27 лютого відбувся тут концерт в рамках імпрези «Bielskie klimaty artystyczne», що дало змогу послухати як «Ранку», так і двох інших більськових ансамблів, але співаючих по-білоруському. Український спів «Ранку» (як, до речі, і черемшанської «Гілочки»), хоч за віком виконавців «учнівський», звучав міцно, навіть величаво та, що по-мойому найвагоміше – щиро і натурально. Видно було, що співають вони без будь-якого дисонансу – не лише устами, але й серцем, бо навіть коли ці діти і молодь у побуті користуються вже польською мовою, то інтуїтивне чуття мови дідів-прадідів втримується «у душі» ще протягом декількох поколінь (згадайте статтю Кароліни Хмур, що родом з давно вже польськомовної Голублі у Сідлецькому повіті). Спів по-білоруському, хоч його виконавцями були дорослі, звучав мляво, скажу навіть, що імітативно – відчувалося внутрішнє змагання співаків, які мусили ламати матрицю природної україномовності, винесеної ще з рідного села, до того ж один з ансамблів по-білоруському співав пісню, яка тут добре відома по-нашому, отже, зусиль треба було докладати подвійних. Хтось може сказати, що виконавчі проблеми були наслідком заавансованого віку деяких з цих виконавців, а може й додасть, що я упереджений. 

Що ж – дуб’яжинська «Родина» у більшості також не молодь, але по-українському всі її члени співають натурально і щиро – «гоже й голосно». А чи я упереджений? Самого себе тут важко осудити, але на певно я – суб’єктивний. Все ж не вважаю цього за гріх, бо нам саме треба повернути, а по суті відбудувати чи навіть збудувати від нова – свої власні суб’єктивності, звісно, не на те щоб бути упередженими, але незалежними – як у оцінках, так і в діях. Перш за все треба це зробити для самих себе – щоб не мусили ми казати, що ми «такі», а зараз потім виправдуватися, що ми однак «не зовсім такі» (а по суті – «зовсім не такі»). Але також на те, щоб для співгромадян-поляків – і тих у державних структурах у Варшаві та Білостоці, і тих, що живуть поряд з нами – були ми партнерами, а не розгубленими людьми, які бояться зазирнути у свою історію, та більше – навіть своєї мови назвати не вміють та наївно ведуться на всяку пропаганду. 

Юрій ГАВРИЛЮК

Фото автора статті

«Над Бугом і Нарвою», 2022, № 3, с. 1-2, 30.