ІСТОРІЯ,  Наші статті

Історик Ігор Гирич: З крові і руїни постає новітня Україна

Нинішня російська агресія історикові навіює паралелі з минулим. У дослідника подій ХІХ – початку ХХ ст. виринає низка міркувань. Вони пов’язані передусім з війною Росії за уми українців.

Військові дії Лівобережної Козаччини, останнім актом якої була участь гетьмана Мазепи у шведсько-російській війні, відійшли в небуття. ХІХ ст. – час ідейної боротьби української визвольної акції з російською імперською асиміляційною ідеєю, а саме ідеєю російської нації (самодержавство, православ’я і народність), яка була висловлена у 1830-му міністром освіти Сергієм Уваровим. Через слабкість самостійницької інтелектуальної традиції лідери українського руху зробили ставку на федеративне відсторонення від імперії як перший етап боротьби за самостійність.

У ХVІІІ ст. були програні бої за Козацьку державу. З сателіта Московії, повільно, але неминуче Україна перетворювалася на інтегральну частину імперії – Малоросію. Російська політична нація усе ХVІІІ ст. витратила на абсорбцію культурної еліти України в межі етнічної Росії. Не дозволяючи засновувати над Дніпром нові вищі заклади, вона протегувала навчанню українців у Москві і Петербурзі. Церковна еліта одержувала посади на всіх просторах безкінечної російської держави. Були й кошти на підкуп талантів, бо кар’єру можна було здобути лише в російських столицях. Кочубеї, Безбородьки, Розумовські – ім’я їм легіон – наводнили місто над Невою. Росіяни між 1654 та 1764 роками не мали засобів на творення пацифікаційного міфу для українців, який би заспокоїв їхні самостійницькі змагання. Таким міфом став «Синопсис», що, вірогідно вийшов з-під пера ігумена Києво-Печерського монастиря Інокентія Ґізеля, який, не будучи промосковською людиною, виконав ідеологічне замовлення на пошук історичного права Москви на українські землі. Українська еліта того часу змушена була виконувати «каїнову роботу», бо ж, як і у 1930-х, добровільного вибору загарбник не залишав. Дмитро Туптало (Ростовський) стає російським митрополитом, автономіст і вчитель Степана Орлика Стефан Яворський керує, як місцеблюститель, російською церквою, висуванець Івана Мазепи київський митрополит Йосафат Кроковський анатемізує свого благодійника за вказівкою Петра І.

Створити політичну еміграцію після 1709 р. українцям було складно. Хоч і опинилася в екзилі деяка частина козацької старшини, та в основному лише родина Орликів продовжувала публічно воювати за українську державну ідею. Ідея козацької України охоплювала лише хіба половину етнографічного простору України. Шляхетська правобережна Україна була частиною ментальної Речі Посполитої. Українська шляхта вже існувала в полоні ідей польської політичної нації. Вона поволі польщилася, залишаючи лише далекий географічний «руській» сентимент. Руські бояри та князі Сапєгі, Ходкевичі, Сангушки, Вишневецькі були стовідсотковими польськими патріотами українського походження.

«Історія Русів», твір радше ХІХ ст., був проміжною ланкою до творення нової ідеології в боротьбі за незалежність у змінених історичних умовах. У ньому еліта Козацької держави намагалася відродити для Нового часу ідею козацької нації. Ця ідея була спрямована на минуле, бо козацька старшина вже відіграла свій бій з імперією і була подолана останньою шляхом прийняттям її до російського дворянства. Нова доба модерної України розпочалася з 1840-х років, коли українська трійка: Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров – розпочали свою працю над витворенням нового українського міфу, що протипоставив себе російській національній ідеї.

Росія запропонувала українцям думки своїх офіційних ідеологів Миколи Карамзіна і Сергія Уварова концепт триєдиного «русского народу», єдиної православної віри та монарха, який сьогодні Путін обстоює так само самозречено, як тоді робив це цар Микола І. Боротьба за Україну тривала на культурному фронті, бо яку ідею нав’яжеш більшості, такої нації і будуть ті люди. Політика ця була, здавалося, приречена на перемогу. Бо українці не могли протиставити росіянам, на відміну від поляків, свою довершену національну мову, літературу, освіту. З втратою політичної автономії не постало самодостатнє українське суспільство, яке б взяло на себе збереження ментального генокоду нації. Суспільство, яке б утримувало свою церкву, свої навчальні заклади, друкарні, засоби тодішньої масової інформації: газети, журнали, книжкові серійні видання. Росія цілковито панувала в культурному просторі України у ХІХ ст.

Ба більше. Україна перестала у післямазепинську добу видавати свої книжки староукраїнською мовою, припинили свою діяльність Київська академія та семінарії, українські народні школи було замінено на російські державні гімназії. Україну завалила злива російських книжок і газет з російськими переконаннями і реперами національної свідомості.

Модерний українець почав творитися з вибудовування українськими істориками-мислителями свого бачення минулого. На кожний аргумент російської національної ідеї український інтелектуал висував свій національний контраргумент. Фактично історія як ціннісна система координат виставляла свої орієнтири для наслідування. Тарас Шевченко думки козацького хроніста Самовидця і автора «Історії Русів» одягнув у поетичні мистецькі образи, які більш захоплювали читача, ніж історична проза. Не цар Олексій Михайлович, а гетьман Богдан Хмельницький, не Петро І, а Іван Мазепа висувалися на зразок наслідування українцеві.

Згасли у ХVІІІ ст. війни козацько-московські і розпочалися кабінетні битви науковців за свою вітчизну з ідеологічною машиною Московщини. Битви ці важливіші були за шабельний герць, бо саме вони мали забезпечити перемогу українців у війні інтелектуальній, у війні за книжкою і паперами, а не з шаблею на полі бою.

Новий час – ХІХ ст. – висовував нові вимоги. Необхідно було переконати свій етнос, що він має історичні підстави на своє майбутнє життя, що є українська альтернатива, яка захистить перед асиміляцією росіянами. Це була героїчна доба мозкового штурму гуманітарного простору. Це була і романтика постання героїчних фігур минулого і звитяга нових героїв – провісників модерної нації. Сили були нерівними, суспільство російське було, як і сьогодні, не спроможне вести чесну інтелектуальну борню. Росіяни не були німцями з їхньою шаною до раціоналізму, науки, освіти. Вони не були готові дати «неісторичним» народам шанс для культурного розвитку. Російський уряд змирився толерувати фінів, бо ті протистояли культурно сильнішим за росіян шведам. Вони готові були погодитися на національний розвиток естонців, латишів, бо ті хотіли виламатися з-під впливу остзейських німців. Але українцям такої полегши надати вони не збиралися. Бо навіть з поляками вони сподівалися радше домовитися, ніж дати хоч якийсь шанс на національну освіту і науки для головних контрагентів ідеї історичної Речі Посполитої. Інтелектуальна свобода для українців – це кінець Російської імперії, розщеплення нібито єдиної «русской» нації.

Тяжко було заперечити історичне існування польської державної нації, яка тисячу років мала своїх королів і політичну структуру суспільства. Натомість українців (точніше малоросів) розглядали як народність (не націю) селян, що за тисячу років існування ніколи не мала своєї державної еліти. Ними завжди керували або росіяни, або литовці, або поляки.

Бездержавна нація «малоросів» з’явилася через «зіпсутих» польськими культурними впливами росіян, які на українських полях мешкали до ХІІІ ст. Саме так представляли справу ідеологи «русского мира», російська політична, культурна і наукова еліта. Князівські роди Рюриковичів були для них споконвічними росіянами. Благо, що колись були варягами (протошведами), але ж ні в якому разі етнічно не українцями. Бо ж вони очолили російську (московську) націю у ХІV ст. і передали естафету новим володарям – Романовим у ХVІ–ХVІІ ст. А отже, апріорі були росіянами. Ці Рюриковичі керували і на давній Київщині. Тому Київщина і Московщина суть одна земля. Московщина збудувала державу для усіх «триєдиних» росіян (великоросів, білорусинів, малоросів). Тому нема чого пхатися українцям в люди. Визнавайте державне право Росії на свою історію на всі часи.

Вікопомне значення наших предків-інтелектуалів полягає у тому, що вони зламали в Україні державний російський канон. Кирило-мефодіївці, а за ними Михайло Драгоманов, Володимир Антонович і Михайло Грушевський виписали альтернативну державну історію Руси-України. І інтелектуальне відкриття вартувало цілого війська. Воно перебудувало мізок пересічного українця, перемогло його меншовартість, запопадливість перед «старшим братом». Україна існувала від часів зародження давньоруської держави. Рюриковичі до ХІІІ ст. були давньоукраїнськими князями. Україна-Русь – давньоукраїнська держава. Козацтво відбудовувало цю державу у ХVІІ ст. У Новому часі українці мають відновити державу свого народу, відмовившись від спадку росіян. Московські царі – це історія іншого народу. Російська культура – є культурою лише московської нації.

Усвідомлення цих ніби прописних істин стало дороговказом для українців на віки. І сучасна Московщина, лізучи на нашу землю сьогодні, передусім прагне переписати ці сторінки історії, повернутися у минулий час. Знову відновити ту погодінську версію давньоукраїнської історії. Вона ступає у ті ж тори, якими йшли 200–150 років тому Микола Карамзін, Сергій Соловйов і Петро Валуєв. Сатрап Путін знову віщає, як царський міністр у 1863 р., що України не було, «нєт» і бути не може.

Проте є велика різниця між Україною 1863-го, часів Валуєвського циркуляра, і Україною наших днів. Крім української ідеї, чітко і недвозначно виголошеної, маємо ще й українську армію, яка захищає цю ідею. Маємо нове українське суспільство, масову українську людину. «Москва сльозам не вірить», Москва розуміє лише силу, і цю силу вона мусить на собі відчути. Тоді ми не мали можливості їй продиктувати свою волю. Сьогодні ми це маємо зробити.

Тепер кабінетна пора відійшла на задній план, у розмову вступили гармати, і вони мають сказати, чи існує українська держава і народ, чи знову московський лапоть має нас придавити (їм би хотілось – раз і назавжди) до землі. Живемо в історичні часи. Часи повного морального звільнення від «песього обов’язку супроти Москви», як казав у 1918 році Михайло Грушевський. Завдяки, або насупротив, садисту і тирану Путіну постала єдина українська нація від Маріуполя до Чопа. Збулося пророцтво Миколи Хвильового «Геть від Москви». Вже цієї раз і назавжди засвоєної істини не треба нікому доказувати. Харків’яни сьогодні не менші «бандерівці» за львів’ян. Єдиним духом і єдиними устами промовляємо слово ганьби московському окупанту, бажаємо йому смерті. В муках крові і руїни постає новітня Україна, і їй не буде кінця.

Ігор ГИРИЧ

Київ, 5-7 квітня 2022 року

Ілюстрація: Картина Артура Орльонова “Становлення нації” (2021 р.)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.