Крізь призму високих устремлінь

Минулої суботи рідні й українська громадськість попрощалися у Перемишлі з уродженцем Холмщини, доктором Олександром Колянчуком (2 квітня 1932 — 7 травня 2023) – читачам «Над Бугом і Нарвою» він відомий, як автор статей присвяченим борцям за свободу України та своїм надбужанським землякам, яких злочинна акція «Вісла» закинула у сьогоднішнє Вармінсько-Мазурське воєводство. За час нашої співпраці на сторінках журналу з’явилися й статті, які розповідали про Його життєвий шлях – не лише довгий роками, але й дуже плідний. Можливо, що найбільш вичерпня публікація вийшла з-під пера філолога і педагога Миколи Зимомрі, до того ж точно 20 років тому.

Крізь призму високих устремлінь

Олександр Колянчук з Перемишля – щирий приятель Підляшшя й часопису „Над Бугом і Нарвою”, вже понад сорок п’ять літ активний у різних ділянках: творить, досліджує, пропагує, а ще – шукає, власне, вишукує тих, хто „душею з рідним народом”… 

Народився він 2 квітня 1932 року в родині, яка не мислила себе без праці на землі. Мати – Анастасія Колянчук (з хати Пащук, 1902-1986) повернула до знищеного вщент села – його мешканців було депортовано 1915 року в Росію. Рясною була її радість, коли викладала сніп до снопа, як вінок із барвінку: врожайна пора завжди розбуджує в хлібороба нові надії… Вони в’язалися в неї із двома важливими подіями: зведенням хати та народженням сина – особливою втіхою для матері. Бо ж хто, як не син, попри батька заворожить колосся озимового посіву? 

Її суджений – Микола Колянчук (1889-1977) – також вернув з далеких сторін: зазнав біди депортації в Росію, а відтак – і польсько-більшовицької війни 1920 року… Високий і дебелий був щодня зі словами молитви на устах – хай перст Божої благодаті догоджає його ґаздівству та кооперативній крамниці, що мала у селі Вілька Тарнівська добру славу. Щоправда, обійстя пильнували дідусь Іван (1866-1964) та бабуся Софія (1870-1946) з невісткою. А крамничка мала цікаву назву – „Бджола”, яка ревно служила жителям Холмщини і була знаною на тих теренах. Здебільшого проживали тут православні: приголомшені загравами першої світової, а ще більше – наслідками депортації. Примітне, що холмщаки мали поділену долю: одних депортували, передусім – православних, а інших – ні. Останні користувалися майном виселених у 19І5 році. Досить назвати такий факт: за станом на 1922 рік зпоміж 400 православних церков 154 було перетворено на костели, а 164 зачинено, 35 храмів знищено і тільки символічне число – сорок церков – функціонувало на засадах, що були основою рідної віри для холмщаків до 1915 року… 

Таким було довкілля, де жили й трудилися Колянчуки, які творили ланцюг з кількох поколінь. Їхня хата збирала добрих людей, що навідувалися звідусіль до крамниці „Бджола” Тут перебувала також акушерка з Холма Марія Вовк-Урбан, колишня сестра-жалібниця з армії УНР. Від неї дев’ятирічний Олександр дізнався вперше про красу творів Кобзаря, а також Богдана Лепкого й інших українських художників слова. Свіжим виринає з пам’яті 1942 рік, коли декламував „Тарасову ніч” на врочистій академії, що відбувалася на церковному майдані в Сичині. А „за вікном” верховодила біда над бідою: звісно, війна – незряча. А на її зламі, що припав на 1944-45 рр., розпочався вир депортаційних акцій: одних можновладці гнали на Схід, інших – на Захід… Одне крило родини по лінії Миколи Колянчука опинилося у місцині Верба, що на Одещині, а інше – у селі Лесіска, що в Пасленському повіті на Ольштинщині, куди була депортована сім’я Колянчуків: 5 липня 1947 року в рамках акції „Вісла”.

Життя має свою дикцію – осібну для старших і окрему для дітей. У вересні 1947 р. Олександр поступив до рільничої гімназії в Пасленку. Попри навчання – праця в рільничому господарстві у Вульці Пасленській. Середню рільничу школу закінчив 1951 року з відмінними показниками у Каролєві, що поблизу Кентшина. Відтак – навчання в Ольштинській вищій рільничій школі. 

Від 1956 року, коли завершив студії й отримав звання магістра-інженера, понад сорок літ працював Олександр Колянчук в Ольштинському й Сєрадському воевідствах: то в мережі молочарських кооперативів, то керівником воєвідського центру вдосконалення працівників рільництва, то вчителем, інспектором рільничих шкіл, то заступником директора воєвідського центру розвитку сільського господарства, а певний час і генеральним директором аналогічного центру Сєрадського воєвідства. А паралельно – співпраця з інститутом освіти рільничо-технічної академії в Ольштині, заняття з її студентами. Про його авторитет промовляє й те, що кілька років був членом Ради з питань рільничої освіти при міністрі рільництва Польщі.

На що орієнтувався Олександр Колянчук, коли навкруж – метушня? На вранішню зорю: у міріадах росинок гасив дужу напругу і встигав повсюди: окрім трудових буднів, спричинився до створення у 1956 році Українського су спільнокультурного товариства в Ольштині, був заступником голови воєвідського управління УСКТ (1957-1967), заснував систематичні радіопередачі українською мовою, був автором численних матеріалів, диктором, а воднораз – відповідальним редактором (1966-1976). З його ім’ям пов’язуються сотні радіопередач на найрізноманітнішу тематику, що мала конкретного слухача з української громади в Польщі.

З його ініціативи частими були гості з України; в ефірі звучали голоси таких відомих діячів української культури, як Юрій Щербак, Борис Олійник, Григорій Вервес, Віталій Коротич (Київ), Роман Іваничук (Львів), Остап Лапський (Варшава), Всеволод Кармазин-Каковський (Ясси, Румунія), Лев Гец (Краків) та ін. Все це привертало слухачів до рідної мови, історії шевченкової Вітчизни загалом. Так, наприклад, в одній з радіопередач, підготовлених Олександром Колянчуком, прозвучав факт: в епоху добу першої світової війни майже триста тисяч українців православного віросповідання було виселено з Холмшини й Підляшшя на малолюдні землі 37 губерній Росії… До 1920 року біля 160 тисяч повернулося в рідні місця. І ось тут зацікавлений слухач „прочитував” між подіями зриму паралель: понад 150 тисяч українців, не охоплених у 1944-46 роках тотальною депортацією в СРСР, було дивовижно жорстоко переселено на північно-західні землі Польщі в квітні-серпні 1947 р. Власне, аби розпорошилися голоси, які творили природню ланку традицій, звичаїв, казкових сюжетів і пісенних скарбів українців.

Одне слово, Олександр Колянчук вміло поєднував виробничу діяльність з освітньо-культурною, громадською роботою, в основі якої лежала засада твердих переконань. Він добре засвоїв істину, яку висповідували Євген Маланюк, Іван Фещенко-Чопівський та Михайло Добряк: необхідно допомагати насамперед тим, хто прагне допомоги, аби прямувати далі. Звідси – його плодотворні починання як члена Головного правління УСКТ (1960-1974), а відтак – члена Головної ради Об’єднання українців Польші (ОУП) в 1996-2001 роках. Адже течія діяльності Олександра Колянчука ніколи не визнавала каламуті, бо його поступ був і є натхнений сумлінною гармонією між словом і ділом. Згадаймо його довголітнє співробітництво з українськомовними виданнями („Український календар”, „Український альманах”, „Над Бугом і Нарвою”,”Благовіст”) і, в першу чергу, з „Нашим словом”. 

Зі словом Шевченка він побував упродовж 1956-1976 рр. Майже в кожному селі Ольштинщини, де випало жити українцям, виселеним із українських етнічних земель можновладцями, сталіновими осавулами. Йому вдалося бути причетним до організації мережі пунктів навчання української мови. Рідна мова в ефірі та в пунктах навчання української мови – це особлива підвалина для його внутрішньої гордості. Адже без знання рідної мови годі гортати материнський буквар… 

Хтозна, де і яким чином Олександр розпізнав першого порадника, котрий прищепив йому любов до наукового пошуку. Сотні відряджень, звісно, на власні кошти, аби розшукати сліди оборонців Української Народної Республіки, інтернованих на території Польщі опісля розриву нею українсько-польської політично-військової угоди з квітня 1920 р. То були сліди по таборах, де перебували і вмирали тисячі полонених і інтернованих упродовж 1918-1924 рр. Власне, йому вдалося реставрувати згадані сліди, достовірно встановити місця поховання невинно убієнних у Пикуличах під Перемишлем, Ланцуті, Вадовицях, Кракові, Стшалкові під Слупцею, Александрові Куявському, Щипйорні під Калішем та Каліші, Сувалках, Дубінах під Гайнівкою, Рейовцю, Люблині, Варшаві, Познані… Скільки синів і дочок України знайшло свій останній притулок в тих могилах? Не маймо сумніву: такий дослідник, як Олександр Колянчук, не залишив питання без відповіді. Він уклав унікальний довідник, що містить невідомі або малознані біографічні відомості про сто тридцять генералів УНР, учасників спільних польсько-українських змагань 1920 року та довідник майже двохсот видатних учасників визвольних змагань 1917-1921 рр., які померли у Польщі. 

Той факт, що нині такі місцини, як Сувалки, Вадовиці, Щипйорно-Каліш, Ланцут, Воля у серці Варшави, пов’язується з українськими військовими некрополями, це – між іншим – його першорядна заслуга. З – під його пера з’явилися історичні праці – десятки статей та кілька монографій, зокрема: Незабутні могили (Львів 1993), Інтерновані воїни армії УНР в Калішу 1920-1939 (Каліш – Перемишль – Львів 1995; польською мовою), Генералітет українських визвольних змагань. Біограми генералів та адміралів українських військових формацій першої половини XX століття (Львів 1995; співавтори – Микола Литвин, Кім Науменко), Слідами інтернованих в Польщі вояків армії Української Народної Республіки (1991), Український військовий цвинтар в Щипйорні (1997), Українські табірні університети (1998), Українці в таборах Перемишля (1918-1921) (1995), Хрести на чужій землі (1993) та ін. Безумовним завершальним акордом у справі розробки цієї проблематики стала монографічна праця Українська військова еміграція у Польщі (1920-1939), Львів 2000, 278 стор. Привертає увагу його концептуально новаторський підхід до розв’язання нез’ясованих попередниками завдань, його багата історико-документальна база, що дає панорамне уявлення про значну роль української військової еміграції у збереженні державно-соборних традицій українського народу, зокрема, після драматичної поразки його національно-визвольних змагань за доби 1917-1921 рр.

Праці О. Колянчука спричиняють конкретне враження, якщо досліджувані ним факти, події, тенденції розглядати крізь призму аналізу історичних паралелей, що творять певний ланцюг поміж епохами Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Михайла Грушевського, Симона Петлюри, Августина Волошина. Кожна з них виокремлювала геополітичне значення України, зумовлюючи лавину скитальців – носіїв української еміграції у багатьох країнах світу (Франція, Німеччина, Швеція, Канада, США, Польща, Чехія тощо). У тому сенсі авторові вдалося зримо відтворити самобутність української військової еміграції, що зберегла у складних умовах свою суб’єктивність у польському державному організмі. Слід тільки порадуватися: дослідник явив творчий подвиг, коли представив дисертацію на тему Українська військова еміграція у Польщі (1920-1939) до захисту спеціалізованій вченій раді у Державному університеті „Львівська політехніка”. Її успішний захист відбувся в 2000 році, коли життєвий досвід диктує високу мудрість, джерела якої – у прожитому й пережитому… Так, жорно часу перемелює як радості, так і тривоги, а все ж видається: відтинок незламності духу, сприйнятий од батька в пору дитинства, полишається на все життя. Може, тому, помолодечому боронив кожне твердження з дисертаційної праці, яку високо оцінили провідні українські історики – Микола Литвин, Кость Кондратюк, Ігор Ципенда. Їхні спостереження зводилися до однозначного висновку: дисертація збагачує українську історичну науку і є помітним її надбанням. 

До слова, хто вже доціла вірив і вірить завжди у творчі успіхи Олександра, так це його світоч – невтомна у трудах і добромисних покликаннях Дружина Лідія Колянчук (з хати – Євусяк). Подружжя невіддільне від усього, що має сполуку з українством в Польщі. Без перебільшення, ця родина несе з собою одержимість, позначену любов’ю до України, власне, такої яка вже є на світі…І вони працюють для неї, живуть її болями й сподіваннями на кращу будучність; вони добре знають: Шевченкову Вітчизну може збагатити лише той, хто, як гуцульський кінь, тягне свою борону кам’янистою цариною, оберігаючи гідність співучого народу. Вони разом відшукували місця національної пам’яті, брали активну участь у покликанні Українського лікарського товариства (УЛТ) в Польщі, роботах Конгресів Світової Федерації Українських лікарських товариств в Україні, відтак Лідія як член Управи (відтак голова УЛТ) налагоджувала виїзди української молоді з Польщі на навчання у Львівському медичному університеті. Разом займаються популяризацією пресових видань з Лемківщини („Ватра”) та Підляшшя і Холмщини („Холмський вісник”, „Над Бугом і Нарвою). Підтримали матеріально м.ін. зростарання школи ім. Шашкевича у Перемишлі, споруджування монастиря в Уйковичах та меморіалу воякам армії УНР похованих у Варшаві та Люблині. Олександр спричинився до з’яви поетичної збірки Ольги Петик (1922-2001) Ми без хати (Львів 1995), а Лідія – до видання винятково цінної книжки, упорядкованої Ольгою Гнатюк: Барокові духовні пісні з рукописних співаників ХVIII ст. з Лемківщини (Львів 2000).

Таких прикладів обопільного розуміння українських справ з боку подружжя Колянчуків автор цих рядків міг би навести чимало. Здебільшого вони мають еманаційний характер; їхня сутність випливає з Божого начала, яке розуміють Лідія та Олександер крізь призму високих духовних ідеалів. Для них важливо посадити здорове дерево, а хто споживатиме фрукти – питання символічне, бо в уяві кожного з них, мабуть, цвіте папороть. Тому це подружжя завжди наснажене щедрою ідеєю, що нуртує у річищі єдиного бажання – зробити б довкілля щасливим, а мальовничу Україну – багатою. Будьмо переконані: їхня пристрасть не тільки проривається назовні, аби реалізувати виражені у дійствах добрі начала, але й має місце конкретне намагання спонукати й інших до гарних почуттів, змістовних думок, які б супроводжувалися безпосередніми вчинками. 

Відрадно: у Перемишлі чим далі, то й більше, шириться гурт однодумців, які не ховають ріднокрай за обрієм, акцентуючи сенс Шевченкового споглядання: Не відтіля сонце сходить // Та не так заходить. Юліан Бак, Микола Новосад, Володимир Пилипович, Степан Заброварний, Іван Гук, Михайло Козак, Богдан Гук – ось перші ліпші імена застрільників добрих справ, побратимів Олександра Колянчука.

Мимоволі зринає на думку мелодія надсянського композитора Максима Копка (1853-1919), покладена на слова заслуженого для Перемишля і усієї Галичини визначного освітнього діяча Григорія Цегельського (1859-1912):

    Де срібнолентий Сян пливе, 

    Хрустально водий Прут реве,

    Де бистротечий наш Дністер,

    І Славутиця наш Дніпро.

Он там мій рай, он там мій рай,

Он там мій рай, той рідний край, 

Той рідний край, той руській край.

    Де рідне слово гомонить.

    Де рідним звуком пісня звенить,

    Луна, луна де вість несе,

    Що мати Русь живе:

Он там мій рай…

Лине та прегарна мелодія – гордість усіх покревних лемків, бойків, гуцулів, холмщаків, підляшуків – розсіяних не лише по всій Польщі, але й по далеких і близьких світах! Проте Олександр, як мовиться, довго не пробуде без пера. Звісно, перо кличе його за стіл, завалений як своїми, так і не своїми сторінками, які він упорядковує у рамках видавничих планів Південно-східного наукового інституту, очолюваного відомим дослідником польсько-українських стосунків Станіславом Стемпнєм.

Чому хлібороби стають жати з того боку, де є корінь стебла, а не від колосся? На кожне подібне запитання Олександр Колянчук має розлогу відповідь. В його особі щасливо поєднується знавець агрономії, з одного боку, та – дослідник історичної науки – з іншого. Мабуть, це мав на оці Дмитро Павличко, звернувшись листовно до Олександра Колянчука, аби підкреслити своє захоплення працею автора з Перемишля: „Українська військова еміграція у Польщі” – Ваша книжка – робить незвичайно сильне враження. Її тяжко читати. Скільки великих патріотів мала Україна, а тепер про них ніхто не знає! Отака похвала – допоки єдина винагорода від неньки–України. Та варто сподіватися на кращі її часи, коли достойних шукатимуть, аби гідно вшанувати тих, хто невтомно працює на рідній ниві в ім’я розквіту України.

Микола ЗИМОМРЯ

Ужгород – Перемишль – Кошалін

«Над Бугом і Нарвою», 2003, № 2, стор. 34-36.

На фотографіях: Олександр Колянчук біля пам’ятника «Борцям за волю України» у Селиськах (Перемиський повіт) та біля могили полковника Михайла Коса на Головному цвинтарі у Перемишлі (могила була відновлена коштами родини Колянчуків) – 1 листопада 2007 року (фото Ю. Гаврилюка).