Спогад про Михайла Калиняка

(Народився на Гуцульщині – спочив на вічність у Кліщелях)

Минає 20 років з того часу, яку «Нашому слові» й «Życiu Warszawy» з’явилися некрологи, що 13 грудня 1974 р. помер у варшавській лікарні доктор економічних наук Михайло Калиняк — педагог і юрист, дослідник історії України, довголітній активний громадський діяч українського середовища у Польщі, збирач українського фольклору, зокрема підляського, член варшавського гуртка УСКТ і співробітник редакції «Нашого слова». Покійного, за його бажанням, поховано на цвинтарі у Кліщелях Гайнівського повіту.

Закріпився в культурному світі звичай, що вслід за повідомленням про смерть видатніших людей з’являються у пресі публікації з ширшим оглядом окремих аспектів діяльності покійного, перечислених у некролозі. Але читачі «Нашого слова» такої публікації не дочекалися. Аж не хотілося вірити — будь-що-будь помер діяч, яких українське середовище в Польщі має не так то вже й багато, а та одинока газета, яка те середовище обслуговує, поминула сумний факт мовчки. Беручи ж до уваги, що йшлося про штатного редактора тієї ж таки газети, мовчанка зовсім ставалася загадковою. Цю загадку можна розшифрувати лише при аналізі біографії покійного, що разом з багатьма іншими творила крутий шлях західноукраїнської молоді міжвоєнного періоду.

Михайло Калиняк народився 5 грудня 1910 року в селі Корничі біля Коломиї. Його батько, Іван, найбагатший господар, був у коломийському сеймі виборним представником. В 1918 році, коли створилася Західноукраїнська Народна Респшубліка, батько став на службу в українській поліції. Після зайняття Галичини Польщею генерал Довбур-Мусьніцкі наказав за це арештувати Івана Калиняка, а суд засудив його на кару смерті. Потім прийшло помилування, бо виявилось, що підсудний виступав проти розподілу панської землі.

Будучи підлітком Михайло належав до «Пласту», вчився в українській гімназії в Коломиї. Уперше в житті зустрівся він тут з політичними течіями, якими жила молодь коломийської гімназії. Кінець двадцятих років стався незвичайно складним для формування юнацького світогляду. Доросле покоління, батьки, — то були вчорашні Січові Стрільці, вояки Української Галицької Армії, борці занезалежну Україну, які перебирали в свої руки владу у Львові 1 листопада 1918 року, а потім билися з поляками за кожну п’ядь галицької землі. Звідти виростав націоналізм поневоленого народу, що створив Українську Військову Організацію а потім перетворив її в ОУН — Організацію Українських Націоналістів. Антиукраїнська політика санаційної Польщі, нагінка на найздібнішу молодь, яка ставала на чолі всіх ділянок національно-культурного життя, тільки підсилювали націоналістичний дух, члени ж ОУН, що займали лави підсудних на щораз частіших процесах та гордо відповідали суддям окупанта, ставали в очах молоді націоналістичними героями, взірцем до наслідування. Цілком природно, що в ряди ОУН вливалася передусім гімназійна молодь — в тому числі й з коломийської гімназії — інколи просто зі шкільної лавки, чи незабаром після виходу з мурів школи.

То не значить, що вся молодь захоплювалася націоналізмом однодушно; була ще й друга група, так звані «ліві» учні. Початків тієї групи можна дошукуватися десь з кінця XIX століття, як Галичину охопила хвиля соціалістичних ідей, що пливла з Західної Європи. Михайло Драгоманів, Іван Франко, Михайло Павлик цінилися в галицькому суспільстві дуже високо. Досить згадати, що в міжвоєнний період не лише в Галичині, а й на Волині існували «Драгоманівки» й «Каменярі» — гуртки української соціалістичної молоді, керовані діячами Української Соціалістично-Радикальної Партії, званих просто «радикалами». Вістки про створення комуністичної держави над Дніпром електризували зокрема ліве крило радикалів. Одні з них ставали незабаром переконаними комуністами, інші чекали: побачимо, що з того вийде. Активними діячами лівої групи в коломийській гімназії були брати Ростислав і Юлій Єндики, під їх впливом став «лівим» і Михайло Калиняк.

Зв’язався він з лівицею дуже міцно і дуже рано, ще в половині двадцятих років. Трохи воно й дивно, що 15 чи 16-літній хлопець зайнявся політикою, але саме в такому віці все нове, а ще й трохи конспіративне западає в душу найлегше. Сприяла в цьому й позашкільна обстановка; захоплення комунізмом котилося тоді по всіх західноукраїнських землях. У неділі і свята Михайла посилали на довколишні села з простими рефератами, щоб він розповідав людям про комунізм, про Радянську Україну, про те, що там уся молодь вчиться в українських школах, про те, що працює в Києві (чи ще в Харкові) Українська Академія Наук, що Україна українізується, — не те, що в Польщі… До партії Михайло не вступив, проте люди називали його комуністом.

Відважніші, зокрема ті, що їм «земля під ногами горіла», переходили «зелений кордон», шукаючи волі. Та за ними пропадав слух. Деякі зрідка верталися, та вісті невеселі приносили. Життя на Україні було важке. На селі йшла запекла боротьба, валки селян їхали освоювати Сибір, вичищався «неблагонадьожний елемент» по містах, як страшне мементо висіла над кожним загроза латки «буржуазного націоналіста», яку міг причіпити перший-ліпший поганий сусід. Рятунку від такої латки не було. Все це потроху охолоджувало Михайлові переконання.

По закінченні гімназії він у 1930 році розпочав правничі студії у Віленському університеті. До Львова було ближче, але українцеві туди було важко дістатися, а з характеристикою політично-підозрілого нічого було і мріяти. Натомість у Вільні ректором університету був тоді видатний славіст Маріян Здзєховскі (1861-1938), у минулому (1899-1919) професор Ягеллонського університету в Кракові, який досконало знав українську проблематику і — всупереч тенденціям більшості польських політичних діячів, згуртованих переважно в таборі ендеції—підтримував українських визвольний рух та дружні зв’язки з українськими науковцями й письменниками, як напримір з Богданом Лепким. Завдяки цьому Калиняк застав на юридичному факультеті у Вільні біля 70 українських студентів.

Розглянувшись в обстановці, Калиняк незабаром стягнув до Вільна інших друзів з коломийської гімназії, які не могли дістатися до жодного університету, як Василь Кобуз (пізніший магістр фармації в Торуні), Мирослав Хомишин чи Володимир Галайда з Самбора. Хлопці привезли здебільшого комуністичні переконання, у Вільні ж панував націоналістичний дух. Середовище тут було активне, організоване, в гурткові велися безконечні дискусії на ідеологічні теми, підготовлялися реферати, мобілізовано всі засоби до викорінення комуністичних переконань. Про завзяту боротьбу свідчить факт, що Володимира Галайду викинули в 1932 році з гуртка українських студентів за одно речення: Я ніколи не буду воювати проти Радянського Союзу!

Тимчасом розгул сталінського терору на Україні бив посередньо всіх прихильників комунізму за кордоном. Вони вивчали і обожнювали теорію комунізму, сприймали її всім серцем, шукали підтвердження у практиці — а зустрічали процеси і розстріли найціннішого елементу, невпинні депортації, терор ГПУ, мільйонні гори трупів з масового голоду на Україні, самогубства розчарованих комуністів такої міри, як Микола Скрипник чи Микола Хвильовий. Величезну роль живих свідків тих злочинів грали ті самі вчорашні комуністи. Ото ж у Вільні відбулася зустріч студентів з групою литовців, яких литовська влада викинула в Радянський Союз за комуністичну діяльність. Їх там запідозрено у шпіонажі та позасуджувано на кари смерті й довголітнє ув’язнення, — на щастя одна група біля 40 чоловік потрапила втікти в Польщу разом з охоронцями-енкаведистами.

Віра студентів у комуністичну ідею заломалася. Цей перелом захопив і Михайла. По смерті Миколи Скрипника в 1933 році Калиняк виступав уже на всіх зборах проти Москви, хоча й не зривав контакту з польською студентською лівицею. З тих контактів придалося йому пізніше знайомство зі Стефаном Єндриховскім — керівником антифашистської групи «Попросту» у Вільні, довголітнім міністром і віцепрем’єром Народної Польщі.

Закінчивши університет, Калиняк остався у Вільні працівником відділу «Позарільнича народна творчість» Інституту досліджень Східної Європи. Звичайно — цікавився найбільше рідною проблематикою, находив її там, де, здається, годі було б сподіватися: 40 км на південь від Вільна зустрівся на селах з українською піснею. Досліджував українське населення в повіті Більськ Підляський, з того часу залишається в нього особливе зацікавлення підляською проблематикою.

Працюючи аж до упадку Польщі в Інституті досліджень Східної Європи, міцно заглибився в політичну економіку і захистив з неї докторську дисертацію. Але праця у Вільні й на Підляшші притягнула до нього увагу польської поліції, отже в день вибуху війни — 1 вересня 1939 року віленська поліція арештувала Калиняка як запідозреного в націоналістичній діяльності, а 5 вересня встигла ще вивезти його в Березу Картузьку, даючи змогу попробувати смаку поліційної палки.

Але випробування довго не тягнулося… З Берези молодий гуцул помандрував у рідні Корничі. Тут ніхто не знав про зміну поглядів Михайла, всі далі вважали його комуністом, проте дораджували довго на батьківщині на затримуватись. Тому, заки ще встановився німецько-радянський кордон по Бугові, Михайло вже задомовився в Цєханові біля Варшави. Тут прожив три роки, організував допомогу українцям, що сиділи в місцевому німецькому таборі, помагав їм тікати звідти. Потім знову перебрався в Галичину, як спеціаліст з економії почав працювати в кооперативному союзі, а як прийшла радянська влада — у фабриці мармоляди. Проте місця не вдалося загріти; залізний кулак НКВД стискав усе життя щораз міцніше, почали заповнюватись тюрми, поїхали знову транспорти в обітовану українцям Сибір, — і Калиняк ще таки в 1944 році перебрив Сян, зупиняючись в Перемишлі.

Довкруги все ще колотилося у воєнній завірюсі, проте в околиці Перемишля організувалися українські школи, в самому тільки Перемиському повіті створилося їх в 1944 році близько ста. Михайло з головою поринув у цю роботу, а при нагоді мандрівок по селах організував також допомогові каси. Працю перервала щойно польсько-українська умова про переселення.

До виконання репатріаційної умови змобілізовано також українських комуністів, у тому й Калиняка. В терені йшла запекла боротьба. НСЗ (Народове Сіли Збройне) вирізували українські села, УПА робила те саме з польськими. В радянській комендатурі Калиняк дістав охоронний відділ з п’ятисот полтавців та їздив на рятунок, де було треба, аж дістав два присуди смерті: від УПА — за «співпрацю з совєтами», від НСЗ — за «мордування поляків та співпрацю з совєтами». Розвиток подій вберіг засудженого від кари.

При того роду переселеннях гуманні методи на перший план не пхаються. Калиняк протестував перед польською владою проти стосування недозволених методів переселення, а коли це не помогло — склав протест до американського консульства. На це вже вишукано параграф у карному кодексі. В 1947 році Калиняка арештували і засудили на 14 років тюрми й 5 літ позбавляння громадянських прав. Суди Народної Польщі небагато різнилися тоді від сталінських; якщо хтось з УПА звертався з проханням замінити кару смерті на тюрму, то Бєрут усім без винятку писав Rozstrzelać! Правда, згодом полегшало, як уже не було кого розстрілювати, отже й Калиняк просидів у тюрмі «тільки» 7 літ. Беручи до уваги, що в’язень не належав до жодної підпільної організації та й не брав участі в мордування поляків, його в 1954 році не лише звільнили, але й реабілітували, «винагороджуючи» за фізичні й моральні шкоди приділенням… двокімнатного кватерункового помешкання у Варшаві!

Тюрма важко позначилася на здоров’ї Михайла, зокрема на нервовій системі. Чи не до кінця життя переслідувало його переконання, що службовці органів безпеки ходять за ним постійно та намагаються вбити. Не помагали тлумачення, що це так лише здається, що ти нікому не потрібний. І можна тільки собі уявити, як важко було жити самітній людині з таким хворобливим уявленням!

На час виходу Калиняка з тюрми життя українського населення в Польщі неначе трохи полегшало. В червні 1956 року створено Українське суспільно-культурне товариство, почало виходити «Наше слово». Я був тоді секретарем редакції, то й пам’ятаю, — Калиняк зараз таки з початку зголосився до нас на роботу і став редактором правного відділу. Чи не найтяжчого в усій редакції.

То була не робота, а оранка! Переселенці засипали редакцію листами, просили допомоги в отриманні беззворотної позики, що належалася всім переселенцям, в полагодженні майнових конфліктів на нових місцях перебування, в отриманні людського житла, в найрізноманітніших заходах, яких мало грамотний народ не потрапив сам полагодити. Калиняк дзвонив, писав, інтервеніював, консультував, їздив по селах, гмінах, воєвідствах, міністерствах, урядах і судах, боровся, добивався, переконував, сварився, — жив тими справами! Папки в його шафі розмножувалися, набрякали, вмотувалися шпагатом, аж доки не вкривалися написом закінчено дня… А в газеті з’являвся опис цілої справи, яка майже завжди кінчалася перемогою покривдженого.

Проте співпраця з ним була важка. Розхитані нерви часто відмовляли послуху. Врешті наш юрист посварився з керівниками редакції — Миколою Щирбою й Адріяном Гошовським і пішов працювати в ГП УСКТ до економічного підприємства «Ферротекс», що мало в якійсь мірі забезпечити власні матеріальні засоби для Товариства. Калиняк виїхав на Підляшшя, творив там виробничі пункти «Ферротексу», а при нагоді гуртки УСКТ і пункти навчання української мови.

Центром діяльності Калиняка стали Кліщелі Гайнівського повіту — село, в якому буйно розвивалося українське культурне життя в міжвоєнному періоді, співав хор, ставилися поважні п’єси класиків української драматургії, а по яке після війни сягнули діячі Білоруського С-КТ. Добрими помічниками в тій праці стали тоді Калинякові Степан Носкович та бувший козак Армії Української Народної Республіки — Андрій Німий, оба нині уже покійні.

Калиняк створив цілу сітку співробітників «Ферротексу», купував по селах вовну з довколишніх сіл і вони виробляли чудові гуцульські килими, за якими відкрився попит навіт на закордонних ринках. Та діяльність притягала до українського товариства народ і поволеньки почала розбуджувати приспану віками національну свідомість.

Але праця розвивалася недовго; горезвісний прем’єр Юзеф Циранкевич заборонив декретом усім суспільним товариствам вести господарську діяльність, щоб вони, борони Боже, не занедбували статутних завдань. А так насправді йшлося про те, щоб вони на реалізацію тих «завдань» гроша не мали. Так ліквідовано й «Ферротекс». За гроші, які від нього лишилися, УСКТ купило «Нису» з фільмовою апаратурою і вона доти обслуговувала найдальші закутки українського населення, доки повністю не розлетілася. Калинякові був це сильний удар; він тратив посаду, яка в’язала його з улюбленим Підляшшям. Прийшилося зайнятися викладами політичної економії та німецької мови у варшавських школах, бо ж треба було з чогось жити.

Черговим ударом була дальша втрата здоров’я. В 1963 році Михайло попав під трамвай, лікарі ампутували ногу. Пошуки вірної подруги на останні роки життя скінчилися невдачею. Пробував ще студіювати біохімію на Варшавській політехніці, але й тут нічого не вийшло, — не ті літа! І мимоволі почав застановлятися: пощо жити? У щоденнику під 1 травня 1968 року писав: Безмилосердна, повна безпощади і пімсти дійсність. Мушу мовчати, числитися з дійсністю, якщо ще маю щось доброго створити, — для себе признання, а для народу принести якусь користь до кінця мого життя.

Перейшовши на пенсію, Михайло поринає в дослідження історії України. Місяцями сидить в національній та університетській бібліотеках Варшави, перекидає сотні книжок, списує кілограми паперу і опрацьовує статті по 50, 100 чи й більше сторінок. Тут саме й починався клопіт. Більше людям ніж авторові.

Знання української мови, винесене з коломийської гімназії, розпливлося в процесі життя між польським оточенням, замість нього прищепилася польська лексика і стилістика, твір одягався в німецький синтаксис (автор же був лектором німецької мови!) — і виходила звідти така абракадабра, що й важко було додуматись: звідки її починати гризти? В нормальних умовах на такий текст ніхто б і дивитися не захотів, але ж обстановка була специфічна: брак людей, які взагалі щось можуть написати, необхідність заповнення чимсь «Церковного календаря», до якого ці тексти переважно писалися за замовленням редактора Петра Доманчука (також уже покійного), врешті — не можна було оставити напризволяще людини, яка місяцями просиджувала над статтею. Літературна обробка, що спадала звичайно на мої плечі, вимагала і ангельського терпіння, і залізних нервів. Автор, призвичаєний до сухого юридичного й економічного стилю, не погоджувався з обробкою та скороченнями, отже консультувався по всій Варшаві зі знавцями української мови, текст переписували на машині по кілька разів, — а це якраз і виходило на добре, хоч підготовка статті займала часто півроку. І якщо на матеріали Калиняка з «Церковного календаря» посилаються навіть українські науковці з Америки, то не жаль і тієї роботи, яку свого часу довелося туди вложити.

Коли вже не стало терпцю сидіти в бібліотеках, Михайло їхав на Підляшшя. На милицях і з течкою ходив по селах, говорив з людьми, скликав старих жінок і заставляв співати, почуте записував на магнітофонну плівку. Списав так біля 300 пісень, в основному звичайних, народних, які є в кожному співанику, лише позначених підляським діалектом, потім переписав зі стрічки на папір. Ярослав Полянський вибрав звідти біля 40 пісень, в яких можна було доглянути регіональну своєрідність. Дещо з того попало до друку, але так насправді то шкура не варта виправи — фольклор повинні збирати фольклористи з філологічною підбудовою, бо економістам і юристам ця робота не годиться.

Не вірив лікарям, вважаючи, що всі вони працюють для УБ і будуть наставати на його життя. Болі печінки гамував засобами народної медицини. А коли почало атакувати жовчеве каміння, покликав телефоном Леоніда Бучила й мене і заявив:

— Хлопці, буду вмирати. Прийшла пора! — А коли ми почали його заспокоювати, розізлився:

— Не висилюйтесь на дурниці, я знаю, що кажу. Завтра приїдьте й відвезіть мене в лікарню. Я вже з неї не вернуся.

Операція жовчевого міхурця виявилася років на три спізненою, від каміння там уже витворився рак. Може лікарі ще й з тим би справилися, але хворому нерви не витримали; у приступі болю він зірвав попідключувані рурки і терпіння закінчилися.

Похорон відбувся гарно, варшавські українці попрощалися з Михайлом у церкві о.о. Василіян ма Мйодовій, а підляшани у православній церкві в Кліщелях. Поховали його на тому місці цвинтаря, яке сам за життя вибрав. На тому Підляшші, яке так міцно полюбив ще зі студентських часів, якого українськість доводив навіть записуванням, пісень.

Для популяризації в пресі УСКТ ця постать не надавалася. Найдемо в ній славословіє для Ґомулки, Ґерека, Циранкевича, ба — Леоніда Ільїча Брежнєва, але щоб для Калиняка, начебто й комуніста, але безпартійного? Та ж він і в тюрмі сидів не за велику ідею, а за контакти з ворогами, гнилими капіталістами. І публікувався в… «Церковному календарі»!

Наші діячі до популяризації таких людей ще тоді не докотилися…

Микола СИВІЦЬКИЙ

«Над Бугом і Нарвою», 1994, № 6, стор. 12-14.

Фотографії пам’ятника – Ю. Гаврилюка.