Спогад про бєженство

Вуйна почалася в 1914 рокови. Омаль через руок начав прибліжатися до нас фронт. Ще не всьо збуоже зобране було в клунях. Дошлі до нас ві^есткі, що ні^емці знущаються над цивільним людом. Ми покінулі всьо. На вуоз поставилі буду, запраглі коня, направиліся шосою в кєрунку на Біловежу. На дорозі був велікі тлок од уцєкінерув і вуойська. З нашого села мнуого умерло на дорозі — од хвороб.

Посля нас погрузілі у вагони і завезлі у Рязанську губерню, в село Большое Пірогово. Далі нам кватіри і ми зваліліся спати. Встаємо рано, а перед нами стоїт хлі^еб, молоко, русска булка і так було щодень — тайная мілостиня.

Село тягнулося уздовж рікі, а за рікою лонкі, а за лонкамі як оком сягнути мальовнічи села з церквами, доми крити бляхою, бляха помальована на червоно, на зельоно, на сіньо. Наша мама вмерла у 1913 рокови, ми булі малиє ді^ети. Намі опєковалася сестра, мі^ела 16 лі^ет. Я ходив з сестрою у церкву. Одного разу, як виходилі з церкви, пудишов до нас старик і питає скєль ми. Сестра каже — Гродненської губернії Бі^ельські уї^езд, село Суховуольці. А старик каже — «Я у Кліщелях, як служив у вуойську, був на зімніх кватірах одну зіму». Сестра каже — «Кліщелі то наша парафія». І з того часу, як виходилі з церкви, забирав нас на обі^ед.

Одна верста од того села був велікі майонток барина Воронцова. У тому майонтку працьовалі плєнниє ні^емці, австріякі, туркі. Барин Воронцов наказав своїм кухарам щоб кажди день готовилі бєженцам обі^ед і видавалі хлі^еб, і ми ходилі на той обі^ед — обі^ед був з трох дань.

У пана Воронцова було 2 дочкі, слічни, інтелігентни. Ї^ездилі, лі^ечилі хворих. Я ходив до школи, простудився і захворі^ев на запалєнє плуц. Сестра пошла попросіла тих панєнок, щоб приї^ехалі мене лічити. Зараз приї^ехалі бричкою і сталі мене лічити. Прикладалі якійсь плястер, зробилі компрес, далі лікарства і я виздоровів і пошов до школи.

Їхні  майонток називався Отрада. Як їх виганялі з майонтку, молодиє баришні плакалі — «Отрада ти наша Отрада, ти нас воспітала как родная мать».

До революциї добре жилося, крами булі повни товарув, ніц не браковало. Як настала революция всьо пропало. Тих артикулув першої потреби, як суоль, запалкі, нафта і то не було. Совєтскі^е отради сталі забирати у селян збуоже на хлі^еб. Не працьовав ні один млін. Солдат, той, котори був у наших сторонах, зробив жорна. На тих жорнах мололі день і нуоч. Нарешти не було чого і молоти. Селяне зробилі повстанє против совєтув, порозганялі сєльскіє совєти. Повстанє охопіло ці^елу околіцю.

Як барина вигналі, ми жилі у майонтку. Одного разу я сіді^ев у панськім покої і читав книжку, гляджу — іде товпа люди. Напереди вуйськови з ружжями, а решта з вилками, з косами, ідут у майонток. У майонткови стояло вуойсько, конни отрад. Як зобачилі вуйськовці той тлум люди, утеклі до лі^есу — лі^ес був при майонткови. А тиї повстанці пошлі на чигуночную станцію і ми, нас трох хлопчихув, пошлі для цікавості. А тиї повстанці забилі комісара, напхалі йому в горло тетюну, за тоє же вуон його у їх одбирав, як везлі у Москву зміняти на суоль, запалкі. На станції далі знати, пришов паровоз бронєвік і став стриляти. Повстанці розбі^егліся і сталі ховатися хто за корч, хто за межу. І ми сховаліся за корч вульшини. З намі лєжав повстанець. Каже — «Стриляй, стриляй, тобі^е що пуля то й рубель коштує, а нашим вилкам ніц не стане».

Той бронєвік постриляв і одї^ехав. Якось ніхто не був забіти, ні раняни. Тиї повстанці поставалі, отрасліся і давай співати «Огурочкі зєльониє, рєдіска молодая, нє нада нам совєтов, давайтє Ніколая. Лєнін лапті плєтьот ухміляєтся, а Троцкі продайот усмєхаєтся». І так мнуого такіх припєвкув співалі. Нарешти розийшліся кажди в свою сторону, а ми пошлі на свуой хутор.

Перез тиждень ми пошлі в церкву. По одправі сталі виходити із церкви, а церкву окружив карательни отрад і нікого не пускают. Ми сталі просіти, що ми бєженци, то нас пустилі. Карнікі перещиталі люди на розстрі^ел — склєпаруов, купцюов, богатих рольнікув, невинних люди, котори не ходилі з повстанцями. Стало нам тяжко жити, хоч, правда, люде диліліся з наш чим мі^елі.

Нарешти ми вистараліся вагон і заї^ехалі в Москву. Там стоялі 2 тижні. Ми ходилі в церкву Христа Спасітеля. З намі був з нашого села Антоній Пронєвіцкі, католік. Казав — куолькі я бачив костьолув і церквуов, то нігде не бачив такої святині. На одін купол пошло 14 пуди золота, а внутри храма всьо бліщало од золота. А тих знамйон, що у французув одобралі 1812 року, може кілька сотень. А на середині храма гробниця Кутузова, обві^ешана русскімі флагамі. Літургію одправляв патріярх Тіхон.

З Москви ми виїхалі поїздом, якій тягнувся у наше руодне мі^есцє. А що там чекало нас — зруйновани будинкі, частково розобрани. Ні коня у нас нема, ні корови — од чого зачати? Отець якось випросів у сусіда коня, той вернувся 1917 року, посіяв пуд жита, 16 кільограмув, ве вжесню. Якось зіму пережилі за бруквою, грибамі, грушамі. Теї осені було мнуого грибуов, у садах груш. На Роздество Христово нас троє хлопчикув пошлі колядовати у сусі^едне село Грабовець — тоє село не виїхало у бєженство. Зіма була без сні^егу, ми йшлі боси, заколядовалі трохі картофлі і 4 кавалочкі хлі^еба. Весною я пошов у майонток Кнориди, пасти корови, за 6 метрув картофлі. Голоду не було, алі хлі^еба не ї^елі. Наш один пуд уродив 5 пуди, посі^еялі 5 пуди — виросло 10, з 10 мі^елі уже 17 куоп і туолько тогди дочекаліся хлі^еба.

Стали читач вашого пісма БАГРОВСЬКІ Роман,

Суховуольці

«Над Бугом і Нарвою», 1995, № 6, стор. 23-24.