З розказув Васіля Максим’юка. Як колісь у Збучие жилось, ч. 1

Ідут ліета, міняється свіет, а разом і з тим наше село. Люді, котори помнят «бєженство», практично вже й не осталося, штораз хучией одиходят тоже тиї, што роділіся «за старої Пуольщи». Ще троху і їх тоже не буде, а разом з їмі пропаде часть нашого мінулого – паметь про колісні звичаї, пісніе, алє тоже про свіет, которого не знаємо – міжвоєнни рокі і вуйну. Пока ще час, варто присіесті часом коло своїх батькуов, дідуов, або й прадідув, се живут, і розпитаті про давніейше. Саме з такіх розмов, якії кілька ліет веду із своїм діедом – народжаним чуть не 95 ліет тому в Збучові Васільом Максим’юком (по-гулічному – Вішнєвськім), вишла сіета гісторія. То гісторія не оно його житя, алє й часу, в которум пришлося житі йому і його одноляткам. 

Збуч за старої Пуольщи

Я родівся у Збучие 26 марца 1923 року. Моя маті, Маня, била із Збуча, батько Алєксандер приступів з Ляхуов. У мене билі ще три сестри – стариейша Маня, роджана в 1920 рокові, і двіе молодши – Тетяна з 1925-го і Параска з 1928 року. 

Такії крупніейши господарие як муой діед – Васіль Вішнєвські, котори буольш як 15 гектарув, так до 20-ті гектарув земліе міелі, добре жилі. Но билі і бідніейши. У такого Дорофіея загуон на штирох бив і кажди все орав докупи, коб на сусіеда не впало. То вони й нічого не міелі, хліеба толкового не міелі, коб наїестісь. Так жилі. 

За старої Пуольщи у Збучие стояло менч буольш туолько саме хатуов як тепер. Найстариейши билі соломою крити, з загатою, шибкі малєнькі міелі. Од гуліці то все бив пристіенок. То там ні помосту, ні окна не било. Коворотка туди виносілі, терніцю. Далій вже била хата, а за хатою – овечнік на овечкі, коб у стіену тепло било.

Діед Васіля Максим’юка – Васіль Вішнєвські (сідіт з ліевої – за рульом) – Варшава 1913 руок

Помости за меї паметі то в усіех хатах у Збучие вже билі. Но помню, у наших своякуов у Городчині за Клєнікамі в кухні ще гліна била. То пуд свято жовтенькім пісочком єї посиплют хороше і як заїедем, то кажут: «Но пуднімайте ногі, бо блохі скачут». То як ногі пудоймем, то так хутко блоха не скочит.

Колодеціе дерев’янни билі. Вози робілі так, што ося колєса дерев’янна била, оно желіезом окована і шини тоже з дерева. І такім-о їезділі. Алє послі вже хутко перероблялі такого воза на желіезни, бо дерев’янни што там наїеде? Сонцє ліетом возьметься і розсохнеться, розлєтіться колєсо.

За стареї Пуольщи поліція ходіла по селіе і дівілася – чи плуот побіеляни бив, чи відро до колодеця оковане, чи коня не поят з відра, з которого люде п’ют. Ровуов пільновалі, коб чисти билі, бо як свіні женут, то пока вони перейдут, то всьо перерите било. 

Перед вуйною бідота била. У постолах ходілі. Свіетла не било, оно ґазнічкі такії малєнькі люде міелі. Ровер то оно одін у селові бив. Байкі жицє то вже перед самою вуйною стало. Хати зачалі криті дахуовкою. Вже й черевікі можна било купіті, не такії дорогії билі, нагавіці до роботи, а косцюми то билі вельмі дорогії. Роверуов тоже буольш стало.

Господарованє

За стареї Пуольщи і ще по вуйніе всьо трохполюовкі билі. Пареніна то одлогом лєжала, ярина то яринови збуожа, картохлі саділі і озіміна – на зіму пшеніця і жито. Сьой руок пареніна, то на другі руок там буде озіміна, там де ярина, то вже кідалося, а там де озіміна, то буде ярина.

Саділі збуоже, льон, картохлі, горох, віейку, просо, колопні. Годовалі коні, корови, овечкі і свіні. Три пасвіска велікі билі і там їх паслі. Рано пастух іде і кажди виганяє – найперуч женут бидло, потум свіні і овечкі. І вони погонамі ідут. А вже як викосят лонкі, то тогди коліейкою пасут телята. 

Господарилі. Дерев’янна борона била. Серпамі жалі. Як десеть чи буольш ліет міелі, то вже батькі бралі на полє серпом жаті. 

Як воламі оралі, то мніе оно діед розказував. Соха то ще била в нас на вишках, алє згориела. То я соху бачив і тоє ярмо дерев’янне, што накладалося, тоже бачив. Но за меї паметі воламі вже не оралі. 

Не било жадної машини, жадної тєхнікі не било. Ціепом молотілі. Сіечку рукамі риезалі – алє бідота била! Но перед самою вуйною сталі купляті перши машини – уже тогди коє-хто широкомолуоткі, ціпуовкі, штихуовкі міев.

У селіе нашу сім’ю звалі Вішнєвськімі – од фамілії мого прапрадіда Васіля Вішнєвського. На фотографії з 1938 або 1939 року ціела сім’я разом з майстрамі, котори будовалі хату. 

Дівівшись з правої сторони: другі стоїт Васіль Максим’юк, автор спогадув; коло його батько Алєксандер Максим’юк; сідіт голова роду діед Васіль Вішнєвські; далій стоїт наймолодша сестра Параска; маті Маня Максим’юк (Вішнєвська); сестра Тетяна і найстариейша сестра Маня. 

Школа

Як мніе било сіем ліет, пушов до школи до Старого Березова. Усіе мусілі ходіті, бо каралі, як хтось не вислав. Стариейшу сестру Маню батько не пустів, бо треба било корови пасті, то достав кару – у Вуорлі на постерункові мусів дерево два дніе рубаті. 

Вся молодьож із Збуча ходіла до Березова. А послі такій поляк Двілінські, біти чоловіек, каже: «Давайте, я вам школу зроблю». Артемі, солтис у селіе, згодівся, коб била в його в хаті. І до самеї вyйни в Збучие училісь. 

Я у Березові учився два рокі, два рокі доходів у Збучие до четвертої кляси і з четвертої пушов до Вуорлі. Намовів Куондратового Колю, з которим колєґовався, і ми двох із Збуча  училіся у Вуорлі. Но што то била за наука? Як одходівши до школи, то треба ще корови чи коні напасті і тогди до школи вбігом. А із школи прийдеш, лєкціюв не так як тепер – сядеш, одробіш, оно торбочку кінеш і вбігом за коні, бо било в нас троє коні. То вже послі одробляєш, або й так ідеш спаті. Такая наука била. 

До Березова пішком ходілі, а зімою возілі нас троху санкамі. До Вуорлі перши руок тоже ходілі – навпрощкі, а як болото било, то на Море. Сіем кільометрув штодня в одну сторону ходілі. А послі нам роверие покуплялі і ми роверамі їезділі. Я ходів аж пуд Клєнікі на кольонію до свояка на ровери учитісь їездіті. Пішком зайду і там попоїежджу, попоїежджу і навечур знов пішком додому іду. 

У Вуорлі то мало било ученікуов із сюол – по однуом із Спічкуов, Топчикал, Маліннік, Дуб’яжина, Кошелюов. Не міелі гроши. Нас із Збуча вчилося оно двох, буольш нікого не било. Невельмі наших люді допускалі, хотіелі, коб темни билі. Скуончив штири кляси, або штири ліета в першуй проседів і всьо.

Двіе зіми то я жив у Вуорлі – першу зіму в жида. Не помню, як звався, но прозивалі його Безушкі, бо уха йому одморозіло. А другу зіму жив у застемпци коменданта поліції, поляка Ґжибка. У його два хлопці билі і діевчина. Ми колєґоваліся і вуон мене приняв. Но колі пришлі совіети, то їх на Сібір вивезлі.

У Вуорлі вчився до шостої кляси. Послі міев іті до «пшемислувкі» до Гайновкі. Здав екзаміни, алє мене не принялі, бо не било міесця. Муог іті десь далій. Но хто ж туди поїеде? Так я остав вдома і зара-о совіети пришлі.

Вурлєнські ученікі – з правої сторони Васіль Максим’юк, коло його Коля (Куондратув) Брук

Жиди

Так як тепер самоходи з товарамі по сьолах їездят, то колісь жиди билі. Кажди жид уже міев своє село і оно туди їездів. 

Жидуов то жило найбуольш у Вуорлі, то жидуовськє містечко било, тоже в Кліщель, Нарві. А в Гайновці жидуов не било, бо то било міесто робоче – там тартак бив, фабрика Хімічна била і туди їехалі в заруобкі з Пуольщи ліес риезаті. Наших люді до роботи не приймалі, де там!

Жиди матерію, пуміскі, склянкі, кубкі, порцеляну продавалі. Слєдзі возілі. Мило в їх добре било. Вони його такімі велікімі кускамі продавалі. 

Жиди возамі їезділі. У возі такая уплєтьона кіельня, коб не вилєтіло ніц. Бо вони онучи куплялі, бутлі, яйця, збуоже, телята, кішкі з овечок – стрункі, шерсць із свіні, куонську гриву. Хвуост з коня добре платівся. 

Бив красіельнік – жид, што муоткі красів. Їездів по селіе і баби виносілі на якій там день напрадяне і вуон забірав. А другі жид коні, жереб’ята купляв.

Такії жиди Манашкі то вже оно збуоже скуповлювалі. А там у селіе то всяк комбіновалі. Каваліерка гроши не міела – треба у батька тхора вкрасті. Так говорилі – тхора, то значит збуоже вкрасті і тим Манашкам продаті. То наветь сини богатших господаруов у батькуов тхора кралі, бо ж гроши не міелі. 

Жиди билі склєпови, кравціе, шевціе, всіе фахуовці билі. У Вуорлі, Біельську билі їхні склєпи. А вони міелі моду такую – рано як хтось приходіт до склєпу, то першу штуку продадут за пувдаром. Оно треба добре торговатісь. То мода била у жида такая – першому вуон продасць за малиї гроши. 

Жиди по-нашому говорилі. Між собою говорилі по-свойому, аякже, а з намі по-нашому, бо серед нас жилі. Всіе по-нашому уміелі. Я же ж з жидамі два рокі до школи ходів, колєґоваліся!

Жиди билі добри люде і ми з їмі добре жилі. Вони й гроши позичалі і не допоміналіся, коб зара оддаті. А послі пришлі ніемці і всіех їх видушилі. Но мене вже тогди вдома не било.

Далій буде

спісала Людка ВІШНЄВСЬКА

«Над Бугом і Нарвою», 2017, № 6, стор. 25-28.