КУЛЬТУРА,  Наші статті

Безперспективність кадрування дійсності

Ще тільки 25-річчя заснування Союзу українців Підляшшя, що відбулося в березні 1992 року в Більську і епоха ювілеїв «25-річчя від дня» буде поза нами. Від ювілеїв однак не втечемо – саме в березні 2017 року почнеться цикл сотих роковин подій зв’язаних з відродженням української державності, зокрема утворення у Києві Центральної ради та проголошення Української Народної Республіки. Був у це задіяний наш цьогорічний ювіляр Михайло Грушевський, були й інші підляшани та холмщани. Ці 75 років розриву поміж ювілеями київськими та більськими – наслідок факту, що найрідніша нам частка Підляшшя (колишній Більський повіт, який до середини 1950-х включав також Гайнівку й Сім’ятичі), в силу політичних обставин опинилася «за кадром», отже, відрізана від українського контексту, в який нас – народ «руської віри» і більш чи менш «твердої» мови – вписала історія, що у літописах почалася від Володимирових «ходінь» над Буг і Сян.

Перші прояви української національно-культурної діяльності були тут пов’язані саме з уенерівськими ветеранами, які у міжвоєнному двадцятиріччі поселилися організованою групою у Гайнівці, а окремі особи знайшли собі місце для проживання і праці у Більську та інших місцевостях, зокрема в Кліщелях, в яких виникла навіть власна театральна група, відтак, у 1950-х гурток Українського суспільно-культурного товариства. Кліщелівський осередок наприкінці 1960-х років був фактично задушений т.зв. партійно-державною владою, але вже на початку 1980-х почала кристалізуватись більш численна група місцевої інтелігенції, назагал молодої, а навіть молодіжної, бо часто ще без магістерського диплому чи навіть матури. Отже, було це середовище більш незалежне і наполегливе у шуканні відповідей на запитання хто ми і звідки, готове до радикального розірвання «кадру», у який загнали нас перипетії ХІХ та першої половини ХХ ст.

Центральним у процесі формування суб’єктності українців Підляшшя став 1991 рік. На його порозі, у грудні 1990 року створений був Підляський відділ Об’єднання українців у Польщі, а вже протягом 1991-го з’явився наш часопис та почалася трансляція україномовних передач Радіо Білосток, у Мельнику відбулися масштабні Музичні діалоги над Бугом, що дали початок як Фестивалям «Підляська осінь», так і черемшанським «Джерелам», а гоже й голосно співаючі дуб’яжинці згуртувалися у «Родині». В перших місяцях 1992 року цей кільканадцятимісячний період структуризації завершило утворення Союзу українців Підляшшя. Паралельно до цих подій, у серпні та грудні 1991 року, відбулося проголошення незалежності України та її підтвердження загальним референдумом.

Протягом минулої чверті сторіччя факт присутності України на політичній карті світу став «очевидністю». Так само як і присутність українців на культурній карті Білостоцького, а від 1999 року Підляського воєводства, адже протягом цього часу з’явилися й нові українські медійні віконця та культурні імпрези, зокрема передача «Український перегляд» у ТБ Білосток та «На Івана, на Купала», більш як 20-ть років відбувається навчання української мови в школах. Українське мистецтво бачимо також на культурних заходах організованих середовищами та інституціями формально не зв’язаними з СУП, в тому числі й такими, що з українством жодного прямого зв’язку не мають. На жаль, на цій «фотографії» відсутній Університет у Білостоці, бо хоч розташований він не більш як 30 кілометрів від україномовної зони, та й до України звідси ближче ніж з багатьох інших університетських міст, то досі немає тут якоїсь форми україністики.

Може буде це дещо еґоцентричним, але коли зговорилися про фотографії, то похвалюся, що фотографування, необхідне зараз в редакторській праці, це найдавніше з моїх професійних занять, адже першу світлину опублікував в пресі 1981 року (також були це останні місяці року, здається листопад). Звісно, з фотографуванням пов’язане кадрування фотографій – обрізування цього, що є зайвим, непотрібним, що може відволікати увагу глядача від змісту, який автор вибрав за основну тему свого твору. Можна це назвати якоюсь формою маніпуляції, все ж фотограф інакше не може, бо жодна світлина, хоч би зроблена найбільш «широким» об’єктивом, ніколи не покаже всього. Тому зображення дійсності на окремі кадри різати просто мусимо. Біда починається тоді, коли хтось береться нам «кадрувати» саму дійсність, а ми в цю вузьку і обмежену проекцію починаємо вірити та жити в якомусь нереальному світі.

Те, до яких жахливих наслідків може призвести перебування у такій відкадрованій дійсності, показує зараз український Донбас, тобто промислові райони Донецької і Луганської областей. Їхні мешканці, зрозуміло, не всі, спочатку повелися на пропаганду місцевої «еліти» про особливість і винятковість Донбасу, який ще й мав «кормити всю Україну», потім, весною 2014 року радісно аплодували заїжджим з Росії і місцевим диверсантам (розпровсюджене у ЗМІ називання цих людей «сепаратистами» це ще один приклад вдалого пропагандивного кадрування дійсності), що їм принесли війну та руїну. Що ж – коли в людських головах сформується фальшивий образ ситуації, то починають вони шукати фальшивих виходів з неї, отже, приймають курйозні рішення. Наслідок цього такий, що навіть коли і з’являються якісь успіхи, то на кінці шляху й так чекає дошкульна поразка.

Сьогоднішнє Підляшшя, на щастя, вільне від аж такого екстриму. Все ж і тут хватає курйозів породжених з одного боку цим, що політичні та адміністративні кордони, проведені після останнього розподілу Речі Посполитої у 1795 р., стали розривати традиційні духовні і культурні зв’язки, яких символом була хоч би церковна приналежність нашого регіону до єпархії з кафедрою у Володимирі-Волинському, з другого – національними експериментами.

Тут відзначилася спочатку, як народ наш каже – «царська Росія», в якій всі мали бути «русскими», а від 1939 року «совєти», що нам тут зробили Білоруську СРР і залежна від них влада т.зв. Народної Польщі. Зараз як «совєти», так і «народна влада» це вже історія, але люди віруючі у створену в цій минулій добі відкадровану «фотографію» національної дійсності залишилися. Навіть, пробуючи погодити з нею нашу етнографічну реальність, починають фабрикувати чергову гібриду, в якій українська «більсько-гайнівська» говірка має стати ще однією білоруською літературною мовою. Нещодавно до цієї маніпуляції запрягли й відому українську письменницю Оксану Забужко, з якої «Казки про калинову сопілку», зроблено білоруську монодраму «Ja j u poli verboju rosła» (як видно – заголовок «підляською мовою» залишився українським).

Згадую це тому, що саме в мої руки потрапила найновіша книжка О. Забужко «І знов я влізаю в танк…» (Вибрані тексти 2012-2016: Статті, есе, інтерв’ю, спогади, Київ, 2016). Серед статей є й «Слово автора до українських читачів Берестейщини», надруковане 2015 р. як вступ до публікації «Казки про калинову сопілку» у 2-му випуску альманаху «Справа» (видання Товариства української літератури при Спілці білоруських письменників, яке об’єднує перш за все українськомовних письменників-берестейців; виходить у Мінську).

Починається вона саме від вражень під час огляду цієї монодрами: Три роки тому в Білостоку – місті, що цілий час сновидно гіпнотизує тебе бозна-звідки пам’ятними, наче з раннього дитинства, «литовсько-руськими» лініями й формами, – сидячи, на правах автора, в залі місцевого театру на виставі Йоанни Стельмашук «Я й у полі вербою росла», я спізнала химерне відчуття – не «дежавю», а, точніше б сказати, «дежа-антандю», «вже-чутого». Перекладена з польського перекладу на – як було анонсовано – «пудляську ґвару», моя «Казка про калинову сопілку» несподівано заговорила зі сцени, мов та сопілка з народної казки, таки незаперечною мовою оригіналу – українською: майже чистою, тільки з поліщуцькою «твердою» фонетикою й смачними діалектними слівцями, – ніби мою героїню злегка «загримували» під героїнь лучанина Володимира Лиса…

Так, уперше на віку, я почула «на живо», як розмовляють мешканці древньої Берестейщини [йдеться про Берестейську землю в її середньовічних межах, отже, з Дорогичином і Більськом – Ю.Г.], розмиті 20-м століттям по білоруському й польському пограниччю – і, в результаті, просто загублені в нет­рях новітньої східноєвропейської історії. Загнані в її глухий кут, мов під канапу, звідки їх тепер «добувають», обтрушуючи від пилу, вже на правах – то то різних націй, то буцімто «самостійних» «пудляшців» (так свого часу від українського дерева «відрубано» було в окремий «етнос» лемків – а нині стараються «відщепити» закарпатців, теж конструюючи для них «окрему», «підкарпаторусинську» мову)… Гарно розмовляють – наче в глибинці українського Полісся. Як у романі покійного Володимира Дрозда «Листя землі» – мешканці загубленого серед лісів та боліт міфічного села Пакуль (наголос на другому складі). І те, що цей мовний «Пакуль», виявляється, зберігся донині, не загладжений тим асфальтовим катком уніфікації, що його несуть із собою школа й телевізор, для письменника радість така сама, як для мандрівника – натрапити серед маршруту на непозначене джерело з цілющою водою

Оксана Забужко, як з цього бачимо, у реальній підлясько-берестейській ситуації зорієнтована та її позиція однозначна. Самим однак літературним «експериментом з говіркою» зацікавлена: Невеличке «професійне» пояснення. Одна з головних функцій літературної мови – це пригнічувати діалекти: задавати норму, однакову «для кожного села» («Я перекладав так, як говорять у нашому селі», – сказав мені потім у Празі автор «підляського» перекладу «Казки» Ян Максимюк, чистісінькою українською мовою…). Штука, одначе, в тому, що в такий спосіб літературна мова з покоління в покоління сама поступово підрубує ту гілку, на якій сидить, – відтинає себе від джерел живлення, незліченних локальних потоків і струмочків, які колись була ввібрала й сплавила воєдино. Художня література завжди першою відчуває це обміління, «пересихання» мови – і тоді кидається шарудіти по закапелках у пошуках невикористаних сленґів, неперетравлених іншомовних «вливань», забутих пластів лексики і – нікуди не дінешся! – тих-таки діалектних «запасників» (приміром, сьогоднішній успіх у Польщі роману І. Карповіча «Сонька» не в останню чергу пояснюється якраз мовним новаторством автора за рахунок «кресової» білоруської: польська мова скучила за допливом «свіжої крови» не менш од виснаженої хронічною русифікацією української, дарма що з інших причин, і завалящі тут-таки, в себе «під канапою», «ґвари», байдуже, «чиїсь» чи «нічийні», їй зараз дуже до речі!). І в українській літературі теж відбуваються подібні процеси – Клондайк для дослідників-філологів на довгі роки наперед.

Для мене, дитини суржикомовного мегаполіса з літературною українською як єдиною «рідною з дому», саме такі незамулені мовні «оази» завжди таїли в собі особливий чар. Експериментувати з мовою я люблю, і «Казка про калинову сопілку» – то теж, значною мірою, мовний експеримент: стилізація під наше «литовсько-руське» бароко – «низове», «козацьке», із знайомою сучасникам вже хіба з півзабутого фольклору лексикою дяків-пиворізів, цих українських відповідників західноєвропейських вагантів і трубадурів, із чийого переказу, найправдоподібніше, й зародилась була свого часу дивна оповідка про вбивство сестри сестрою та «говорючий» калиновий кущ, – оповідка, більше схожа не на народну казку, а на народну «кримінальну хроніку» з містичною «мораллю»: жанр середньовічних «фабльо»… Не знаю, чи ще побутує ця казка серед мешканців Берестейщини – і чи вони впізнають її сюжет, «схований» у моїй повісті. Але дуже сподіваюсь, що підняті й оживлені в ній мовні пласти відгукнуться в їхній пам’яті тим самим «дежа-антандю», яке обізвалось до мене в Білостокському театрі – у звуках найпівнічнішого з українських діалектів… Тільки так – слухаючи себе навзаєм – ми ніколи не «пересохнемо».

Якщо добре понишпорити, виявляється, що літературне писання найпівнічнішим з українських діалектів, який простягається на периферії історичної Берестейщини/Підляшшя, від забужанських околиць Білої (-Підляської) по околиці Більська, має вже більш як сто років. Але написані говіркою рідного села Корниця коло Білої твори етнографа і письменника Миколи Янчука (1859-1921) залишалися у рукописах (друком виходили лише п’єси, писані українською літературною мовою), та щойно у 1980-х відкопав їх в архівах славіст Василь Білокозович (1932-2010), уродженець Видова коло Більська. Тому першими надрукованими говірковими творами були – на сторінках «Нашого слова» та «Українського календаря» – вірші іншого видовця, «простого селянина» Василя Білокозовича (1899-1981), якого у 1950-х роках «відкрив» мовознавець, до речі уродженець Білостоку, Богдан Струмінський (1930-1998). Чергові плоди писання українськими говірками Більського повіту з’явилися друком у 1970-1980-х (цим разом переважно на сторінках білоруського білостоцького тижневика «Ніва») та, хоч не всі учасники цього літературного феномену стали однозначно українськими письменниками, був це вже один з проявів формування місцевого українського середовища. Незабаром однак виявилося, що найменш вірними мові батьківського порога, отже говірці рідного села, є саме переконані українці, які в письмі швидко перейшли на літературну мову. Однак лише на перший погляд таке «відступництво» вважати парадоксом, насправді ж це закономірність – коли пізнаємо літературну версію рідної мови, говірка, яка раніше була єдиною відомою формою української мови (в школі ж її не вчили), «самообмежується» та повертає до ролі засобу усного спілкування в родинному та регіональному колі. Це, звісно, не заперечує вживання регіоналізмів, отже й формування певного місцевого варіанту української мови – з підляським колоритом. Зрештою, незалежно від цього, як позиціонують себе автори, що використовують у своїй творчій праці українські говірки Підляшшя, чи інших регіонів, при їхній оцінці вирішальним буде не «вивіска», але вартість змісту. А мова явище настільки могутнє, що, попри найпотужніші навіть намагання, неможливим є замкнути її у «вузький кадр». 

Юрій ГАВРИЛЮК

«Над Бугом і Нарвою», 2016, № 6, стор. 2, 36-37.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.