Імператив — Україна!

На Підляшші весна, в Україні – війна! Наш попередній номер мав бути просто першим повністю багатоколірним, а виявився першим «довоєнним», хоч, звісно, 24 лютого почався лише черговий етап російсько-української війни. Окрім передовиці, писаної тоді, коли не було ще ясним, чи ця повномасштабна агресія відбудеться («бо ж не знаємо, що насправді мерещиться в головах Путіна й інших “кремлежителей”»), відкривав його фрагмент написаної у Києві поеми «Мазепа» Володимира Сосюри – зі словами «тільки сильними народи куються в нації, ідуть крізь бурі в радісні походи, торують для нащадків путь».

Сосюра писав свою поему у 1930 році, коли перший епізод «кування» модерної української нації зброєю та кров’ю, якому історики дали ім’я «Українська революція (1917-1921)» (або «Визвольні змагання (1917-1921)»), був уже пройдений, хоч завершився він половиною, а то й лише третиною бажаного успіху. Тоді над Дніпром, на відміну від доби «царської Росії», національної окремішності українців вже не заперечувалось та не заборонялось вживання української мови у публічній та науковій сфері, однак існуюче тут політичне утворення у формі «радянської республіки» (спочатку УСРР, від 1937 р. – УРСР), було несамостійним, залежним від примх центральної більшовицької влади у Москві – примх назагал імперських та злочинних, які у цих же 1930-х коштували український народ мільйони жертв.

Ситуація у 1940-х та пізніших роках також була далекою від оптимізму, все ж – коли дивитись через призму сьогодення – політичний процес, який у 1917-1918 рр. запустили українські діячі, спочатку мрійники – автономісти, які створювали Українську Народну Республіку, відтак більші реалісти – самостійники, які проголошували її незалежність, прогресував навіть в опресивних обставинах «радянської влади» (хоч вони самі стали вигнанцями-емігрантами або жертвами репресій, нищеними фізично та морально). Попри всі втрати внаслідок чергових хвиль репресій та масштабних зусиль, які мали «100 національностей СРСР» перетворити у русифіковану «радянську людину», формувалася критична маса, потрібна для проголошення у 1991 році державної незалежності України, відтак успішного її захисту в умовах агресії з Москви – спочатку інформаційної та більш закулісної, від 2014 р. явної і мілітарної.

Сьогодні вже немає сумніву, що процес формування української політичної нації завершується. Як самі бачимо з ходу подій – незалежна держава Україна не випадковість, але імператив – наказ історії, що не підлягає дискусії та апеляції. Імператив, якого не відкличуть ні базікання кремлівського диктатора і його пропагандистів про «один народ», ні надалі повторювані, також поза Російською Федерацією, шаблонні фрази про «братство» і «спільну Дніпровську купелю» українців з «русскими» (московитами-росіянами). Нічого не змінять також курйозні вигадки, нібито пояснення, про те «хто вигадав Україну» чи «хто їй щось подарував». У Росії в це все можуть і свято вірити та щиро ненавидіти Мазепу, Петлюру та сучасних українських політичних діячів, хоч найпершим об’єктом ненависті україноненависників повинен бути – Шевченко.

Це правда, що на початку ХХ ст. у середовищі російських націоналістів та в урядових колах Російської Імперії набрали поширення, зрозуміло, що з виразною нега­тивною конотацією, терміни-кліше «мазепинство» та «мазепинський (мазепинсько-український) рух». Відтак, у роки Першої світової війни обвинувачення в «мазепинстві» було достатньою підставою для судового та адміністративного переслідування українських діячів, особливо в окупованих російською армією Східній Галичині та Буковині. Хоч однак очільник Гетьманщини (автономної держави Війська Запорозького) Іван Мазепа, який в певному моменті «не стерпів» та підняв зброю проти московського/петербурзького царя, був важливою фігурою української історії, одним із символів української боротьби за волю, в цій історії він і залишився. Діяльною постаттю українського сьогодення є зате, народжений більш ніж сторіччя після смерті козацького гетьмана – Шевченко. Попри те, що, за словами Дмитра Десятерика, журналіста газети «День»: «Шевченко – це догма. Це мука школярів. Це сумний вусатий дід. Це важкий бронзовий пам’ятник. Він надто патетичний. Він весь час молиться і плаче. В нього все про село, скільки можна. Його весь час ховають. Він весь час вмирає. Семенко вже спалив свого “Кобзаря”».

«І раптом це все стало абсолютно неважливо – констатує журналіст, перебуваючий у обстрілюваному російськими ракетами Києві. – Раптом виявилося, що Шевченко – це суворий вусатий чолов’яга в броніку, касці і з автоматом. Або, як варіант, у кожусі, смушковій шапці та з “Джавеліном”.

Вчора весь день в моїй стрічці у Фейсбуці спливали вірші Тараса. Хтось просто публікував на своїй сторінці без коментарів, хтось додавав пару слів від себе, хтось малював цілі картини з цитатами чи знімав відео з бійцями ЗСУ, що декламують Кобзаря. Але в якому б виг­ляді ці рядки не з’являлися, відчуття завжди було одне й те саме: вони неймовірно сучасні. І не просто сучасні. Вірші Шевченка – це якраз саме те, що нам потрібно зараз чи не найбільше. Разом із “Джавелінами” і “Байрактарами”» (опубліковано 10.03.2022).

Після подавлення зриву Мазепи все в «українських справах» Петербурга йшло згідно із «царськими задумами» – відбулась повна ліквідація політичної окремішності Гетьманщини та Київської митрополії, що відкрило шлях до русифікації, в тому числі й захопленого у 1793-1795 рр. Правобережжя. Але 25 лютого (9 березня) 1814 року під стріхою сільської хати, саме на Правобережжі, сталася подія, яка російські справи в Україні збила з бажаного для Петербурга/Москви напрямку – подія на перший погляд звичайна, але яка, вибачте пафос, надалі впливає на хід світової історії. Бо хоч перший крик новонародженої дитини Григорія і Катерини Шевченків, яку охрестили іменем Тарас, почув мало хто, то слова дорослого вже поета потрясли, здавалося б – стабільним, світом Імперії, у якій «на всіх язиках все мовчить».

«Тарас Григорович прочитав ме­ні свої недруковані вірші – згадував Микола Костомаров, який з поетом вперше зустрівся у 1845 р. – Мене охопив страх… Тарасова муза прорвала якийсь підземний склеп, уже кілька віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма печатями, засипаний землею, навмисне зораною і засіяною, щоб сховати від нащадків навіть згадку…». Отже, Україна – земля свободи, здавалося б на віки втраченої та в глибокому склепі-гробівці похороненої – знов заговорила… «Я побачив – писав ще Костомаров, – що муза Шевченка роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, і захоплююче було зазирнути туди!!! Поезія завжди йде вперед, завжди зважується на сміливу справу; за нею йдуть історія, наука і практичний труд».

Костомаров ці думки записав у квітні 1861 року, недовго після смерті поета. Від цього часу минуло 16 десятиріч, наповнених дослідженнями української історії, працею кількох поколінь українців у різних галузях науки та всім цим «практичним трудом», завдяки якому «народна маса» перетворилась у державну націю. До речі, всупереч ілюзії московських «комуняк», що цензуруючи та тенденційно інтерпретуючи Шевченкові твори, вдасться переконати українців, що Радянський Союз це «сім’я вольна, нова» з його ж «Заповіту»:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сем’ї великій,

В сем’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

Такого роду маніпуляції не мали успіху, адже «радянська» влада вимагала слухняності та конформізму, коли, як влучно це висказує Оксана Данильченко, викладачка Київського національного університету імені Тараса Шевченка: «Унікальність Шевченка в тому, що окрім геніальності він був сміливим. Сміливим, щоб змалку йти за покликом серця і реалізовувати себе, свої мрії і навіть свій талант. Щоб висловлювати свою точку зору та бути собою до самого кінця, а не догоджати комусь заради чогось. Сміливим, щоб виступити проти неправди, проти тиранії – одному за всіх, за весь народ, за своїх сестер і братів – по крові й по нації. Він був відвертим і чесним, він був бійцем у своїй іпостасі та в міру своїх можливостей. Шевченко не лукавив. Його характер, вчинки, вірші, картини – уся його спадщина сповнена сили, ніжності, стійкості, болю, сміливості, пориву до боротьби за свою правду, віру, країну, націю.

Нам завжди імпонують сильні – ті, хто надихає, хто має стрижень – лідери, одним словом. Шевченко був лідером. Він мав колосальну внутрішню силу. І якщо промовами Черчилля захоплюється світ, то не менше світ захоплюється і поезією Шевченка. Це своєрідні політичні й духовні маніфести. Шевченко наш неофіційний духовний лідер. І це назавжди. Його сила, погляди, волелюбний дух, нескореність, єдність, наче геном у крові всіх українців – він заклав це, а ми передаємо з покоління в покоління».

Не все в українській історії «завдяки Шевченкові», але саме завдяки цій сміливості Шевченко, якого поезія, тут знов повертаємося до рефлексій Костомарова, «горить незгасним вогнем – вогнем Прометея…», став маркером національної ідентичності. Бо «Україна це імператив» не тому, що мова, що вишиванка, що український хліб і борщ, а тому, що цей борщ і хліб, у вишиванці чи без неї, печуть і варять сміливі люди, для яких важливою темою розмов є – їхня свобода та гідність. І саме тому запіллям для України, воюючої проти «цивілізації утиску, насильства і підкорення» (вислів львів’янина Богдана Тихолоза), стає весь – так зненавиджений російськими «кремлежителями» – цивілізаційний Захід, що почерез континенти та океани західної півкулі простягається від Польщі, отже й Підляшшя, аж по Японію.

Юрій ГАВРИЛЮК

«Над Бугом і Нарвою», 2022, № 2, стор. 1-3.