ІСТОРІЯ,  ЛЮДИ,  Наші статті

З розказув Васіля Максим’юка. Як колісь у Збучие жилось, ч. 3 

У руськум вуойську

Як куончилась вуйна, старих воякуов то вже демобілізовалі, одсилалі додому. А я мусів остатіся у вуойську. 

У мене била шиніель правє нова, то одін солдат каже: «Я додому їеду, мніе одьожи нада, а ти здєсь будеш, то тобіе зміняют. Дай мніе шиніель». То я йому оддав.

Куончилася вуйна, то давай вуйська їездіті по сьолах і молотіті немолочане збуоже. А ми самоходамі возілі його на станцію. Як всьо очистілі, далі нам розпораженіє, коб забіратіся стамтуоль, бо той терен займає Пуольща. Забралі нас і вивезлі пуд Кінінсберг [тепер Калінінград – Л.В.] до города Інстербурга [Черняховськ – Л.В.]. І вже там бив пока аж мене демобілізовалі, звольнілі. 

А там же обучалі – так як у вуойську. Робів тоє, што шоферие – їездів, ладів самохода, чистів. До Кінінсберга стягалі – руські звалі «трафєї» – самоходи, всякі німецькі ґрати, всьо што далося. Мнуого гектарув било тим всіем заставляне. А вже послі вуйни одправлялі ж у Росію той злом. 

По вуйніе всіе хотіелі додому, но руські говорилі: «За год, за два здєсь тоє саме буде, што в нас. Куда єхать? То всьо буде Росія. Жадної Пуольщи не буде. Од вас в Росію уєжджают люді». Алє кажди старався якось вирватіся стуоль, вернутісь додому. 

Я троху возів начальніка штаба, жида. Його кєровца якраз захвориев, то мене взялі на пара дьон. І вуон мніе посовіетовав. Каже: «Пішись поляком. Я поданє в Москву одошлю і ти вернешся додому». То я так зробів.

Вже я ворочався додому. Як приїехав до Ґродна, всіе папери в порадку билі, мене пускалі. А в Ґродні то в баракові сідіело не знаю куолькі чоловіек – повно сідіело. Нема пропуска і нікуди не поїедеш. А я без клопоту переїехав. Но мусів їехаті через Барановічи і Волковиск до Бриесця [Берестя – Л.В.], бо тут закрита вже била граніця. У Бриесці достав пропуск через граніцю і вернувся додому.

Два рокі пробив у вуойську. 18 стичня 1945 року нас визволілі, а я вернувся додому якраз 18 стичня 1947 року.

В ліесі коло Пухал Старих з рук пудкомендних «Бурого» згінуло петьох мужчин із Збуча – серед їх Васільови батько Олєксандер Максим’юк

Батько по смерть поїехав

Як вернувся, не било нічого – ні коня не било, ні воза не било. Всіе будинкі спаляни билі. Збуоже привезеш, нема де подіеті. Треба било старатіся. Тяжка справа… 

Тут усьо згориело не од снарадув, оно ніемці пудпалювалі. Остатня лінія ішла – власовці ішлі, то їм «нєкуда дєватса» – так смерть, і так смерть. Розказувалі мніе, што тато з драбіни стягалі за пасок одного, што то пудпалював наши хліви. То власовець бив, бо по-руску говорив. Каже: «Ухаді, бо уб’ю». То тато далі спокуй.

Як вернувся, оно хата стояла. Діед умер у 1944 р., як я бив у Гєрманії. Тата тоже не било. Осталася маті і три моїе сестри. 

Тата то пуольські банди забілі коло Пухал Старих. Мніе пісалі про тоє. Я думав, от поїехав до ліеса то й всьо. А тут вишло, што банда «Бурого» ґрасовала [oddział Pogotowia Akcji Specjalnej Narodowego Zjednoczenia Wojskowego Romualda Rajsa ps. „Bury” – Л.В.]. Коб то люде зналі, то билі б не поїехалі. Алє то розумно всьо било зробяне. З ґміни у Вуорлі вислалі спісаті, хто до ліеса по дрова поїеде до ґміни. То солтис ходів і говорив: «Пудпіши, што поїедеш». Билі такії, што завезлі своїх дров до ґміни, аби не їехаті. А петьох поїехало. 

У нас бив тогди оно якійся куонь. А тогди солтисом бив Павлік і вуон, як моїе баби розказувалі, говорит до тата: «Аліксандер, ти жадних обовйонзкув не маєш, то поїедь по дрова». Тато не хотіев, алє подумав, што поїеде, дров ще привезе. Вишло, што по смерть поїехав. 

Коб я раніей пришов додому, то я бив би поїехав. Тож моїе колєґі поїехалі! Васілько, Варчин брат [Васіль Григорук – Л.В.], з которим разом знімався і є на карточці, Васіль Степанув, Фєдін брат [Васіль Савчук – Л.В.]. Колєґув не покінеш – поїехав бив би і я. Ще поїехалі Карп’юкової батько [Нічипур Тадеушук – Л.В.] і кульгави Васіль Ондриейчикув [Васіль Білєвські – Л.В.].

Ми послі шукалі, де вони пропалі. Но ні слуху, ні духу не било. Ніхто мнуого ліет не знав. Всьо закрите било. То аж за туолько ліет викрилось, што пуольські банди загналі їх там, де село Пухали, і позабівалі.

В ліесі коло Пухал Старих з рук пудкомендних «Бурого» згінуло петьох мужчин із Збуча – серед їх колєґа Васілько (Васіль Григорук, сідіт на фотографії з правої)

Тюрма – у копальні 

Остався я, маті і три сестри. Тяжко било господароваті. А і часи билі тяжкі. 

То било десь у 1952 або 1953 рокові. Тогди комуна жонділа. Ще жніва, а прокуратор кліче тебе, коб збуоже оддавав. Як оддасі, як воно ще не зжате? Не даєш – замикают у тюрму. 

Сідіев у Сосновцу, робів у ґазовуй копальні «Вєчорек» коло Катовіц. Шуфльовав угіелє версту пуд землєю. Било так як у вуойську – у бараках спалі, а як годіни приходят, то на двіе зміени їезділі до копальні. Часом удень ночуєш, а вночие копаєш. Алє чи нуоч, чи день, то і так темно. 

Послі било так само. Не дав у пору збуожа і знов до тюрми. 

За другім разом трафів до копальні «Барбара Визволєнє», якраз послі того, як вона запалілася. Мнуого люді тогди згориело. Як нас туди пустілі, то ще витягалі спаляни машини, моторие. Ще одежа коє-де якаясь била. Такії сліди билі. Там говорилі, што менч згінуло, а ми лічилі кредою крижикі, де хто лєжав. То виходіло, што 115 чоловіек згориело [найбуольша катастрофа пуольського ґурніцтва по вуйніе з 1954 р., за офіцияльнимі данимі згінуло 80 чоловіек, свіедкі подают число од 106 до 120 жертв – Л.В.]. 

За тоє збуоже я достав два і пув року. Но свого не одседів, бо амнестія била, і раніей вернувся додому. 

То так всьо робляне било, коб зніщиті господаруов, коб у колхоз ішлі. А в колхоз ніхто не хотіев іті. Зналі, што то колхоз. 

З житя й господариня у Збучові; на фотографії з ліевої – із старшою сестрою Маньою

Господарованє

Потум вже ж як Ґомулка настав, то одвернулося всьо. Стало нормальніей. От і помалу сталі житі, господароваті. Оженівся, в 1957 рокові уроділася дочка Людка. 

Робів на господарці, алє тоже мене вибралі в «кулках» механізатором. Бив такім би кєровніком – замовлялі в мене трахтора ораті, всіе машини. То я сіем ліет бив механізатором. Бив ще пшодовніком охрони, розвозів навози, контрактовав збуоже, свіні, вюов ціелу контрактацію в Ґеесі. 

Ціели час міев якуюсь функцію. Послі вже бив скарбніком і презесом ґмінного кола «комбатантув» [Związek Kombatantów RP i Byłych Więźniów Politycznych – Л.В.]. У 2002 рокові достав ступень подпоручніка Пуольського вуойська і вуйськови одзначеня. 

Тепер мніе вже 95 ліет. Мнуого рази утікав од смерті – як ще до школи не ходів, то чуть не втопівся. Послі з ФЗО удалось вирватісь, бо тиї, што осталісь – пропалі. Як з Ґєрманії робочи втікалі, то чуть руські розвіедчик мене не забів. А якби з вуойська раніей вернувся, то я, а не тато з «Бурим» бив би поїехав… Прожив довгє жицє, алє доброго то й мало бачив. 

спісала

Людка ВІШНЄВСЬКА

«Над Бугом і Нарвою», 2018, № 3, стор. 14-17.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *