«Територія моїх поїздок межує на півночі з Прип’яттю і Біловезькою Пущею». Надбужанські мандрівки автора українського гимну

«Територія моїх поїздок межує на півночі з Прип’яттю і Біловезькою Пущею». Надбужанські мандрівки автора українського гимну

Січень 2014 року став в Україні місяцем початку буремних подій, через що мало помічено ще один ювілей – 175-річчя від дня народження автора слів національного гимну Павла Чубинського. Але поки ювілейний рік ще триває, згадаймо і його незлим, тихим словом – тому, що це свого роду прелюдія перед випадаючим на 2015 рік двохсотріччям від дня народження автора музики українського славня Михайла Вербицького, як і тому, що досліджуючи українську народну культуру П. Чубинський навідувався також у холмські й підляські села та міста. 

*   *   *

Що Надсяння це рідний край Михайла Вербицького, автора музики нашого національного гимну, яка була скомпонована в селі Млини у Ярославському повіті та першими її слухачами стали українські гімназисти й семінаристи в Перемишлі, річ вже загальновідома. Натомість Надбужжя, виявляється, вписане в творчу біографію автора його слів – Павла Чубинського, який більш ніж поетом був етнографом і народознавцем. Саме з-під його руки – як співучасника збирання матеріалу в терені та редактора – вийшли у Києві (1872-1878 рр.) «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский Край» – нараховуючий 7 томів збірник, у якому зібрані як зразки народної творчості українців (народні пісні, казки, загадки, звичаї, вірування, народний календар), так і мовні та статистичні дані (Видання було нагороджене кількома золотими медалями, в тому числі й Міжнародного географічного конгресу в Парижі – 1875 р.). 

План проведення Імператорським Російським географічним товариством експедиції, яка б провела широкомасштабну працю в терені, з метою вивчення «народностей» т.зв. Західно-Руського краю, отже території здобутої Російською імперією у 1772-1807 рр., був укладений осінню 1862 р., отже в цей сам час коли П. Чубинський написав вірш про невмирущість України та її козацького роду. Однак швидкому його здійсненню завадило польське Січневе повстання 1863-1864 рр., яке захопило також західну частину української етнографічної території.  Щойно у 1867-1868 рр. перші теренові дослідження, збираючи матеріали для визначення меж «білоруського племені» та окреслення «етнографічного типу білоруса» та його відмінностей від «великоросів» і «малоросів» провів «етнограф-белетрист», росіянин Сергій Максимов (1831-1901), але наслідки його праці зараз невідомі. 

Павло Чубинський, який отримав завдання вивчення населення т.зв. Південно-Західного краю, не обмежився його територією (Київська, Волинська і Подільська губернії), але намагався дослідити також заселені українцями суміжні повіти Гродненської, Сідлецької і Люблинської губерній та Бессарабської області. Отже на шляху мандрівок опинилася Холмщина та Підляшшя (з історичної точки зору його частиною є також околиці Берестя й Кобриня, які зараз прийнято відносити до Полісся). Під час першої поїздки Чубинського в терен, влітку 1869 р., навідався він до Грубешівського, Томашівського, Заміського, Красноставського, Люблинського, Любартівського, Володавського, Холмського, Більського (Біло-Підляського), Берестейського і Кобринського повітів. Відтак, вже взимку, досліджував він територію Слонимського, Пружанського і Кобринського повітів. «Таким чином, – писав згодом дослідник, – територія моїх поїздок межує на півночі з Прип’яттю і Біловезькою Пущею, на заході з р. Вепром, на південному заході з австрійським кордоном». 

Звісно, вченому, який сам підкреслював майже повну, а то й повну, відсутність матеріалів «з Холмської Русі, з Підляшшя у Сідлецькій і Гродненській губерніях», можна дорікати, що поза увагою залишив українські оселі у центральній частині Сідлецької губернії та Більський повіт у Гродненській (отже Підляське воєводство у межах 1566-1795 рр.). Оскільки у стастичному описі зараховує він ці терени до заселених українцями, можна здогадуватися, що було це наслідком обмежень щодо часу й коштів та комунікаційних умов (для прикладу, залізничне сполучення Берестя з Більськом з’явилося щойно у 1873 р.). Звісно, Більський повіт, як частина українського етнографічного простору, не був тоді ігнорований, адже низка українськомовних фольклорних записів з Більського (с. Чижі), а також Берестейського і Кобринського повітів, була надрукована у публікації «Сборник памятников народного творчества в Северо-Западном крае» (Вільно, 1866). 

Редагуючи матеріали до друку, Чубинський використав також чимало записів виконаних «місцевими силами» – у передмовах до окремих томів згадуються вдячним словом тодішній холмський єпископ о. Михайло Куземський та директор Люблинської учбової дирекції Феофан Лебедицев, які допомогли залучити для зібрання матеріалів духовенство і вчителів народних шкіл, вчитель педагогічних курсів у Білій Андрієвський, який передав записи своїх учнів та Федоренко, вчитель школи в Городлі біля Грубешева. Цей, зібраний різним способом етнографічний матеріал з Надбужжя, розміщений за жанрами в 6-ти перших томах збірника. У 7-му томі подано загальну характеристику місцевого українського населення, досить детальні статистичні дані про окремі повіти Люблинської і Сідлецької губ., а також обширну мовознавчу розвідку, з врахуванням холмських і підляських говірок. 

Юрій ГАВРИЛЮК

Річка Перебель у Біловезькій пущі (біля села Топило), на окраїні української етнографічної зони Підляшшя. Фото Ю. Гаврилюка

Павло Чубинський – етнограф, фольклорист, поет – народився 27 січня 1839 року на хуторі, що нині входить у межі міста Борисполя поблизу Києва, в сім’ї бідного дворянина. Закінчив Другу Київську гімназію, навчався у Петербурзькому університеті на юридичному факультеті. В студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був автором журналу «Основа», де познайомився з Тарасом Шевченком і Миколою Костомаровим. Після мітингу проти розправи над учасниками польської патріотичної маніфестації у Варшаві Чубинського виключають з університету, і він деякий час живе на Чернігівщині, в селі Ропша. 1861 року захищає в Петербурзі дисертацію «Нариси народних юридичних звичаїв і понять з цивільного права Малоросії» й одержує вчений ступінь кандидата правознавства.

Повернувшись в Україну, впродовж 1861-1862 років пише етнографічні статті для «Основи», друкується також в «Черниговском листке» та у «Киевских губернских ведомостях», в яких побачила світ його «Програма для вивчення народних юридичних звичаїв у Малоросії» (1862). У цей час намагається відкрити безплатну сільську школу в Борисполі, але не добився дозволу влади. 1862 року в Києві кілька українофільських гуртків об’єдналися в Громаду, серед перших членів якої були Павло Чубинський, Володимир Антонович, Павло Житецький, Тадей Рильський та ін. Проти Громади невдовзі було заведено кримінальну справу, почалося слідство. У вересні того року в Золотоніському повіті поліція виявила прокламацію українською мовою «Усім добрим людям». 

Саме осінню 1862 року на одній з вечірок у Павла Чубинського були сербські студенти, що навчалися в Київському університеті та співали патріотичну пісню, в якій згадувався цар Душан і в приспіві були слова «срце бије и крв лије за своју слободу» (або «срб се бије и крв лије за своју слободу…»). (На боці сербів за незалежність від Османської імперії воювали двоє братів Чубинського). Чубинському пісня дуже сподобалася, і він раптом подався в іншу кімнату, а через півгодини вийшов звідти з готовим текстом пісні «Ще не вмерла Україна», яку тут же проспівали на сербський мотив. Деякі дослідники вважають, що на написання також вплинули мотиви мазурки „Jeszcze Polska nie zginęła…”, яка згодом стала польським гимном. «Марш Домбровського» на той час був популярним серед народів, що боролися за незалежність (уже за кілька місяців після написання вірша Чубинського, почалося січневе повстання). Зокрема, на мотив цієї польської пісні словацький поет Само Томашек написав пісню «Гей, Слов’яни», що була гимном Югославії у 1944-2003 роках. Інша відома версія цієї пісні – болгарська «Шуми Марица», яка стала гимном Болгарії у 1886-1944 роках.

Спершу пісню співали на сербський мотив, потім на музику Лисенка. 1863 року текст потрапив у Галичину, де Михайло Вербицький написав музику, відому тепер. Пісню довго вважали народною. Цей текст навіть опинився у збірці кубанських козацьких пісень, виданих 1966 року – коли в Україні за «петлюрівський гимн» можна було поплатитися таборами або психушкою. Дослідник Дмитро Чередниченко подає 20 варіантів тексту й підкреслює, що перший рядок у Чубинського звучав так: «Ще не вмерла України і слава, і воля». На довгі роки прийнялася однак версія, у перших словах якої звучить національна аксіома, що – всупереч всім і всьому – «не вмерла Україна!». 

20 жовтня 1862 року шеф жандармів князь Долгоруков дав розпорядження вислати Чубинського «за шкідливий вплив на розум простолюду» на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції. Через рік він оселяється в Архангельську, де працює слідчим, потім секретарем статистичного комітету, редактором губернської газети, чиновником з особливих доручень при губернаторі. За сім років заслання в Архангельську українець Чубинський зробив чимало для російської науки, зокрема написав дослідження про ярмарки в архангельському краї, про смертність на Архангельщині, про печорський край, торгівлю в північних губерніях Росії, дослідив юридичні звичаї в губернії та ін. 

1869 року йому дозволяють повернутися в Петербург, а потім і в Україну, щоб очолити експедицію в Південно-Західний край для етнографічних та статистичних досліджень. Матеріали експедиції увійшли до семитомника, виданого протягом 1872-1879 років. У 1872 році Чубинський засновує Південно-Західний відділ Російського Географічного товариства. У серпні-вересні 1874 року в Києві відбувся III Археологічний з’їзд, що мав велике значення в активізації українознавчих досліджень. 1873 року Російське Географічне товариство нагородило Чубинського золотою медаллю. 1875 року він одержав золоту медаль Міжнародного етнографічного конгресу в Парижі. 

Тим часом над українським рухом густішали зловісні хмари. У пресі дедалі частіше з’являються статті, що за змістом фактично є доносами на «сепаратистські українофільські» тенденції. Особливо спеціалізувалась у цьому напрямку газета «Киевлянин». Автори цих статей, зокрема, піддають нищівній критиці діяльність Київського відділення Географічного товариства, буцімто заснованого задля поширення «українського сепаратизму» та проведення III Археологічного з’їзду (мовляв, з такою ж метою), а також і перепису населення, оскільки він засвідчив, що багато киян вважає українську своєю рідною мовою.

У 1876 році грянув лихозвісний Емський указ, а з ним – заборона публічного вживання української мови, українських театральних вистав, концертних виступів, друку. Закрито Громаду та Південно-Західний відділ ІРГТ, а також рекомендовано видворити з України найбільш «небезпечних для режиму» діячів українського руху – Михайла Драгоманова та Павла Чубинського.

Так на початку 1877 року Чубинський знову опиняється у Петербурзі, де працює чиновником Міністерства шляхів. У той час він тяжко захворів, у квітні 1879 року йде у відставку й після наполегливих клопотань дістає дозвіл повернутися в Україну. Живе у Борисполі та на своєму хуторі неподалік. 1880 року його розбив параліч, і він до кінця життя був прикутий до ліжка. Помер Чубинський 26 січня 1884 року. Похований у Борисполі. 

Доля відвела Павлові Чубинському коротке життя. Однак він устиг щільно наповнити його плідною працею й творчими здобутками. Внесок, зроблений Чубинським в народознавство, важко переоцінити. Його етнологічні і фольклористичні дослідження донині слугують важливим підґрунтям розвитку вітчизняної наукової думки.

Та найголовніше, що в усіх його починаннях – як у наукових звершеннях, так і в громадській діяльності – виразно проглядає безмежна відданість українській національній ідеї. Тож і не дивно, що його вірш «Ще не вмерла Україна», цей концентрований вияв патріотичних почуттів, підкорив рідкісну для поезії вершину – став неперевершеним виразником загальнонаціональних устремлінь, символом нації. А у цьому році – ювілею Шевченка і Чубинського – звучить з новою силою. (рес)

«Над Бугом і Нарвою», 2014, № 5, стор. 22-24.