«Бери шинель – пошли домой»

Стаття написана у воєнні дні та надіслана нам членом Національної академії наук України Миколою Жулинським

 Борітеся – поборете!

 Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас сила

 І воля святая

            Тарас Шевченко

Багато хто ще пам’ятає хриплуватий голос Булата Окуджави – достойного сина Грузії, який довірливо звертався: «А мы с тобой, брат, из пехоты» і згадував: «Война нас гнула и косила».

І ось сьогодні вже не очманілим від своєї тевтонської зверхності й колосальної військової потуги Гітлером, а знавіснілим від смакування імперською величчю Росії та її, начебто, божественною місією ощасливлювати насильницьким «визволенням» інші народи Путіним розв’язана війна. Нова війна в Європі. Війна, яка косить на українській землі дітей, жінок, літніх людей. Путінська Росія сіє смерть, тут лютує насильство, ллються сльози й кров. Російські танки, ракети, «гради», «смерчі», «урагани» поливають наші міста смертоносним вогнем, руйнуючи дитячі садки, школи, університети, лікарні, театри…

Та наш народ як ніколи згуртовано, в якомусь дивовижно-натхненному патріотичному пориві захистити свободу й незалежність Батьківщини піднявся на боротьбу проти російського агресора. Горять російські танки і БТРи, падають літаки й гелікоптери, трупами російських солдат вкривається українська земля. Як і в Гітлера, так і в Путіна, бліцкригу не вийшло. А «демократичний» диктатор розраховував на блискавичну воєнну спецоперацію.

Весь цивілізований світ нарешті побачив справжнє обличчя путінського режиму, який доволі успішно маскувався. Британський журналіст Пітер Померанцев, син народженого в Києві дисидента Ігоря Померанцева, працюючи в Москві, розгледів із середини істинну природу нинішньої Росії з її «керованою демократією» і «керованою», маріонетковою опозицією, з її переродженою автократією та непогамованою жадобою наводити порядок за межами Кремля шляхом «принуждения к миру».

«Це не країна в перехідному стані, а певний тип постмодерної диктатури, що використовує мову й інституції демократичного капіталізму з авторитарною метою», – чітке і об’єктивне визначення «нової Росії» подав британський журналіст, намагаючись ще в рік загарбання Росією українського Криму і вторгнення на Донбас, розплющити очі західному світові. Тим європейцям, певна частина яких й досі закурена фіміамом кремлівської пропаганди про місію Росії захистити співвітчизників за кордоном, російськомовних, про права людини і забезпечення демократії.

І це не дивно, бо пострадянська Росія так хитро і майстерно маскувався під демократію гаслами про права людини і свободу слова, так ефективно використовував мову й інституції західного світу, що й досі, навіть після збройного вторгнення в Україну, ще не всі на планеті розкрили замилені російською пропагандою очі. Той же Пітер Померанцев на прикладі Москви образно прояснив хамеліонівську сутність цього нового типу авторитаризму, яким є путінський режим: «Його Москва може видаватися олігархією вранці, демократією в обід, монархією на вечерю та тоталітарною державою вночі».

Тільки після того, як Путін із натужним переможним цинізмом вдерся в Україну, усі ці ідеологічні пазли на заразок «русского мира», «новороссии», «братских народов», «единого народа», «защиты русскоязычного населения», «вынужденного принуждения к миру» та ін., якими російські політтехнологи, уся величезна ідеологічна інформаційна рать намагалися витворити цивілізований образ «нової Росії», умить розпалися і перед усім світом нарешті вповні відкрилося обличчя держави-гангстера, держави-терориста. Світ побачив, чим насправді є так званий захист російськомовного населення, яке путінська Росія «успішно» нині «захищає» ракетами, прирікаючи на смерть від нестачі повітря, води та їжі під завалами поруйнованих будинків в російськомовному Харкові, в Мелітополі, Сумах, Охтирці…

Європа бачить, як забезпечуються російським агресором права російськомовного населення в Україні «градами» і «смерчами», але до нас із Росії й досі ще долинають форсовані патріотичною риторикою тремтячі голоси продажних письменників, наповнені велеречивим захопленням хоробрістю президента Путіна, який, бачте, не побоявся ні США, ні НАТО і виступив оружно на визволення поневоленої «фашистами-бандерівцями» України.

Мені ж пригадалися розмисли римського мислителя Луція Аннея Сенеки про хоробрість. Він піддає сумніву висновок філософів: «Хто хоробрий, той безстрашний». Виходить, що хоробрий не усвідомлює навислої над ним смертельної небезпеки, бо він безстрашний. Путін – хоробрий, бо наважився піти війною на Україну. Отже, він – безстрашний. Й Сенека робить висновок: «Це ж ознака радше божевільного чи несамовитого, ніж хороброго».

То ж хіба можна отверезити словами, переконати, вгамувати божевільного, несамовитого? Президент Франції Еммануель Макрон раз у раз телефонічно просить знахабнілого від безкарності диктатора припинити війну, а той, втішений такою благаючою увагою, ще більше розпалюється від своєї «великої рішучості взяти під контроль усю країну».

Чи можна зрозуміти лідера європейської держави-члена НАТО? Що ж, президент Макрон знає, чого можна чекати від божевільного авантюриста, який шантажує світ ядерною «палицею». Провідник російського неоімперіалізму вже привів у бойову готовність свій ядерний потенціал – 6200 ядерних боєголовок, націлених на США, на Європу, на інших «зовнішніх ворогів» Російської Федерації. Але чи можна виправдати Макрона, країни НАТО, які свій страх приховують начебто прагненням не спровокувати Третю світову війну. Путін знає, що Захід боїться його і тому наважився на агресивне вторгнення в Україну. Єдина надія на Сполучені Штати, які розуміють, що страх не рятує, навпаки, провокує противника на агресивні дії. Відчуваючи страх, він стає ще нахабним і рішучішим у своїх діях.

Звісно, усіх жахає те, що ядерна катастрофа вже на порозі світової цивілізації. Про це свідчить захоплення російським окупантом Чорнобильської, Запорізької атомних електростанцій, а НАТО й досі не наважується закривати небо над Україною, бо боїться спровокувати «безстрашного» на поширення війни на Європу.

Від несамовитого диктатора можна й такого кроку чекати, його, видно, не лякає перспектива самому собі накинути петлю на шию. Але ця «визвольна» удавка неминуче затягнеться на шиї народів Російської Федерації, яка вже стала країною-ізгоєм. Державу-терориста рішуче засудив весь цивілізований світ і створенням міжнародної коаліції на підтримку України прирік її на неминучу поразку.

Та якщо не НАТО, то, сподіваюсь, Сполучені Штати захистять українське небо від літаків і ракет російського агресора. Ця країна ще за часів президента Рейгана усвідомила, що СРСР – «імперія зла», в якій згодом утвердився класичний авторитаризм із усіма політико-економічними наслідками. Режиму Путіна вдавалося завдяки потужній інформаційній інтервенції вселяти у суспільні настрої, в голови пересічних громадян міф про російську «націю в облозі ворогів», до яких пострадянська Росія, як і СРСР, зараховує США, країни Європейського Союзу, НАТО, а нещодавно і Україну. Завдяки тотальному зомбуванню населення путінський режим тримає в морально-психологічній напрузі російське суспільство.

Наявністю зовнішніх ворогів виправдовуються величезні витрати на озброєння, на воєнні операції за межами країни, цим зумовлена здійснювана в РФ радикальна перебудова історичного минулого шляхом ревізій історії Росії, передусім оновленням міфу «Великої Вітчизняної війни» як «Великої Перемоги», здобутої виключно «единой родиной Россией», анексія Криму як акт возз’єднання з Росією, неоголошена російсько-українська війна, трактована як внутрішня українська, громадянська війна.

Особливо активно здійснюється російськими політтехнологами, всією інформаційною потугою Росії гіперболізація зовнішніх загроз, на які пострадянська Росія наче змушена активно реагувати, та глорифікація «визвольних походів», необхідних для звільнення нещасних народів від гегемонії США, Заходу, від бандерівців-фашистів, будь-яких інших чужих і ворожих «Святій Росії».

Колишній заступник голови адміністрації президента Володимира Путіна, згодом – віцепрем’єр і помічник президента з міжнародних відносин Владіслав Сурков, який із нахабною гордістю, але не без серйозних підстав висловився: «Я є автором або одним із авторів політичної системи нової Росії», неоднозначно визначив, чому свій «каральний меч» занесла над Україною держава такого, як Сталін, «найефективнішого менеджера» Путіна.

«Принуждение силой к братским отношениям – единственный метод, исторически доказавший эффективность на украинском направлении», – так передбачив розвиток подій «ефективний менеджер нової Росії» Сурков.

Чого ж тільки на українському напрямку, правда далеко не ефективному, особливо для нинішнього російського режиму? Згадаймо історію «визвольних походів» Росії. Чому не сибірський, туркистанський, чеченський, грузинський, абхазький, осетинський напрями? Особливо кавказький, який має глибоку імперіалістичну традицію просвітлення хрестом і мечем «диких народів» заради «державного зростання Росії».

І як тут не згадати, особливо коли ми напередодні дня народження Тараса Шевченка, поему «Кавказ», написану поетом восени 1845 року. Тоді, коли Кавказька війна (1817-1864) вже входила у третю стадію кривавого упокорення «малих», «немирних», «неісторичних», «нецивілізованих» народів Кавказу.

Як і в часи Російської імперії, імперії комуністичної – СРСР, так і в часи постмодерної диктатури Путіна, так звані «визвольні війни», «визвольні походи», «спеціальні військові операції», «всяке загарбання території, всяке насильство, всяке пригноблення» здійснювалися і здійснюються «під приводом просвіщення, лібералізму, визволення народів» (Фрідріх Енгельс). І якими методами?

У кавказьких війнах росіянами застосовувалася тактика випаленої землі: вибивали населення – дітей, жінок, стариків, спалювали аули, посіви, запаси сіна і зерна, руйнували замки.

Видатний учений-інтелектуал, академік НАН України Іван Дзюба, який полишив цей земний світ за два дні до жахливого ранку 24 лютого, коли президент РФ Володимир Путін оголошував свій черговий «визвольний похід» – спеціальну військову операцію проти України, наводить у своїй праці «Застукали сердешну волю…» (Шевченків «Кавказ» на тлі непроминального минулого) спогади сучасників, свідчення очевидців, архівні матеріали, рапорти командирів полків, переможні реляції воєначальників… Ці матеріали свідчать про нещадне винищення мирного населення російськими військами і це вимордовування уславлювалося і підносилося до рівня масового героїзму доблесного воїнства і всеросійського подвигу заради втихомирення народів Кавказу.

Ось про що свідчить послужний список IV драгунського Нижегородського полку, який брав участь у «кровавом штурме Батурина и истреблении его со всем населением». До речі, цим полком керував наприкінці XVIII ст. генерал Пьотр Текеллі, ім’я якого, як зазначалося в полковому послужному списку, «уже получило историческую известность как тесно связанное з падением Сечи и уничтожением Запорожского войска».

А ще раніше, в 1737 році, цей полк «героїчно» відзначився в покоренні-приєднанні Криму. Ось як це елітне воїнство завойовувало кримськотатарське місто Карасубазар: «Город был сожжен до тла: кроме караван-сараев сгорело более 10 000 домов, 38 мечетей и 50 водяных мельниц. Среди общего разрушения невозможно было спасти и двух христианских церквей, сделавшихся добычей пламени. За разгромом Карасубазара началось жестокое опустошение Крыма. Казаки и калмыки доходили до самого Бахчисарая и на пути к нему уничтожили множество татарских деревень, взяли 3000 пленных, 30 тысяч быков и 100 тысяч баранов».

Цей «44-ый драгунский Нижегородского Его Императорского Высочества государя наследника цесаревича полк» прославився особливою жорстокістю в придушенні Чечні («раскатали мы чеченцев на славу, истребили множество их аулов, уничтожили посевы и запасы продовольствия и побили много народу»), Кабарди, Осетії («…войска ограничились тем, что выжгли все окрестные селения и уничтожили все каменные башты и замки»), Кахетії, Хевсурії, Іверії та інших грузинських князівств. І повсюдно вбивства мешканців, знищення аулів, полів, запасів, майна…

Але яке задоволення отримувало «доблесне воїнство» від насильства, яка втіха від грабування була у «визволителів». Іван Дзюба у праці «Застукали сердешну волю…» наводить ще одне бравурне рапортування одного із полків про «героїчне» здобуття мирних аулів та здобуті ним трофеї: «Солдаты ворвались в аул и, по существующему всегда обычаю, рассеялись по саклям. Скоро запищали сотни кур и заблеяли десятки баранов, и все что было наскоро заперто и закрыто, появилось на свет божий. Добыча была обильная и довольно богатая. Тут были утварь, и куски материй, и всевозможные одеяла, – словом, можно было и хорошо пообедать и сладко отдохнуть» .

А нині в Україні у складі «доблестного русского воинства» лютують «кадировці» – нащадки тих гордих, непокірних чеченців, для яких слово «русский» було найбільш ненависним, прокляттям. Тих, які не на життя, а на смерть воювали з «Білим Царем», які, позакачуючи рукави суворих своїх черкесок вище локтів, оголивши криві шаблі і обв’язавши шию смертним саваном, вступали в криваву війну з «русскими». Вони йшли на газават, на неминучу смерть, в священну битву за свою батьківщину, за свій народ. Ця смерть вважалася для них особливою честю, тому вони й брали з собою в бій свої савани.

А що означає смерть на українській землі, на землі їм чужій, далекій, цим чеченцям-«кадировцям»? Тільки неминучу ганьбу і прокляття свого народу, до гордих лицарів якого, готових прийняти смерть, але не скоритися російським «визволителям», звертався Тарас Шевченко:

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті.

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся – поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас сила

І воля святая!

Якщо тим «кадировцям»-«визволителям» не в пам’яті російський геноцид свого народу далекого дев’ятнадцятого століття, то геноцид двадцятого століття, цей новітній кавказький терор, який здійснювала планомірно новочасна Росія, не повинен забутися. Навіть й тим поплентачам Москви на чолі із маріонеткою Кадировим, які продалися російському окупантові.

Та й сама Москва після п’яти років «підкорення Кавказу» наприкінці ХХ століття змушена була визнавати свій терор на Кавказі. Так, газета «Известия» (10 березня 1995 р.) свідчила: за перший квартал «чеченської п’ятирічки» «потери российских войск составили по реальным (хотя и весьма приблизительным) оценкам от 2 до 5 тысяч человек убитыми. Погибло также, по меньшей мере, от 1,5 до 2 тысяч российских граждан, воевавших на стороне Дудаева, а также несколько тысяч мирных жителей Чечни. Более 300 тысяч человек, треть населения республики, стали беженцами и влачат жалкое существование».

Росіяни, як самі вони визнають, втратили близько 5 тисяч чоловік вбитими за один лише квартал, тоді як за десять днів в Україні загинуло понад 10 тисяч «визволителів».

Ми, українці, пам’ятаємо як росіяни зрівняли із землею чеченський Грозний. Як руйнували житлові квартали реактивною артилерією, що заборонено Женевською конвенцією, як російські солдати брали квартал за кварталом і повністю знищували їх разом із мешканцями, як бомбардувальна авіація Росії перетворювала високі кавказькі гори на пагорби. І вони від перших кавказьких воєн, від останньої кавказької дев’ятилітньої війни навіки російським окупантом «засіяні горем, кровію политі» (Шевченко).

Цю ж «визвольну місію», таке ж «умиротворення» непокірної України здійснює сьогодні путінська Росія, перетворюючи в руїни бомбардуванням і ракетними обстрілами наші містечка і міста, лікарні й школи, дитячі садки і театри, університети і електростанції… Безумство Путіна розкошує в Україні, неухильно підводячи й свою країну, свій народ до прірви відчуження від цивілізованого світу.

Гинуть ошелешені неочікуваним всенародним спротивом молоді солдати з російських глибинок, ці, за Окуджавою, сучасної «войны шальные дети» і чи не кожен із них з надією вже чекає, що хтось із командирів їм накаже:

Бери шинель –

 пошли домой.

А тим, хто ще живий, у тривожних снах видиться могила в українському чорноземі.

«Разом нас багато, нас не подолати!», – скандували українці під час Революції Гідності. І сьогодні, на десятий день російської агресії, і в дев’ятий рік путінської війни з Україною ми, українці, як ніколи разом. Ми почули молитовне звертання Тараса Шевченка: «Обніміться ж, брати мої…», глибоко перейнялися його вірою:

І оживе добра слава,

Слава України.

Ми єдині, злютовані праведним гнівом і непохитною вірою в нашу перемогу, бо, за Шевченком, заревли «в Україні вольнії гармати» і піднявся і батько, і син «за честь, славу, за братерство, за волю Вкраїни».

Микола Жулинський

Академік НАН України

5-7 березня 2022 року

На фото: Група мешканців Харкова, яка на знищеній російським бомбардуванням площі в центрі міста записала звернення з закликом, щоб аргесори пішли туди, куди українськими пограничниками з острова Зміїного був посланий російський воєнний корабель. – https://uainfo.org/blognews/1646133997-harkiv-yani-peredali-okupantu-vitannya-z-pid-znishchenoyi-budivli.html

Микола Жулинський (нар. 25 серпня 1940, с. Новосілки (тепер с. Набережне) Демидівський район, Рівненська область) — український літературознавець і політик. Директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України. Президент Міжнародного громадського об’єднання «Волинське братство», голова Наглядової ради Волинського національного університету імені Лесі Українки. Доктор філологічних наук (1981). Голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка у 2008–2010 рр. Почесний академік Національної академії мистецтв України (2017).