Наші статті,  ПОДІЇ

Історик із Києва: Рефлексії 22-го дня нового спалаху російсько-української війни

Ми не маємо права програти зараз, бо Ukraina fara da se – Україна свого осягне. Україна переможе. Доля світу вирішується і на цих ірпінських луках.

Ігор Гирич – ще один киянин, якого можемо назвати щирим другом українців Підляшшя. За фахом він історик, отже думки, якими він вирішив поділитись з нашими читачами, це спроба показати ширший історичний контекст подій – боїв на західних рубежах української столиці, яких вогняні спалахи може бачити і чути з вікон свого висотного будинку. Боїв за те, до якого світу належатиме Україна. (юг)

Київ у російсько-українській війні. Річка Ірпінь. Рефлексії 22-го дня

Річка Ірпінь. Стара межа Польщі і Росії аж до другого поділу Польщі. Мешканець лівого берега, якийсь українець Грицько чи Іван Кравченки з Княжич був до 1793 р. польським обивателем, а правого –– Іваненко або Петренко з Бобриці – російським підданим. Грушевський називав землі, обмежовані заплавами річок Стугни і Ірпеня – київським трикутником. Тут творилась історія давньоукраїнської держави. Згодом ця, колись повноводна, ріка перетворилася на зарослий водоростями потічок. Лише топоніміка нагадувала, що колись тут кувалася державна історія України-Руси: Гостомель, Білогородка, Княжичі, Жорнівка, Дзвонкове, Липовий Скиток.

У Білгородці – вали княжого города Білгорода, що був також єпископською столицею. Місцевість навкруги нагадує Київ. Звивається змійкою внизу Ірпінь, ніби старий Дніпро-Славута. Зелені луки розбігаються на увесь заірпінській простір, нагадуючи колишню незабудовану Дарницю. Пагорб дитинця, вали Володимирові, криниця на місці, де старий білгородець обдурив печенігів під час облоги міста, витягши з колодязя цебро з кисілем, зготовлений з останніх їстивних запасів містян.

З року на рік з моїм кумом ми проводили літом мирний час на березі річки, обмілілої після меліорації у 1960-х. Медитували під палючими, але лагідними променями такого рідного підкиївського сонця. А сьогодні це знову рубіж, кордон між московською ордою і хліборобським світом ХХІ ст. Його намагаються форсувати моторизовані колони сучасного фюрера, і загрузають у багні торфяників цієї, вже ніби і зовсім несерйозної річки. І знову за переправи через таку, нібито зовсім спокійну і мирну річку, ведуться вже тритижневі тяжкі бої у аналогові такого собі ґданського «труйм’яста»: Ірпінь, Буча, Гостомель.

Київ і терени поміж Дніпром та Ірпінем на картах 1772 і 1939 років.

Як билинні герої – відбивають київські захисники безнастанні атаки безжального і бездушного ворога. Минуло тисячоліття, а ніби нічого не змінилося. Помінялася хіба назва кочовиків-номадів. Тоді були печеніги, половці, татари – тепер московити. Знову здригнулися білгородські вали, що постали в часах батька давньоукраїнської держави, і знову захлинулася атака ворога, але вже не кінна – танкова. Виявилося не до снаги модерній техніці подолати перепони ще феодального часу. Гарно попрацювали наші предки, звівши на тисячу років фортифікаційну споруду, яка виявилася не по зубах новітнім ординцям.

Сучасна цивілізаційна війна ніби пробиває на матриці часу ті ж таки репери історичного часу, що заворожує нас своєю магічністю циклічної повторюваності. Замість старого форпосту давнього Києва – Білгорода, на овруцькій трасі постав новий. Сьогодні – це Буча. За литовсько-руськими літописними розповідями десь тут Гедимін наніс поразку татарським князям на початку ХІV ст., і Київщина стала частиною Великого князівства Литовського, а згодом і литовсько-польської Речі Посполитої. Залишилася частиною західного європейського простору.

І ось, у 2022-му році, ці місця знову визначають, чи бути Києву з Європою і нормальним світом, чи знову потрапити в багно московського «безвременья», у його «пропащий час». У ХVІІІ ст. Ірпінь теж розмежовував західний європейський і азійський світи. Дивні історичні паралелі і метаморфози дарує нам Провидець. Не відомо, чи не для того, щоб зафіксував це колись у коштовних шатах мистецького золотарства якийсь Йосиф Маршак – єврейсько-український Фаберже початку ХХ ст., що народився у селі Гнатівка, і яке знаходиться навпроти літописного Білгорода.

Ми вступили в історичний, переломний час своєї історії. Такими був 1648 р., і постання козацької держави за великого гетьмана Богдана Хмельницького. Ми програли свою Полтаву 1709 р. за іншого великого гетьмана Івана Мазепи. Збройно упокорилися московським окупантом у національно-визвольних змаганнях Української революції 1917-1921 років. Ми не маємо права програти зараз, бо Ukraina fara da se – Україна свого осягне. Україна переможе. Доля світу вирішується і на цих ірпінських луках.

Ігор Гирич

Київ, 17 березня 2022 р.

Персональний сайт Ігоря Гирича https://www.i-hyrych.name/

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.