Кліщелі — перші українські ентузіасти

Минає вже шістдесят років від заснування першої, і через довгий час єдиної, української організації в післявоєнній Польщі — Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ). Був це досить складний час для існування представництв національних меншин, оскільки їхня діяльність була повністю контрольована державними установами, а поодинокі активісти находились під постійною «опікою» органів безпеки. Незважаючи на ці труднощі, і в деякій мірі виправдану критику діяльності Товариства пізнішими молодими українськими діячами, загально УСКТ, без сумніву, принесло для української громади в Польщі багато користі. Воно згуртувало людей, сприяло розвитку художньої самодіяльності, навчанню дітей, видавало тижневик «Наше слово», oдним словом, намагалось гальмувати процес зростаючої полонізації розпорошеного в Польщі українського населення. Сотні щирих українців у всіх куточках держави, через десятки років, постійно вели кропітку працю на рідній ниві, не рахуючи свого часу і не очікуючи нагороди. Слава їм за це!

Деякий слід УСКТ залишило також і на нашому Підляшші, особливо в Кліщелях, про що розповімо тут дещо детальніше, бо ніщо не твориться саме по собі, все вимагало, ой ще й якої, напруженої праці і самопосвяти людей, для яких слово «Україна» не було тільки простим звуком.

Модерна українська національна ідея, яка народилася в ХІХ столітті над Дніпром та в Галичині, на таку окраїну як Підляшшя не дійшла. Однак вчені вже й тоді не мали сумніву, що на Підляшші компактно проживає українськомовне населення, яке називає себе «руським» або «простим» народом, що разом з православієм чітко відрізняло його від сусідів поляків. Офіційним підтвердженням цього факту були результати першого всеросійського перепису населення в 1897 році, згідно з якими в тодішньому більському «уeзде» (повіті) проживало майже 65 тисяч людей з «родным малорусским языком». І хоча пізніше, в міжвоєнному періоді, як і в післявоєнні часи, майже всіх православних мешканців Підляшшя офіційно зарахували до білорусів, то їхня рідна мова, прадавні звичаї і пісні лишилися такими ж, як і були раніше, тобто українськими. Значить, залишилося це підґрунтя, на якому могла зародитися українська ідея. Для цього потрібен був однак якийсь поштовх, і принесли його до Кліщель люди ззовні, «петлюрівці», четверо яких поселилися в цьому містечку — Олександр Щербань, Андрій Німий, Олександр Волошин і Василь Харченко. Волошин прожив недовго, Харченко не включився в українське життя, а ось Щербань і Німий лишили дуже помітний слід в українській історії Кліщель.

Олександр Щербань, син Слобідської України, народився в далекому Харкові. В 1918 році змагався за волю України в лавах армії Української Народної Республіки. Потім проживав у Польщі, працюючи між іншим в українському об’їзному театрі, де запізнався і в 1929 році оженився з кліщелівкою Олександрою Василевською. Згодом, у 1938 році, подружжя поселилося в Кліщелях, де «за совєтів» (1939-1941) Олександр, якому вдалось влаштуватися на посаду завідуючого «соцклубом», створив при ньому драматичний гурток та почав ставити п’єси з українського репертуару. Люди горнулися до ансамблю з охотою, бо публіка сприймала вистави з великим захопленням, доцінюючи високий художній рівень виконавців, що було в основному заслугою їхнього керівника — талановитого режисера-самоука Олександра Щербаня. На обласному перегляді самодіяльних театральних ансамблів, що відбувсь у Бересті в 1940 році, кліщелівський театр виставою п’єси Михайла Старицького «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» здобув перше місце серед багатьох інших ансамблів. Професійне журі належно оцінило художній рівень кліщелівців. Але на центральний перегляд до Мінська їх не пустили з огляду на те, що п’єса була по-українськи, а Кліщелі й Берестейська область це ж була «Радянська Білорусь».

Під час німецької окупації кліщелівський театр не діяв, не до того тоді було. Після війни він ожив і ставив нові п’єси. Я вже сам пам’ятаю, з яким ентузіазмом в 1949 році сприймали люди виставу Лисенкової «Наталки Полтавки», в якiй провідні ролі прекрасно грали церковні хористи. Здається була це остання вистава цього театру, бо невдовзі Олександр Щербань переїхав працювати до Більська, а без нього театр скоро завмер.

Без сумніву, кліщелівський театр і його керівник внесли великий вклад у діло зародження у мешканців Кліщель української національної свідомості. Люди зрозуміли, що українське художнє слово є для них близьким, своїм, і мабуть завдяки тому через кілька років, саме в Кліщелях виникла єдина на Північному Підляшші ланка УСКТ. Сталося це 2.VІ.1957 року. На установчих зборах було присутніх сімнадцять осіб, які вибрали п’ятиособове правління гуртка у складі — Андрій Німий, Олександр Волошин, Микола Калишевич, Федір Рощенко, Віталій Керделевич, про що вже через тиждень сповіщало уескатівське «Наше слово».

Як бачимо, не так то й багато людей захотіло стати членами УСКТ, тобто задекларувати себе українцем. Треба однак пам’ятати про тодішні реалії. В післявоєнні роки українець у Польщі був символом бандита (rezuna), ворога поляків і нової влади. Стримувало людей і те, що офіційно влада всіх православних мешканців Білосточчини (Білостоцького воєводства) зарахувала до білорусів, та і як тут називати себе українцем, коли досі всі були тільки «руськими».

Правління новоствореного гуртка, в якому було двох «петлюрівців» і трьох селян, не спромоглося розгорнути ширшу діяльність. Мабуть, люди не мали досвіду громадської діяльності і не отримали належної підтримки і поради від Головного правління УСКТ у Варшаві. В самому гурткові не було представників інтелігенції, значить не було людей, які могли б популяризувати знання з історії та культури України.

Незабаром у білоруській «Ніві» появилася стаття, де закидали редакції «Нашого слова», що вона робить на Білосточчині білорусів українцями. Це, мабуть, не сподобалось також місцевій владі, бо інакш такої статті цензура не пропустила б. Люди трохи налякалися і чекали, щоб все затихло.

Зоряний час для кліщелівського гуртка настав у шістдесятих роках. Сталося так, в основному, завдяки ентузіазмові і наполегливій праці невтомного Андрія Німого. Спочатку сперся він на існуючий у ґміні хор, який виступав на різних тодішніх святкуваннях, співаючи переважно польські і російські пісні. За його намовою в репертуарі хору щораз частіше появлялися українські пісні, які слухачі в Кліщелях, Черемсі, Гайнівці сприймали як найближчі їхньому серцю. Окрилені успіхом хористи розуміли, що для дальшого зростання потрібен професійний диригент. Став ним молодий музикант з Більська, Сергій Лукашук (родом з села Гределі), який прекрасно підготував хор до виступу на організованому гуртком першому «правдивому» Шевченківському святі в Кліщелях у 1964 році. Успіх був величезний. Багато людей тоді перший раз почули про важку долю Тараса Шевченка і відчули красу його поезії. Вістка про так вдалий концерт рознеслася і в сусідніх місцевостях. Скоро запрошення на виступи надійшли з Більська, Мельника, Сім’ятич, Милейчич, Нурця, Ботьок, Нарви, Наровки, Біловежі.

Успіх Шевченкового свята підніс дух кліщелівців, мабуть, перестали вони боятися слова «українець», бо під кінець цього року гурток УСКТ нараховував вже 54 членів. Дядько Німий (так ми його називали) разом з активістами почали розгортати просвітницьку працю. Найперше створили українську бібліотеку. Книжками допомогло Головне правління у Варшаві, а також різні добрі люди, змобілізовані приятелем Німого, інженером Миколою Дерев’янком, який навіть сам записався у члени кліщелівського гуртка, хоча проживав аж у Пйотркові-Трибунальському. Найбільшим зацікавленням читачів користувалися, як писав Німий своєму другові, Шевченковий «Кобзар» і «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького. Цікаве, що інколи люди разом збиралися для спільного читання, бо ж не всі вміли читати кирилицю.

Невдовзі створено також драматичний гурток, який мав продовжити традицію славного українського театру Олександра Щербаня. Почалися репетиції п’єси «Безталанна» Івана Карпенка-Карого, якими керував молодий кліщелівський режисер Ростислав Місіюк. З початку не було однак необхідних народних строїв і з виставою треба було почекати. Погано також пішли справи і з кліщелівським хором. Почав він розпадатися, бо чомусь відмовився керувати ним Сергій Лукашук.

За головне завдання для кліщелівського гуртка Андрій Німий вважав створення в школі пункту навчання української мови для дітей і цій справі присвятив він чи не найбільше своїх сил і праці. Були охочі діти, батьки підписали заяви, але тут несподівано натрапили на перешкоди з боку інспекторату освіти в Гайнівці, де заявили, що в Кліщелях і околиці немає жодних українців, то й недоцільним є навчання цієї мови. Тільки завдяки інтервенції Миколи Сивіцького з Варшави вдалося побороти спротив інспекторату. Формальна згода місцевих влад на навчання української мови ще нічого не вирішувала. Гайнівські чиновники, під впливом білоруських активістів, фактично чинили дальший спротив. А то не приїхав інспектор на зібрання батьків зацікавлених навчанням української мови. А то не подобалися списки з підписами батьків, які прийшлося підписувати аж чотири рази, при чому в останньому списку появилася нова рубрика — національність. Це знову налякало людей. Дядько Андрій мусив у котрий раз ходити по хатах, їздити по навколишніх селах і намовляти, щоб люди захотіли ще раз підтвердити свою згоду. Зробило це вже однак набагато менше людей ніж раніше. Потім виявилося, що немає кому навчати української мови, а інспекторат і не думає шукати вчителя. Прийшлося старатися самим. Двох кандидатів інспектор відкинув з огляду на брак у них формальних кваліфікацій для навчання цієї мови. Третя вчителька, кліщелівка родом, яка з початку погодилася працювати в місцевій школі, несподівано сама відмовилася від цієї посади. Міцно пережили кліщелівські активісти ці різні негаразди. Врешті, завдяки старанням Головного правління УСКТ, погодився приїхати працювати до Кліщель молодий випускник бартошицького ліцею Олександр Смоліковський, який почав з 1966 року успішне навчання української мови. На жаль, тривало так тільки два роки, бо чомусь, власне тоді, Олександр виявився дуже необхідним для польської армії. Очевидно без вчителя припинилося і навчання, яке пізніше вже не відродилося.

Зате велику радість кліщелівським активістам, особливо вирізнялися тут Степан Носкович, Йосип Абрамович, Євген Конахович, приніс драматичний гурток. Вже з березня 1966 року почав він виставляти «Безталанну» в Кліщелях і в сусідніх селах. Успіх був неймовірний, майже дорівнював тому, яким користувався ансамбль Щербаня. Було очевидним, що є з чим вийти на ширшу публіку. Кліщелі взяли участь у міжвоєвідському огляді українських драматичних колективів у Венгожеві, де завоювали путівку до Перемишля, на центральний огляд колективів УСКТ. А там «Безталанна» здобула головний приз (8 тис. злотих), поборовши основного конкурента «Лемківське весілля» з Гурова-Ілавецького. Це було офіційне визнання високого художнього рівня кліщелівських артистів. Не забракло схвальних слів і в тодішній пресі. Гарно про Кліщелі написали в «Нашому слові» і „Gazecie Białostockiej”. Тепер про цей колектив дізналися всі українські осередки в Польщі. Прийшлось реалізувати запрошення не тільки з навколишніх містечок, але також з Варшави, Слупська, Голдапа, Білостока.

Успіх «Безталанної», без сумніву, спричинився і до цього, що врешті в Кліщелях почалося навчання української мови, та зросла кількість членів гуртка і передплатників «Нашого слова». Відродився також кліщелівський хор, яким почав керувати регент кліщелівської парафії Євген Конахович — голова гуртка і член Головного правління управи УСКТ.

Здавалося, кращого вже й не може бути. Кліщелі піднялись до рівня одного з найактивніших українських осередків у Польщі. І тут наступив несподіваний удар у спину зі сторони влади. Коли кліщелівці збиралися їхати з «Безталанною» на запрошення до Бань-Мазурських, раптом цензура в Білостоці забажала дати їй переклад цієї п’єси на польську мову. А такого не було, про що вони добре знали. Це був вирок смерті для «Безталанної», бо без перекладу не дозволяли ніде її виставляти. Це було політичне рішення, про що делікатно натякав у письмі до Дерев’янка Андрій Німий: «Комусь наш успіх не вигідний».

Це, що влада зробила з «Безталанною», а пізніше з учителем Смоліковським, сильно налякало кліщелівців, всі зрозуміли — для українства дорога в Кліщелях закрита. Помітився різкий спад діяльності гуртка УСКТ, загальне знеохочення. Сильно скоротилася численність його членів. Лишилося тільки трьох передплатників «Нашого слова», а раніше було їх навіть 25. Старі активісти помалу відходили з цього світу. Євген Конахович висвятився і послали його на парохію до білорусів, а режисера «Безталанної», Ростислава Місіюка, перенесли до праці в Гайнівці. Під кінець шістдесятих років сильно занедужав також Андрій Німий, воєнний інвалід і головний двигун кліщелівського українства, а після його смерті в 1972 році гурток УСКТ і зовсім заснув.

Пролетіло ще кільканадцять років. На Підляшші виросло покоління молодої інтелігенції, дещо змінилися політичні обставини і ця молодь вже змогла і захотіла заговорити своїм голосом. Вже без поштовху ззовні, самі молоді люди, переважно студенти, почали шукати своє справжнє етнічне коріння, бо зрозуміли, що накинена їм в школі білоруська мова і культура не є рідною мовою і культурою їхніх батьків і дідів. Спочатку інтегрувалися вони на туристичних заходах — рейдах, вогнищах, співали українських пісень, слухали доповіді про минуле нашого Підляшшя і його зв’язки з Україною, вчилися читати по-українськи і говорити літературною мовою. Багато з них брало участь в культурних заходах організованих різними ланками УСКТ. Коли ця молодь утвердилася у своєму переконанні, що вони дійсно є нащадками українського роду, то вирішила згуртуватися в офіційних структурах. Першим відродився в 1984 році гурток УСКТ в Кліщелях. Скоро виникли нові ланки Товариства в Більську, Черемсі, Білостоці і Гайнівці. Всі вони почали вести свою діяльність, організуючи різні культурні заходи. Відразу виявилося, що найбільший потенціал для розвитку має більський гурток, де жили чільні українські активісти Євген Рижик, Іван Киризюк, Юрій Гаврилюк, Мирослав Бужинський, Юрій Левчук, Богдан Карчевський, Іван Михальчук. Треба також похвалити і сільський гурток у Черемсі, в якому важливу роль грали хлопці з Кузави, котрий своїми силами, протягом п’яти років (1987-1992), влаштував десятки різних концертів і інших культурних заходів.

Щоб ця діяльність мала ширший відгук у суспільстві, треба було скоординувати працю окремих гуртків і тому наприкінці 1990 року утворено свій, підляський відділ Об’єднання українців у Польщі (наступника УСКТ), головою якого був Іван Киризюк, та який спромігся вже в 1991 році зорганізувати в Мельнику перший на Підляшші фестиваль української культури (під назвою «Музичні діалоги над Бугом»), ввести радіопередачі українською мовою в Радіо Білосток і випустити перший номер свого часопису «Над Бугом і Нарвою». Вперше українці Підляшшя проявили також політичну активність, висуваючи своїх кандидатів у парламентських виборах 1989 і 1991 років, а також у виборах до місцевих самоуправ у 1990 році.

Ці загальні заходи пригорнули до українського руху нових прихильників, також і зі старшого покоління. Виявилося, що на Підляшші є вже не десятки, але й сотні людей, які вболівають за українську ідею, значить є на кого спертися і кого представляти перед владою. Така широка діяльність вимагала однак немалих грошей. Треба признати, що централя, спочатку УСКТ, а пізніше ОУП у Варшаві, сприяла розвиткові українства на Підляшші, але її фінансові можливості були дуже обмежені і тому виникла ідея створення окремої української організації на Підляшші, яка змогла б забезпечити необхідне фінансування. Як показало життя, таке рішення виправдало себе. Союз українців Підляшшя достойно продовжує і розвиває започатковану УСКТ українську ідею, цей культурний феномен на нашій малій батьківщині.

Ох, як втішився б будитель Кліщель, Андрій Німий, як би зміг побачити сьогоднішню масштабність українських заходів на Підляшші. А як болісно було йому вмирати в часи занепаду кліщелівського гуртка, якому присвятив стільки своїх сил і праці. Варто пам’ятати про тих ентузіастів з Кліщель, які в цих важких обставинах засівали тут перші українські зерна під проводом УСКТ.

Микола РОЩЕНКО

Ілюстрації – кадри з вистав «Безталанної»

«Над Бугом і Нарвою», 2016, № 4, стор. 3-4, 14.