На підляський стіл – біла руська сіль

Минуло Різдво, чекаємо Великодня. Попереджує його Великий піст… А посту, навіть найменшого, бути не може без риби, яку без солі колись не було як зберегти. Та й великоднє яйце і м’ясце посолити також треба… 

Переглядаючи письмові джерела зв’язані з історією Підляшшя у XVI ст., можемо натрапити на документи, які мають відношення до торгівлі сіллю, в яку задіяна була «господарська» адміністрація, отже, люди призначені «господарем» – великим князем литовським і руським. Для прикладу, 31 грудня 1501 року князь Олександр повідомляв, що «луцькому митникові і його товаришам» наказав він «комори наші справити соляниї за свої пінязи в містех наших – в Луцьку, у Бересті, в Дорогичині. І має він з тих комор почати сіль продавати на рок, на Великдень, що прийде, і держати мають тиї комори і сіль з них продавати чотири годи сповна, до того року, до Великодня» (слово «рок» тут означає назначений термін). Можна здогадуватися, що це встановлення соляних комор (складів, магазинів) для продажі солі було зв’язане з цим, що Олександер, господар литовський і руський від 1492 року, саме став королем польським, отже, в його володінні опинилися державні соляні жупи – як підкраківські (Величка, Бохня) з сіллю «ледоватою», так і в Руському воєводстві, де діяли численні солеварні. Сіль з них вважалася кращою і саме її споживали тоді підляські русини.

На підляський стіл – біла руська сіль

«Всім єси наповнена земле Руськая, о правовірная віро християнськая! І многими красотами удивлена єси» – захоплювався своєю батьківщиною середньовічний київський «книжник». Цікаво, що перераховуючи це, чим вона «украсно прикрашена», на початку списку, отже перед великими містами, чудовими селами, виноградними садами монастирськими і церковними спорудами, поставлені багатства природи: озера численні, ріки і криниці освячені, гори круті і могили високі, діброви чисті і поля чудові, звіри всілякі і птахи незліченні. 

Хоч і не названі вони тут окремо, в числі цих творінь натури особливе місце займають підкарпатські джерела, із яких можна черпати не лише чисту воду, в тому числі лікувальну, але й соляну та нафтову ропу. (В українській мові термін «ропа» переважно відноситься до води насиченої сіллю – «Словник української мови» на першому місці дає пояснення, що це «соляний розчин високої концентрації», отже не лише натуральний, але й штучний – в лемківських селах Команча та Гладишів, так називають розсіл для зберігання м’яса та сала й сиру; крім цього це «насичена солями вода солоних озер», «розчин солей для різних технічних потреб», а також «нафта», «сукровиця», а навіть «піт» – три останні з приміткою «діалектні»).

Багатством руського Підкарпаття, якого велика історія почалась найраніше, ще до того як тут поселились слов’яни, але вже й по суті закінчилась, була виварювальна сіль. Зараз ця найдавніша та найобхідніша зі спецій загальнодоступна, крім цього це один із найдешевших харчових продуктів. В минулому, де багато що було по-іншому, «elementum одне, без якого люди жити не можуть» (так описана сіль в інструкції шляхетського сеймику, що 1624 р. відбувсь у Судовій Вишні біля Перемишля), було свого роду «білим золотом», якого виготовлення й ціну для окремих верств населення регулювали спеціальні юридичні акти. 

Для русинів, що проживали над Сяном і Бугом, джерелом солі були, розташовані у підгір’ї Бескиду – від околиць Сянока по околиці Коломиї, криниці з соляною ропою. Вже в княжу добу тутешнє солеваріння мусило бути розвинутим, адже мало велике значення у постачанні сіллю також інших регіонів Русі. Такий образ малює хоч би «Києво-Печерський патерик», де поміщене «слово» (розповідь) про чорноризця Прохора, який не лише пік хліб з лободи, але був змушений з попелу сіль робити – все тому, що коли 1097 р. спалахнув конфлікт між великим князем київським Святополком та Ростиславичами, «і не пустиша гостей [купців] із Галича, ні лодій от Перемишля», наслідком чого «не бисть [не було] солі по всій Руській землі». У «Київському літописі» згадується сіль, яку виробляли в Удечі (Жидачеві), а в «Галицько-Волинському літописі» – у Коломиї (була призначена для князівської військової дружини: «на роздаваніє оружником», 1240 р.). Про великий розмір виробництва переконує й це, що сіль з-під Бескиду споживала не лише Русь, але й була вона також експортним товаром, адже перші свідчення про руську сіль, яка потрапляла на польські землі, походять з ХІІ ст. – з-під Галича і Перемишля везли її туди сухопутним шляхом через Сандомир та сплавляли Бугом, отже, через Берестій та Дорогичин. 

У популярній літературі джерела з соляною ропою інколи помилково називають «салінами». Насправді «саліна», або «сільня» (українізована форма, що вживалася у австрійський період у Галичині), це назва підприємства, яке виробляє сіль через відпаровування води. Вона, звісно, запозичена з латинської мови, якою користувалася скарбова адміністрація після цього, як Галичина опинилась у межах Польського королівства й соляне підприємництво стало королівською регалією. У слов’янських мовах солеварні називали «банями», або «жупами». 

Початок солеварства, як і всіх традиційних промислів, губиться у темряві віків. Мешканці місць багатих у солону воду, могли її – для збереження здоров’я людей та худоби і консервації м’яса – використовувати у натуральній формі. Коли ж виникала потреба постачання цього «елементум» у дальші околиці, потрібним ставав сухий продукт. 

Перші солевари, ймовірно, набирали соляну «сировицю» у ємкості, як хоч би берестяні кузубки, та просто ставили на сонце й чекали аж відпарується вода. Відтак, почали сіль виварювати – спочатку, певно, вкидаючи розжарене каміння, а згодом у глиняних посудинах, які підігрівалися знизу. Саме таку доісторичну солеварню, з-перед приблизно 2,5 – 3 тис. років, нещодавно виявлено у Тиряві-Сільній (поміж Сяноком і Перемишлем). Збереглися тут залишки спеціальних пічок та величезна кількість фрагментів глиняних горшків, які виготовлювалися досить недбало, адже були це посудини одноразового вжитку – щоб вибрали кристалізовану сіль, їх просто розбивали. 

В руську княжу добу, коли підгір’я Бескиду входило до складу Перемиського та Галицького князівства, до виварювання солі вживалися вже спеціальні, прямокутні ємкості з невисокими берегами, які називали «черенами» (так само як і дно колишньої печі, де горіли дрова та варилися страви і, після вибрання жару, випікався хліб). Щоб мати соляну ропу високої концентрації, не розбавлену ґрунтовими водами, черпали її зі спеціально викопаних колодязів, які досягали 60-90 метрів глибини. Виварюванням солі займалися «зваричі», а готовий продукт формували у бруски – «головажні» (вперше згадуються у «Правді руській», ХІ ст.), які мали окреслений розмір та були мірою об’єму (потім «головажню» замінила «толпа»/«толпка»/«топка», зустрічалась і назва «гурман»). 

Вироблення солі було дуже прибутковим промислом, отже, залишалося під безпосереднім контролем князівської, а відтак королівської адміністрації, згодом право вільно добувати соляну сировину, виявлену на своїх ґрунтах, отримала також шляхта. 

Саме складені у другій половині ХVІ ст. описи королівщин, в тому числі «жуп Руської землі» (окрема майнова одиниця, об’єднуюча солеварні Перемиської землі, що управлялася своїм «руським жупником»), разом з іншими документами, дають найдавніший документальний образ солеварної технології, яка у наступних двох сторіччях майже не змінилися. 

Основою функціонування кожної жупи було «сировичне вікно» – забезпечений внутрі дерев’яною цямриною колодязь, з якого черпали соляну ропу (зустрічаються також назви «шиб» та «баня»). Сировицю витягали «кератами» – піднімальними кранами з кінним приводом, які стояли над «вікнами» у спеціальних шопах та були збудовані з двох великих дерев’яних коліс. Роль двигуна виповнювало, закріплене на вертикальному «веретені» («стоячому валі») «пальчасте колесо», до якого припрягали пару коней. Завдяки спрямованим вгору «пальцям» обертовий рух з цього колеса передавався на «трибове колесо»; було воно насаджене на вал, на який також намотувався «тормош» – конопляна линва з підвішеними «кошами», тобто черпаками зшитими з волової шкіри та скріпленими залізними обручами. З «кошів» сировиця виливалась у влаштований навколо «вікна» верхній резервуар («творило»), відтак стікала в інший кадовб, з якого системою жолобів, встановлених на дерев’яних «кобилицях», подавалася до дерев’яних шоп, які називали вежами. В кожній вежі була топка, над якою на «ключах» (гаках) підвішувався залізний «черен», що мав розмір дна біля 5 м2, або «панва», яка була набагато більшою (до 20-40 м2). Опалювальним матеріалом було, звісно, дерево. Територія великих жуп, на якій були також сушарні і склади солі, кузні для ремонту обладнання, майстерні бондарів, що виготовляли тару для мілкої солі, будинки для адміністративного персоналу і робітників, міцно обгороджувалася – навіть ровами і частоколом, у якому влаштовувались ворота фортечного типу. 

Окрім «зваричів», невідомою зараз професію, зв’язаною з соляним промислом, були «прасоли», які спеціалізувалися у торгівлі сіллю. Також наддніпрянські «чумаки» приїжджали по підгірську сіль, перш за все до Коломиї, яка з 1456 мала право соляного складу, тому звали їх «коломийцями». Складений у 1552 р. опис київського замку інформує, що господарський староста у Києві (був ним тоді князь Федір Пронський) брав мито як від солі, що була везена човнами з низу Дніпра, так і «білоє солі, которая през Подолє приходить». Південногалицька сіль потрапляла також на східну Волинь, адже як говориться у господарському листі, «сіль толп’ятая білая іде до міста нашого Луцька з Коломиї, з Долини і з інших міст» (1563 р.). Схожого документу з інформацією, звідки походила варена на Підгір’ї сіль, що потрапляла на Підляшшя, тобто до «комори» в Бересті та «прикоморка» в Дорогичині, знайти не вдалося, отже процитую тут Михайла Грушевського: «Жупи східно-галицькі (галицькі, коломийські, косівські) обслужували крім своєї землі і сусіднього Закарпаття ще Волинь, Побуже, також сусідні білоруські землі, в части й східню Україну».

Зрозуміло, що цю частину Перемиського князівства, яка зараз у межах Підкарпатського воєводства, сіллю забезпечувала перш за все «жупа Сільська або Перемиська» – в місті Сіль на південь від Перемишля (зараз Стара Сіль), в якій за описом 1565 р. були три «сировичні вікна» та 9 «веж» з меншими «черенами» і 7 «веж» з великими «панвами». У «черенах» виварювали «товпяту сіль» (формовану у схожі на відерце конічні «товпи»), яку продавали покупцям з центральної й північно-західної частини Перемиської землі (Перемишль, Радимно, Ярослав, Переворськ, Лежайськ, Канчуга, Ряшів). У «панвах» виробляли мілку сіль, фасовану в дерев’яні бочки – забирали її покупці з всієї Сяніцької землі, підгірських містечок Перемиської (Риботичі, Бірча, Динів, Дубецько, Бабичі тощо) та з Угорщини (сьогоднішнє Закарпаття і Східна Словаччина). Торгівці з угорського боку кордону, з огляду на стан гірських доріг, везли сіль не возами у бочках, але верхи, насипану у спеціальні торбини – «тайстри» (названі вони «угорці, або гірні люди als habitatores alpini», отже, йдеться тут про українське населення Бескиду, ймовірно бойків). 

Залишок мілкої солі відвозили у Перемишль, звідки, разом з сіллю з інших руських жуп сплавлялась вона Сяном і Вислою до Бидгощі, де існував один із державних «сільних складів» («depositorium salis»), яких управителі не лише займалися дистрибуцією солі з королівських жуп, але й боротьбою з всіми недозволеними правом торгівельними практиками, які могли б шкодити прибуткам королівської скарбниці з соляного промислу. Таке віддалене місце призначення було наслідком, прийнятих у другій половині XV ст., законів, згідно з якими перемиська сіль мала не шкодити продажі солі з жуп у Величці та Бохні під Краковом, для якої найближчим ринком збуту були Малопольща та Мазовія. Як стверджують історики, «sal Ruthenicum albа» («біла руська сіл»), була якісно краща від часто «зеленого» продукту краківських жуп, тому потрапляла також на цю, заборонену для неї територію, хоч, звісно, в невеликому розмірі. Офіційно територія її легальної дистрибуції в польських землях Корони обмежувалася районом долішньої Висли, де в перших десятиріччях XVІ ст. були влаштовані королівські сільні склади у Торуні, Бидгощі і Добжиню. 

Без обмежень руська сіль з Перемиської і Галицької земель продавалась у Великому князівстві Литовському, також в цих регіонах, що на Люблинському сеймі були інкорпоровані до Корони. Для прикладу у 1569 р. був організований склад у Кременці на Волині, куди, за словами листа короля Зиґмунта Авґуста «подданиї наші оного міста Кремяницького мають за тою ласкою нашою і наданєм нашим оную сіль білую толпястую з жуп руських там до Кремянця на склад привозити і для пожитку своєго міти і продавати». Підляшани купували сіль у згаданих вже коморах у надбужанських містах – у 1547 році ці підляські комори, разом з коморами восковими та митницями на шляхах з Великого князівства до Корони, взяли в оренду брати Борзобогаті, руські міщани родом з Красногоставу у Холмській землі (інакш Борзобогаті-Красенські). Звісно, найбільше значення мав соляний склад у Бересті, звідки «сіль товп’ята по всій землі Литовській йде» (1564 р.). У «землі Литовській» руська сіль мала конкуренцію у виді «soli zamorskiej, alias gradowej albo krupiastej», що потрапляла також до межуючої з Підляшшям Городненської землі, але, як читаємо у господарських листах, діяв наказ, щоб «подлє давного обичая всі в том краї перемешківаючі, од Берестя до Немна, по Городно, круп’ястоє солі провадити не сміли, але тої солі білої, складу берестейського, вживали» (1562 р.). 

Якщо потрапляла сюди також сіль з-під Перемишля то, ймовірно, транспортувалася вона до Берестя Бугом, який був сплавний десь від Городла, або сухопутним шляхом через Холм, а далі через Парчів або Володаву. Був це один з численних шляхів, які в джерелах називають інколи «соляними», «прасольськими», а навіть «зварицькими» гостинцями («antiqua via alias gościniec prasolski», «via prasołska», «gościniec, który zowią solny», «via magna dicta droga solna», «via strata zwarycka»). На основі королівських наказів частина солі розподілялась безоплатно – відносилось це також до Перемиської жупи, яка постачала, зокрема, королівські замки у Перемишлі і Крешові та поліському Ратні, що тоді було в межах Холмської землі (охоплювала вона чималий простір також на східному березі Бугу). 

Нашим надсянським читачам буде цікавий такий факт, що окрім п’яти сіл Самборського староства, яких мешканці мали постачати деревину для топок (річно на це йшло біля 17,5 тис. возів дерева), Перемиській жупі підпорядковувались також, розташовані досить далеко від Солі, села поблизу Сянока – Улюч, Гломча та частина Доброї. Завдання, зв’язані з солеварним промислом мали практично всі улючани – тутешні «кметі робітні», окрім праці у фільварку, були зобов’язані до «повозів» до Перемишля і Солі, улюцькі «служки» – «повинні у справах жупних їхати, коли їм наказують». З черги улюцькі загородники мали завдання зв’язані з будовою ком’яг, тобто річкових кораблів, якими сіль сплавляли Сяном – одна частина робила «човни і трамниці до ком’яг», інша була «кичкарями» («що з сіна вчиняють кички для дихтування [ущільнювання] ком’яг»). Крім них був «служка один жупний» в Гломчі. 

Неподалік від Улюча була ще «жупа або сільна баня» у Тиряві-Сільній, єдина солеварня у Сяніцькій землі, хоч, як знаємо з традицією рахованою на тисячі років. Було це королівське село і тирявською жупою управляв сяніцький староста, а обслуговували мешканці села. На жаль, опис цієї жупи обмежений інформацією, що «є вікно або колодязь з соляною сировицею» та «весь посуд потрібний до виготовлення солі». Зрозуміло, що добування «сировиці» та її виварювання відбувалось таким способом, що й у солеварнях, які підпорядковувалися «руському жупникові», що урядував тоді у Солі. 

Окрім королівських жуп, що були великими економічними комплексами, які обіймали по кілька місцевостей (в Дрогобицькій жупі солеварні були не лише у дрогобицькому районі Зварицьке, але й у навколишніх селах), в різний час існували невеликі солеварні в шляхетських володіннях. Поблизу Перемишля такі солеварні діяли у Війську та Корманичах, а можливо, що й у Сільці та Аксманичах. Після цього, як Галичина була анексована Австрією, в якій обов’язувала повна державна монополія на сіль, ці жупи стали державною власністю та були досить швидко ліквідовані. Ще у XVIII ст. така доля зустріла солеварні у Корманичах та Війську (зараз Нові Сади). Корманицька солеварня, яка мала три «вікна», але тільки одну «панву» й виробляла в тиждень 90 бочок солі, що продавались до Динова й далі в гори, існувала лише до 1773 р. (місце її розташування вказує невеликий присілок Жупа на південний захід від села). Солеварня у Війську, яка мала продуктивність 310 тонн на рік, працювала до 1788 р. 

Дещо пізніше, 1824 р., була закрита жупа у Тиряві-Сільній (давала тоді 110 тонн солі в рік). Так закінчилась історія солеваріння в цій частині колишнього Перемиського князівства, яка зараз належить до Підкарпатського воєводства Польщі. Залишилися тільки «первісні» методи використання джерел, в тому числі у годівлі худоби, на що деякі села мали спеціальний дозвіл від влади – наприкінці ХІХ ст. джерела з соляною ропою у Надсянні і східній Лемківщині були відомі у Юрівцях, Сорогові-Горішньому, Тиряві-Сільній і Волоській, Семушовій, Голучкові, Сировиці, Туринському, Прелуках, Ліську, Угерцях, Юречковій, Польховій, Аксманичах, Війську, Сільці та Корманичах (мешканці інших галицьких сіл мусили купувати «худоб’ячу сіль» з державних «сілень»). 

На терені сьогоднішньої Львівської та Івано-Франківської областей України солеварні продовжували працювати та надалі постачали сіллю мешканців “королівства Галичини”, отже й Надсяння та західної частини Бойківщини і східної частини Лемківщини, які зараз у Підкарпатському воєводстві. Звісно, протягом ХІХ ст. змінювалась технологія добування соляної ропи і виварювання солі, як і відбувалась концентрація продукції – на початку ХХ ст. працювало лише 9-ть великих солеварень. Ці «Ц.К. [цісарсько-королівські] сільні» щорічно давали сумарну продукцію на рівні 55 тис. тонн – половину цього об’єму виробляли найближчі до Перемишля підприємства: у Ляцьку (поміж Добромилем і Перемишлем) та у Дрогобичі і піддрогобицькому Стебнику (іменовану колись Перемиською, «сільню» в Старій Солі закрили 1853 р. – виробляла вона тоді 1,6 тис. тонн солі в рік). 

Зараз «останнім могіканом» солеваріння Галичини є Дрогобицький солевиварювальний завод. Об’єм його продукції, в числі якої знайдемо також «толпки» (звісно, як туристичний атракціон), невеличкий, але ж діє він на цьому самому місці, де «зваричі» працювали ще в добу руських князів, отже в паспорті має адресу «вул. Зварицька» та 1250 рік як дату заснування. 

На польському боці кордону пам’яткою солеварного промислу є залишки жупи в селі Солонка (Ряшівський повіт), де сіль, що продавалась у Ряшеві, варили у XVI-XVII ст. Кільканадцять років тому була тут відкопана криниця з відносно добре збереженою цямриною з дерев зрубаних у 1596/1597 роках (мала 26 м глибини та викладене дошками дно) та елементи «керату». Зараз, окрім музею, в Солонці діє ще сольний каскад, адже йод з соляної ропи має оздоровчі властивості. 

Смаку соляної ропи можна попробувати також у Тиряві-Сільній, де надалі б’є кілька солоних джерел – дослідження проведені 2013 р. показали, що саме вода з них має найбільший вміст солі з-посеред джерел в цій частині Карпат. А в сяніцькому скансені можемо побачити пам’ятку іншого тирявського ропного промислу – нафтодобувне обладнання, адже саме в час, коли історія «галицької солі» помалу наближувалась до свого завершення, починалась бурхлива, та часто вибухова, історія «галицької нафти». 

Юрій ГАВРИЛЮК

Фото Ю. Гаврилюка, В.С. Білецького

«Над Бугом і Нарвою», 2020, № 1, стор. 24–30.

Ilustraciji

1_Solevarstvo_1790

Солеварня (варниця солі) в Галичині. Фрагмент алегоричного  рисунку на картуші карти «Regna Galiciae  et Lodomeriae» (1790)

2_Chumak

Ян Непомуцен Левицький, Чумак в дорозі (Strasburg, E. Simon, 1841).

Чумацтво, чумакування – купецький, торговельно-візницький промисел українців, перш за все на теренах Великого Степу, від XV до середини ХІХ століття. Чумаки торгували сіллю, що її возили з Криму, узбереж Чорного й Азовського морей, з Галичини, Донеччини і Надволжя; одночасно вони продавали в цих краях кустарні вироби, дерево, дьоготь, тютюн, горілку тощо. Для перевезення товарів чумаки користувалися дерев’яними возами, т. зв. мажами, в які запрягали пару або четвірню волів (на пароволову мажу вантажили до 60 пудів, отже біля тонни солі. Осіб, які займалися чумакуванням, називали також купцями та «солениками», а якщо везли зі складу в Коломиї – «коломійцями». Чумак це також герой жартівливої пісні, якої варіянти були записані також у селах Гайнівського повіту. 

У Києві на риночку,

Там пив чумак горілочку.

Пропив воли, пропив вози, 

Пропив ярма ще й занози, 

Все чумацькеє добро.

3_Drohobych_ikona solevarnia

Дрогобицька солеварня на іконі «Зустріч Марії і Єлизавети», виконаної Степаном, поповичем з Медики, для церкви Воздвиження Чесного Хреста у Дрогобичі (ІІ пол. XVII ст.)

4_Solevarnia_kolyshnia

Дрогобицька солеварня у XV ст.  на поштовій картці міжвоєнного періоду

5_Drohobych_Solevarnia

Пам’ятка середньовічних технологій: Дрогобицький солевиварювальний завод  – найстаріший з нині діючих солеварних заводів в Україні та одне з найстаріших підприємств Східної Європи. 

6_Kalush CK Silnia

Цісарсько-королівська сільня у Калуші (поштова картка з-перед Першої світової війни)

7_Tyrava-Silna

Церква св. Іоана Хрестителя (1837 р.) в Тиряві-Сільній над Сяном