Один букет, але кожна квітка своя

З професором Ігорем Мацієвським розмовляв Юрій Місіюк

— Пане професоре, розкажіть будь ласка про себе.

— Я за фахом композитор і дослідник народної музики, передусім інструментальної, українознавець і може, ширше, слов’янознавець. Родом я з України. Мама харків’янка, батько з Поділля. Закінчив консерваторію у Львові, потім аспірантуру і докторантуру в Петербурзі і зараз завідую сектором інструментознавства Інституту історії мистецтв в Петербурзі.

— Як Ви знайшлися саме тут, на Підляшші?

— Мене запросила фундація «Музика кресів», яка створилася в Люблині, і яка хоче згуртувати дослідників, що вивчають музику народів проживаючих по-сусідськи з поляками, отже передусім українського, білоруського і литовського. Мене запросили до участі в етномузикологічній науковій конференції, яка зараз відбувається в селі Рибаки над рікою Нарвою.

— Яке у Вас склалося враження від конференції?

— Добре враження — ця конференція, вже друга, значно зробила крок вперед. Іде взаємне зрозуміння і тому ми все глибше увіходимо в матеріал, в наукові питання, а також в питання відродження культури.

— Відродження культури, зрозуміло, стосується також інших націй, але розкажіть про те на прикладі українського народу.

— Так склалося, що наш народ великий, один з найбільших народів Європи, з давньою культурою, з давніми традиціями, але який опинився розкиданий на колосальних просторах. Бачите, я теж представляю Санкт-Петербург й нас там десь біля півмільйона. Причому різних поколінь, навіть давніх, десь з вісімнадцятого століття. Величезна група є на заході Європи, в Північній Америці, Австралії, Південній Америці, є велика українська діаспора в межах Росії. Хоч би кубанські козаки, яких десь коло 3-х мільйонів, причому вони несуть могутню традицію. Маємо українців поселених в Сибіру, на Далекому Сході. Всі, про яких я сказав, це переселенці в такому чи іншому періоді. Але є й такі, які живуть на своїй землі, які займають частину давньої української території, які опинилися в межах інших держав. Наприклад українці Підляшшя, Холмщини, Лемківщини і Бойківщини в Польщі та Лемківщини в Словаччині. Є також дуже давнє гуцульське населення в Румунії, причому це не просто переселенці — вони там жили, це їх земля. Отже українська діаспора частинно є переселенська, частинно корінна.

Велика є культура, спільна культура. Причому досить різноманітна — навіть як ми візьмемо основну територію України, те, що зараз входить в склад Української держави. Одні землі входили в склад одних держав, інші в склад других держав. Одні були зв’язані з православною, інші з греко-католицькою релігією. Різні були також безпосередні сусіди окремих регіонів — Польща, Росія, Угорщина, Румунія тощо. Все це вплинуло на ту широкість української культури, української музики, її різноманітність, а разом з тим спільність, яка об’єднала їх своєю ментальністю, якимось таким диханням і передусім мовою. Мова об’єднала.

— Але коли говоримо про локальні суспільства, то чи можна, спираючись на мову, ну може ще на фольклор, зробити  висновки щодо національності їх носіїв.

— Навіть коли ставалося так, що люди з різних причин усвідомлювали себе членами інших націй, бо їх так вчили, що вони є, скажімо, чи то росіянами, чи то поляками, чи білорусами, чи румунами, то все ж таки та мова, той фольклор зберегли їхню окремішність, їхнє самопізнання. Потім, виявляється, наступає такий час, коли науковці допомагають людям зрозуміти, хто вони є. Через знання мови, фольклору, культури вони здатні повернутись до свого народу. Завдяки тому, що їх зберегла мова. Властиво така сама ситуація є на Підляшші, в південній частині Білостоцького воєвідства, де місцеве населення довший час рахували білорусами, де вони так і пишуться. Багато десятків років існували білоруські школи, але все ж таки час проходить і та мова, та культура і фольклор живуть і зараз можливість українського національного відродження стає фактом, бо така є тут народна основа. Так само маємо і на інших землях, на Кубані, де довший час вбивалося в голову, що це не українці, а якісь такі абстрактні козаки без нації, що вони і донські козаки це те саме, але ж ми маємо їхні пісні, знаємо, що вони співають. Та наука, це наше пізнання законів може допомогти відродитися тим культурам, тим етносам, українським етнографічним групам, які в якійсь мірі втратили самосвідомість, затьмарені просто якимись іншими, назагал політичними, причинами. Причому це затьмарення недобра річ. Воно може дати якусь користь збагаченню культури, але воно нищить основу. Така ситуація не лише з українцями. Наприклад етнічна Білорусь це також теперішня територія Псковської, західна частина Смоленської і частина Брянської областей в Росії, і навіть на Україні є така частина Чернігівської області, де живуть етнічні білоруси. Це білоруси, які розмовляють білоруською мовою, які співають білоруські пісні, мислення у їх, ментальність є білоруські, але вони протягом багатьох років в іншій державі — російській чи українській і вони вже звуть себе росіянами чи українцями. Але вони білоруси, хоч думають, що вони справді росіяни чи українці. І тут є небезпека, тому що українцеві стати росіянином чи білорусові поляком в принципі неможливо. Він може втратити своє і стане ніким. Адже фольклор не створюється так скоро. Це віки потрібно, тисячоліття, щоб виникло це, що формує ментальність. Отже він, втрачуючи своє, чужого фактично не набирає. Навчається лише того, що є пізніше, зв’язане з цивілізаційними і загальнокультурними речами, а та основа, та ментальність затрачається. Така особа перестає бути українцем, не ставши білорусом, або переставши бути білорусом, не стає росіянином. Тому це дуже небезпечна річ.

Слава Богу, що ще не пройшло так багато часу і ще не все втрачено. Ми можемо відродити українську культуру на Підляшші. Можемо також відродити білоруську культуру на Смоленщині, на Псковщині чи на Чернігівщині. Причому у мене така думка — тут дуже важливе спілкування науковців, які знають культуру і не є закомплексовані на якомусь такому агресивному псевдопатріотизмі. Тому, що у кожного близькі біди і дуже добре, що ми тут зібралися на цій конференції, яку організувала люблінська фундація, тому, що бачимо, що проблеми нашого народу є подібні і ми повинні один одному допомагати. Я не вірю в братство, яке є зв’язане з нівелюванням культур. Братство є коли різні квіти творять один букет, але кожна квітка своя.

Розмову проведено у 1992 р.

«Над Бугом і Нарвою», 1993, № 3-4, стор. 19-20.