Поміж Володимиром, Києвом та Супраслем

Короткий нарис з етноконфесійної історії Більська і Підляшшя у першій половині XVI ст.

Існуюча сьогодні система державних кордонів і адміністративних меж воєводського/обласного та повітового рівня, хоч мала деякі свої обумовлення у давнішому часі, сформувалася щойно поміж кінцем XVIII та серединою ХХ ст. Тому для зрозуміння історичних та етнокультурних процесів, які формували нашу історичну долю та залишали культурні пам’ятки, треба трактувати всі, заселені етнічними українцями частини географічного Середнього Побужжя – Південне і Північне Підляшшя у Польщі та Берестейщину у Білорусі, як одне ціле. На їхню цілісність вказує й факт, що аж до 1790-х років, коли почалася перша стадія розрізання державними кордонами, яке згодом програмувало три своєрідні шляхи дальшого розвитку, майже весь цей простір охоплював Берестейський крилос Володимирсько-Берестейської єпархії1 з центрами намісництв (деканатів) у Більську, Дорогичині, Мельнику – Підляське воєводство (у межах з 1566-1795 рр.) та Бересті, Каменці, Пружані, Кобрині, Дивині2, Білій і Володаві – Берестейське воєводство (утворене у 1566 р.). Було це віддзеркалення стану з першої половини минулого тисячоліття, коли в ході чергових хвиль слов’янської колонізації, у Х-ХІV ст. такою чи іншою мірою пов’язаних з політичною діяльністю руського князівського роду, отже володарів Києва та Володимира (волинського), Галича і Холма, виник тут україномовний етноконфесійний ареал з «опорними пунктами» у формі руських волосних городів та церковної мережі, підпорядкованої Київським митрополитам, а на єпархіальному рівні, як вже згадувалося, Володимирським єпископам, в числі яких у XVI ст. були також уродженці Середнього Побужжя, зокрема Більська.

Перший з них це «владыка Володимерский и Берестѣйский Пахнотей» – саме таку форму имені Пафнутій (церк. Пафнuтїй), з типовою для української мови заміною ‘ф → х’, бачимо в майже всіх відомих прижиттєвих документах ієрарха (1510-ті – 1520-ті роки), в тому числі й на печатці, з легендою «Єпископъ Володимерский Пахнотий» (інші варіанти запису імені: «Пахнотый» та, рідше, «Пафнотей»). Ім’я не дуже популярне серед духовних Київської митрополії, однак серед подвижників Печерського монастиря був преподобний Пафнутій, який жив у XIII ст. (за іншими даними у XII ст.). Це може вказувати на те, що майбутній володимирський (1511), а від 1526 р. луцький єпископ (†1528), чернечий постриг та нове ім’я прийняв саме у Печерському монастирі, тоді ще на деякій відстані від міської забудови Києва. Думку, що владика Пахнотей та сама особа, яка у поміннику Супрасльського монастиря та його польськомовній хроніці названа «игуменъ Пафнотій родомъ изъ Бѣльска» та «superior albo hegumen Paphnutiusz Sieheń», ще у ХІХ ст. висловили українці Орест Левицький (1883) та Микола Теодорович (1893). У нашу добу велику увагу цьому питанню присвятив білостоцький історик Антоній Миронович, публікуючи у 2015 р. розвідки про «невідомі долі» перших супрасльських ігуменів. Дослідник висунув припущення, що ігумен Пафнутій був обраний на володимирську катедру на соборі у Вильні, який відбувся на зламі 1509/1510 років. На його думку також черговий володимирський єпископ, відомий під чернечим іменем Йона, також більщанин, а навіть родич Пафнутія – колишній бурмістр Більська Іван Сегень. Овдовівши, прийняв він чернечий постриг, у 1513-1516 рр. був супрасльським ігуменом, відтак пинським єпископом, й саме з Пинська перейшов до Володимира – як «нареченый владыка Володимерский» він виступає вже у документі з 1523 р., а кінець його перебування на катедрі це 1535 р.

Ігумен, а відтак єпископ Пафнутій Сегень вартий уваги не лише як організатор церковного життя, але й перший відомий з імені письменник більського роду – автор-зачинатель першого синодика3 Супрасльського монастиря. Орієнтовно у 1500 р. почав він складати «Поминаніє святоє, сій суботникъ… нашея новоцвѣтущія обители, єже єсть въ пустыни4 въ скрай рѣкы Супрѣслы», з передмовою, в якій, між іншим, пояснюється значення книги для спасіння душі. Хоч не називає він свого прізвища і походження, представляючись як «худый и недостойный и многогрѣшный рабъ Іисуса Христа Пафнотій», більський родовід автора показує поминальний запис: «Здѣ родъ Пахнотієвъ і пана Ивана Сегеневича и зъ братію єго».5 На жаль, «Суботник» першого супрасльського ігумена зараз відомий лише з російських публікацій 1860-х – 1900-х років, зокрема, у виленському археографічному збірникові (передрук зі скороченнями)6, кількох історичних нарисів про Супрасльський монастир та окремої статті єпископа-археографа Никанора (Каменського)7, який у 1904 рокові бачив рукопис в монастирі8.

У 1631 році Сегенів синодик «за ветхость лѣтъ поновлено». Трудом священноінока (ієромонаха) Стефана Коханевича, також уродженця Більська9, виник його новий варіант – «Суботнікъ или Поминникъ», який у ХІХ ст. потрапив до Виленської публічної бібліотеки10. Коханевич, переписуючи старий суботник, зробив свої редакторські та історичні доповнення – на титульній сторінці нагадав, що перше «поминаніє» було ініційоване ігуменом Пафнутієм у 1500 р., дописав також коротку розповідь про початки монастиря, знов згадуючи особу Пафнутія та підкреслюючи його більський родовід. Ось цей перший історіографічний текст, написаний відомим з імені більщанином:

«Въ лѣто отъ начала миру 7008 го индикта11 3 (на маргінесі: Отъ Рождества Христова 1500): Дозволениємъ вельможного пана Александра Ивановича Ходковича, начася съзидати сій монастыръ, у єго отчинной пущи Блудовской на край рѣки Супряслы, вѣрою и любовию, желаніємъ и трудомъ многогрѣшнаго священноинока игумена Пафнотіа, родомъ изъ Бѣльска12. И перьвиє съоружися церковъ невелика въ имя святого Іоанна Богослова, и святися нареченнымъ митрополитомъ Іосифомъ, и трапеза на прихождениє братий. Потомъ, в лѣто 7011 индикта 7 (на маргінесі: Отъ Рождества Христова г. 1503) съоружена бысть великая церкви пречистыа Богоматере чьстнаго єя Благовѣщенія, со придѣлы святыхъ великомучникъ благовѣрныхъ князей рускихъ Бориса и Глѣба, нареченныхъ въ святомъ крещеніи Романа и Давыда і преподобныхъ святыхъ Отецъ строителей печерскихъ и начальникъ объщему житию Антониа и Теодосия богоспосаємого града Києва въ Рустѣй земли. Сия же святыя божихъ церкви священны быша освященнымъ єпископомъ нареченнымъ митрополитомъ києвскимъ и всея Руси, кіръ Іоною, мѣсяца октоврия в 14 днь, на память преподобнаго отца нашего Євфимия новаго, и святомученика Лукіана, презвитера великія Антиохія, индиктъ 7».

Джерелом для Коханевича були, звісно, документи з монастирського архіву, адже його розповідь це, по суті, перередагований абзац з монастирського уставу, в якому пояснювались початки обителі13. До заміни головної дієвої особи могли о. Стефана спонукати грамоти, в яких чільна роль належить саме ігуменові, як це бачимо у «листі» великого князя Жиґімонта з 1509 р.:

«Билъ намъ чоломъ игуменъ Супрасльскій Пафнутей о томъ, штожъ онъ працою своєю…*14 будовати монастыръ въ пущи пана Александра Ходкевича на pѣцѣ на Супраслѣ…* и просили насъ о томъ, штобъ дозволили церковь и монастыръ муровати. Ино мы зъ ласки нашоє на єго чолобите дозволили єму церковъ и монастыри муровати въ той пущи пана Александра Ходкевича, гдѣ ся будетъ видѣти єму угодно будовати. И на то казали єсмо єму дати сесь нашъ листъ зъ нашою печатью».

Ще одну монастирську «повѣсть временныхъ лѣтъ» знаходимо у грамоті з 1533 року, якою Олександр Ходкевич, на той час господарський маршалок і берестейський староста, впорядковував свої відносини з монастирем:

«…чиню явно тымъ моимъ листомъ, кому будетъ потреба того вѣдати, альбо чтучи слышати, нынѣшнимъ и на потомъ будучимъ, самъ своєю доброю волею, безъ кождого примушенія и намовы дюдзкоя, въ зуполномъ здоровью и розумѣ, што былъ єсьми монастыръ общій въ отчизнѣ моєй въ пущи у скраи рѣки Супрасли сооружилъ и потомъ въ томъ монастырѣ учинили єсьми городъ нашъ на жаданє игумена Пафнутія, собѣ и слугамъ нашимъ ку схованю; и въ онъ часъ мовилъ мнѣ господинъ отецъ нашъ митрополитъ Кіевскій и всея Руси небощикъ Іосифъ, рекомый Солтанъ, и при нимъ вси старцы, єже о Христѣ братія моєя честныя лаври, ижъ имъ для докуки мирской общаго монастыря жительства зъ трудностію то имъ держати, и просили мене, абы имъ далъ мѣйсце одътоль переселитися, – въ нашой же пущи въ низъ тойже рѣки Суцрасли берегъ Грудъ Сухій межи дву рѣчокъ малыхъ Березовки и Грабовки, и въ тотъ часъ намовившися зъ господиномъ отцемъ митропилитомъ єго м. [милостю] и по благословенію єго, дали єсьмо тоє мѣйсце тотъ монастыръ тамъ переселити и дозволяли имъ зъ той пущи нашой будованіє и дрова и всякія потребы брати и огородъ и садъ мѣти и сѣножать въ пущи нашой прокосити и на тыхъ рѣчкахъ вышей писаныхъ сажавки рыбные и язы на рѣцѣ Супрасли игумену и братіи въ томъ монастырѣ вѣчно мѣть, а ку тому тежъ на онъ часъ за дозволеніємъ теперешняго господаря нашего короля єго м. великого князя Жикгимонта Казимировича, хотячн мѣть, абы на потомъ тотъ монастырь общій въ нанюй отчизнѣ твердо и ненорушно на вѣки стоялъ, ку хвалѣ Божой Греческаго закону, а ку богомолю господарскому и нашому и для памяти душъ зошлыхъ родителей моихъ и всего рода нашого, а намъ грѣшнымъ ку вѣчной памяти»15.

Закінчення в наступному числі.

Юрій ГАВРИЛЮК

«Над Бугом і Нарвою», 2024, № 3, стор. 22–27.

1 Як стверджують історики Анджей Ґіль та Ігор Скочиляс: «Початково територія Володимирської єпископії, згідно з тогочасною руською практикою, збігалася за своїми кордонами з однойменним князівством. […] Територіальне розмежування Берестейщини та Західної Волині, зумовлене політичними чинниками, призвело до того, що обидва регіони втратили спільну адміністративну границю – їх розділили парафії сусідньої Холмської єпархії. […] Принаймні з XVI століття Володимирська єпархія складалася з двох історично, культурно й етнічно пов’язаних між собою церковно-адміністративних округів – крилосів (або, як їх ще називають джерела, “єпархій”, “катедр”, “синодів”, “соборів” чи “офіціалатів”) – Володимирського (зі столицею у Володимирі) та Берестейського (з головним осідком у Бересті-Литовському)».

2 Намісництво з центром в Дивині мало назву Поліського.

3 Синодик, тобто пом’яник, суботник (субітник) – рукописна книга, до якої записували імена померлих для поминання на богослужіннях.

4 «Новоцвітущая… в пустині» – тобто ново заснована у раніше не заселеному місці. Автор польськомовної хроніки монастиря (середина XVIII ст.), яким вважають о. Миколу Радкевича (до речі, прізвище дозволяє підозрювати більський родовід також у нього), датою заснування очолюваної ігуменом Пафнутієм Сегенем чернечої спільноти у місці, де згодом виникло місто Городок, зараз ґмінне село Gródek у Білостоцькому повіті (білоруською – Гарадок), називає 1498 р., однак на місце сучасного розташування Супрасльського монастиря монахи мали перенестися у 1500 р.

5 На «надзвичайно підприємливий більський рід Сегеневичів-Сегенів» та «меткого торгівельного підприємця» – Івана Сенегевича (старшого) звернули увагу у 1900-х роках польські історики Ігнацій Барановський і Александер Яблоновський.

6 Видавець у примітці додав коментар «…написанъ на пергаменѣ (46 облиневанныхъ киноварью листовъ) четкимъ почеркомъ – разными руками. Первые четыре листа замѣтно отличаются письмомъ отъ дальнѣйшихъ. Между родами оставлены пробѣлы, а поля исписаны годами и нѣкоторыми фамиліями и весь почти измаранъ отъ употребленія. Поминникъ этотъ доведенъ до 1630 г., когда стараніемъ архимандрита Великонтія онъ былъ переписанъ; начатъ онъ, безъ сомнѣнія, первымъ Супрасльскимъ игуменомъ Пафнутіемъ Сѣгенемъ и при Іосифѣ Солтанѣ, митрополитѣ (и ецископѣ Смоленскомъ). Названіе Субботникъ дано ему Пафнутіемъ; названіе Поминникъ (а не помянникъ, какъ читаютъ иные), давалось ему впослѣдствіи…».

7 «Старый Супрасльскій Синодикъ носитъ во всемъ печать великой старины и достопочтеннѣйшаго отношенія къ тому святому дѣлу, которому служилъ онъ. Синодикъ этотъ въ полулистъ, обложенъ отличною кожею, которая съ обѣихъ сторонъ украшена разнаго рода тисненіями, сохранившими слабые остатки благороднаго металла. (Оборотная сторона первой покрышки подклеена старою рукописью, въ которой говорится о ней какъ о книгѣ и трактуется о вѣрѣ, которая имѣетъ стоять до конца всего міра, до захода солнца. Вверху этого древняго листка сдѣланы позднѣйшія надписи о вкладахъ). Рукопись Синодика пергаментная. Въ ней помѣчено арабскими цифрами 45 листовъ, въ главѣ которыхъ не значатся вновь списанные листы (воспроизведенные по другой рукописи). Можно думать, что при такомъ прекрасномъ “Синодикѣ” было и особливое заглавіе. Каждая страница обведена киноварными линіями, а передняя украшена и виньеткою». Автор статті у 1904-1905 рр. очолював Гродненську єпархію, згодом Варшавську (кінець 1905 – 1908 р.).

8 «Но въ бытность мою въ Супрасльскомъ монастырѣ настоятель его архимандритъ Николай заявилъ мнѣ, что этотъ Синодикъ долго пропадалъ и находился. Съ него сдѣланъ былъ списокъ архимандритомъ Николавичемъ. И вотъ я записалъ въ 1904 году: “слава Богу, что старый Синодикъ обрѣтенъ и монастырь хранитъ его тщательно”. Въ тоже время мною многое изъ сего Синодика выписано и напечатано».

9 На його родовід всказує, поміщений під 1622 р. запис «Родъ пана Стефана и брата єго Іоанна Коханєвичовъ з Бѣльска», де в числі більше 30-ти імен знаходимо також «священноинока Стєфана». Вписаний тут також «Родъ пановъ Вєликонтієвъ зъ повѣту дорогицкого», тобто предки і родичі тодішнього архімандрита.

10 «Суботнікъ или Поминникъ. Въ немже уписашася и уписуются душя благовѣрныхъ христіянъ, хотящеи спасенія душамъ своимъ и помощи въ страшный и великій день грознаго и трепетнаго суда Христова». Рукопис зараз зберігається у Бібліотеці Академії наук Литви імені Врублевських.

11 Індикт – номер року у 15-річному циклі податкового обліку у Римській імперії, який у IV ст. став обов’язковим елементом літочислення, та разом з ерою «від створення світу» прийшов через Візантію в Русь.

12 У списку учасників церковного собору у Вильні, взимку 1508/1509 рр. маємо запис: «Пречистоє Богоматери Благовѣщєніа патріаршєскоє обитєли игуменъ Пафнотєй». Цікава у цьому контексті думка А. Мироновича: «Monaster od samego początku miał wyjątkowy charakter. Otrzymał od patriarchy Joachima tomos w 1505 r. Większość monasterów ufundowanych przez osoby świeckie znajdowało się pod wpływem swych opiekunów i ktitorów. W takich klasztorach ihumen był wybierany przez ktitora lub miejscowego biskupa. W przypadku monasteru nad rzeką Supraśl monaster podlegał jedynie patriarsze konstantynopolitańskiemu. Nie wiadomo, z jakich powodów Aleksander Chodkiewicz nie skorzystał z prawa “podawania” przysługującego mu jako fundatorowi monasteru. Ażeby wykluczyć możliwość przejęcia władzy w klasztorze, w regule uczyniono zastrzeżenie, że ihumen powinien zostać wybrany tylko spośród braci przebywających w monasterze. Możliwe jest też, że założycielem monasteru był sam ihumen Pafnucy Sieheń, a Aleksander Chodkiewicz stał się ktitorem dopiero po wybudowaniu zamku w Gródku». Ентузіастом такої гадки є Ю. Марошек, який однак зсилається на фінансові спроможності родини Сегенів: «W najstarszym okresie dziejów wspólnoty zakonnej ważna rola przypadła mieszczańskiej, patrycjuszowskiej bielskiej rodzinie Sieheniewiczów, której członkiem był pierwszy ihumen – Pafnucy Sieheń. (…) Sam ihumen był zaangażowany w budowę zespołu klasztornego nie tylko duchowo, ale również poprzez uruchomienie rodzinnych środków finansowych. Pewnie w tym tkwi tajemnica szybkiej budowy kompleksu zakonnego». Треба зазначити, що історик своє судження великою мірою будує на мало ймовірному здогаді, що цю «похвалу» сам собі написав о. Пафнутій.

13 «Указъ устава общаго монастыря у скрай рѣки Супряслы… Въ лѣто 7018 индиктъ 14, при державѣ господаря короля и великого князя Жикгимонта Казиміровича, мы, Іосифъ митрополитъ и панъ Александръ Ивановичъ Ходкевичъ, нашею любовію и желаніемъ начахомъ съзидати сій монастырь общій, мѣсяца Октобря».

14 * – знищений фрагмент документу (можливо, що у 1631 р. був ще цілий).

15 Микола Радкевич передав цю розповідь з новими подробицями: «Najwprzód roku 1498 w Gródku tę ławrę albo monastyr fundować zaczął p. m. Aleksander Chotkiewicz wojewoda Nowogrodzki y marszałek w. x. Lit. w dobrach swoich dziedzicznych stąd o mil cztery [близько 30 км], i tam na pierwszym tym funduszu osadził był zakonników z. s. Bazylego W., żadnych jeszcze nie czyniąc im zapisów, i pierwszy był superior albo hegumen Paphnutiusz Sieheń. A gdy się te mieysce w lat dwie nie podobało zakonnikom (jak pisze w kronice swojej Dubowicz archimandryta dermański, którą miał u siebie p. m. x. Kaszyc bazylianin provintiae Lithuanae) prosili fundatora, aby na innym spokoynieyszym mieyscu ich ufundował. Ten pan swiątobliwy, pozwolił im onego samym upatrywać, i obrać. A tak już mając na to od fundatora konsens, zrobili krzyż drewniany, i puścili z Gródka rzeką Supraślem, tą intencyą, gdzie na którem mieyscu stanie, tym się mieli kontentować. Jakoż z prowidencij Pana Boga na tak pięknym, spokoynym y pożytecznym mieyscu nazywaiącym się Hrudzie w puszczy Błudowskiey, dziedzicznych dobrach tegoż fundatora pomieniony krzyż przy brzegu rzeki Supraśla znalazszy, oznaymili fundatorowi, który przeniósszy z Gródka zaczął fundować».