Етнографічна спадщина фотографа Степана Харламповича

7 січня 1839 року на засіданні Французької академії наук було повідомлено про розроблений французьким художником і винахідником Луї Жаком Манде Дагером, на основі дослідів Жозефа Нісефора Ньєпса, перший практично придатний спосіб отримання стійкого в часі зображення, сформованого об’єктивом камери-обскури. Цей винахід увійшов в історію під назвою дагеротипія.

Два місяці і сім днів пізніше –14 березня 1839 р. – знаменитий англійський астроном Джон Фредерик Вільям Гершель запропонував термін «фотографія» – від грецького φώς (φωτός) – світло та γράφω – пишу. Величезний винахід людства розпочав відлік часу своєї історії, одночасно з цим документально зберігаючи саму історію для майбутніх поколінь. Дії, факти, особи і багато іншого потрапило за 170 років в об’єктиви фотокамер мільйонів професійних фотографів та любителів. Сьогодні фотоапарат і сімейний фотоальбом є практично в кожній сім’ї. Але давайте спробуємо повернутися в минуле – на трохи більш як століття…

Швидко прогресуюча техніка і технологія фотографії вже до кінця ХІХ століття стали практично загальнодоступними, звичайно, в першу чергу для тих, хто в матеріальному сенсі міг собі на це дозволити. Крім того, фотографія швидко перетворилася на дохідне ремесло, забезпечуючи майстру стабільний прибуток. Проте і тоді, і зараз були і залишаються фотографи-художники-майстри, захоплені фотографією не заради доходу, але в ім’я мистецтва, з усією його багатообразністю. Одним з них, без сумніву, був наш земляк, нині незаслужено забутий – Степан Васильович Харлампович.

Народився С. Харлампович 14 січня 1877 року в селі Рогачі, які на той час розташовувалися у Берестейському повіті Гродненської губернії Російської імперії (зараз це Сім’ятицький повіт Підляського воєводства РП) в сім’ї спадкового православного священика Василя Григоровича Харламповича і його дружини Марії Йосипівни, в дівоцтві Таранович.

В той час практично всі сім’ї були багатодітними – не так, як зараз, коли троє або більше дітей вже майже подвиг! В 1866 році у Василя і Марії родився старший син – Микола, потім в 1868 р. – Йосип, в 1870 р. – Костянтин. В 1873 р. появилася на світ дочка – Марія, в 1877 р. – Степан, а через три роки – Михайло. Павло і Євгенія порадували батьків своїм народженням в 1884 і 1886 роках.

Напевно, все таки існує свого роду «генетична пам’ять» у зв’язаних кровними узами людей. Виняткова працьовитість, добродушність і скромність, допитливий розум і широка ерудиція, любов до людей, щирий інтерес до своєї землі і коріння – це те, що відрізняє рід Харламповичів різних поколінь від багатьох інших.

Сьогодні можна знайти багато публікацій, наукових статей і навіть дисертацій, присвячених найбільш відомому серед дітей Василя і Марії Харламповичів – Костянтину. Що стосується інших членів сім’ї, то сьогодні про них у загальнодоступних джерелах практично інформації немає.

Добре, що існують архіви, які зберігають історію в документах для майбутніх поколінь. У фондах Державного історичного архіву РБ в Гродні зберігаються кілька справ, які стосуються Харламповичів. Відомо, що є матеріали про них в архівах Санкт-Петербурга, Києва, Ніжина, Казані і інших міст. Можливо, в майбутньому знайдеться дослідник, який зможе зібрати разом всю цю розсіяну інформацію.

Не ставлячи перед собою такого серйозного завдання, ми б хотіли, в цій публікації, повернути ім’я Степана Харламповича – автора унікальної фотографічної і етнографічної спадщини, яку нам вдалося знайти і яка, безсумнівно, показує науковий і історичний інтерес.

Напевно сьогодні, майже через 100 років від тих днів, коли С. Харламповичем були зроблені ці фотографії, встановити ії автора нам було би значно важче, коли б не його брат Павло. 

У Державному архіві Мінської області Надією Іванівною Савченко були знайдені відомості, які безпосередньо мали до нього відношення, в тому числі справа про службу Павла Васильовича Харламповича – з 1919 року вчителя 4-тої радянської школи міста Мінська, випускника юридичного факультету Варшавського університету, який до революції працював в поштово-телеграфній службі.

Архівні документи свідчать, що Павло Васильович з 20 грудня 1921 року займав посаду директора Білоруського Державного музею, являвся членом історично-археологічної і етнографічної секцій Інституту білоруської культури, викладав у БДУ. Саме він був ініціатором запевнення фондів музею фотознімками, малюнками, портретами та іншими документами дореволюційного і революційного часу. Швидше всього, частина фотографій і негативів з його особистих, сімейних зборів також виявилися в музейних колекціях.

Брат Павла Харламповича – Степан, так як і більшість з його сім’ї, здобув освіту в Литовській духовній семінарії, яку він закінчив по другому розряді в 1899 році. В тому ж році 23 жовтня він був назначений на посаду служителя Свято-Троїцької церкви православної парафії села Волчин, нинішнього Кам’янецького району, Берестейської області.

Церква, в якій став служити Степан, була до середини ХІХ століття римсько-католицьким Свято-Троїцьким костелем, який був закритий царськими владами після пригнічення повстання 1863 року. Відомий храм, будівництво якого в 1732 р., розпочав Станіслав Понятовський – батько майбутнього останнього короля Речі Посполитої, був частично перебудований і посвячений згідно з православним обрядом 30 серпня 1876 року. Саме в цей храм (з 1918 року знову діючий, як костел) в 1938 році таємно привезено з Ленінграду труну з останками Станіслава Августа Понятовського.

Також достовірно відомо те, що з 1901 по 1 вересня 1903 року Степан Васильович Харлампович займав і посаду вчителя Волчинської жіночої церковно-парафіяльної школи. Імовірно, саме в цей час, а можливо і трохи раніше, ще в семінарії, він почав активно фотографувати. Його цікавість до цього виду творчості співпадає за часом зі швидким зниженням цін на фотографічне обладнання, реактиви і матеріали – фотографія поступово ставала масовим захопленням людей різного віку і професій. І як більшість творчих характерів, Степан Васильович захоплювався не тільки фотографуванням. Випалювання по дереву і столярні роботи також займали його вільний час.

Сьогодні репродукції його фотографій можна зустріти в багатьох історичних і етнографічних енциклопедіях, монографіях, виданих на Білорусії за останні кілька десятків років – на жаль, без вказання авторства. Не виявився винятком і журнал «Помнікі гісторыі і культуры Беларусі», № 4 (44) за 1980 рік, де вперше, за радянський час, був опублікований знімок, віддрукований з негативу, який зберігався у фондах Державного музею БРСР.

Треба відмітити наукову етику автора цієї статті – працівника музею, етнографа С. В. Бориса, який після публікації побував в 1981 році у Волчині і зумів встановити, як особу фотографа, так і багатьох персонажів цього унікального фото. За згадками волчинських старожилів (В. А. Хвірука, М. С. Костика, Е. І. Федорука, М. Шумика та інших), детально записаних С. В. Борисом, у центральній частині кадру сидить музикант Протасюк з села Котера. За гармоністом, зліва (якщо дивитись на фото) стоїть чоловік з села Колодно, який був у Волчинській церкві опікуном і співав на кліросі. Саме він був на весіллі старостою. За ним ліворуч, у другому ряді, – його племінниця і ще дві жінки – свахи. Наречений – також з села Колодно. Праворуч нареченого, в першому ряді – наречена, поруч з якою дружка. Між ними – брат нареченого, з квіткою на головному уборі.

Імовірно на цьому, безумовно, дуже цікавому матеріалі, наш пошук спадщини С. Харламповича на якийсь час зайшов би у безвихідь, коли б не одна обставина. Відомий історик-краєзнавець з Пінська – Олександр Львович Ільїн, вивчаючий, окрім всього іншого, спадщину відомих православних сімей священнослужителів Котовичів, Павловичів і інших, підказав, де і як можна знайти спадкоємників роду Павловичів, у яких, можливо, збереглися відомості про Степана та інших Харламповичів. Справа в тому, що настоятелем Св.-Троїцького храму, в якому служив псаломщиком Степан Васильович, був якраз Євстафій Кипріянович Павлович.

Поїздка в Одесу до Тамари Георгіївни Вербицької принесла багато цікавої інформації про волчинських Павловичів. У сім’ї Тамари Георгіївни, у дбайливо зберіганих старовинних фотоальбомах виявилося декілька десятків фотознімків до початку Першої світової війни, маючих пряме відношення до Волчина. Безумовно, частина серед них – оригінальні фотографії зроблені особисто Степаном Харламповичем. Ще один скарб – дерев’яну скриньку ручної роботи з автографом «1911 р. 15.ІV C.X.» Т. Г. Вербицька передала до створюваного музею історії Волчина. Збереглися у спадкоємців Павловичів також і «Выписка из метрической книги…», з оригінальним автографом: «Псаломщикъ Стефан Харламповичъ», і навіть фото, де зображений сам герой нашої історії в товаристві двох жінок! Правда, те, що це саме Степан Васильович Харлампович, в Одесі не знали. Втім, і нам це теж стало зрозуміло не зразу.

З Ольгою Всеволодівною Фотінич нам вдалося познайомитися завдяки «всесвітній павутині» – інтернету. Добре, що є такі технології і такі люди! Виявилося, що вона являється прямою спадкоємицею по лінії батька Євгенії Василівни Харлампович. У своєму особистому інтернет-щоденнику (o-fotinich livejournal.com), Ольга Всеволодівна помітила фотографії і спогади свого батька – Всеволода Івановича Феодосєва*, що народився 5 травня 1916 року в Калузі, куди «в біженство», згідно з високо затвердженим імператором Миколаєм ІІ планом евакуації, була направлена більшість установ і населення Берестейського повіту Гродненської губернії.

ХХ століття у світовому масштабі було найкривавішим за всю історію. Для окремих осіб і їх сімей всі «історичні експерименти» цього століття – дві світові війни, революції, «побудова світлого майбутнього в окремо взятій країні» та інші віхи історії стали особистими долями.

До початку Першої світової війни сім’я Феодосєвих проживала в селі Проходи, неподалік від Кам’янця-Литовського (нині м. Кам’янець, Берестейської області). Ось, що з цього приводу пише сам Всеволод Іванович у своїх спогадах: «…Недалеко від Каменця є село Проходи, де родився мій батько – Феодосєв Іван Феодосєвич. Від народження його прізвище було Заєць, а по деяких паперах – Зайчук. Із-за постійної плутанини в документах, які вже почали в той час набувати особливого значення, мій батько і його молодший брат Василь в 1914 р., змінили прізвище на Феодосєв на честь свого батька – мого діда. Так з’явились Феодосєви, але по інших родинних лініях залишилися і Зайці…

…На поштовій листівці якогось приватного видання зображена хата, в якій родився мій батько, і можливо, дід. Помітка «Фот. С.Х.» без сумніву свідчить, що фотографував Степан Харлампович – брат моєї мами. На звороті листівки – лист моєї мами до дядька Матвія, написаний із Борисова у Боровськ в 1917 р. Є і оригінали фотографій цієї хати, млина і представників населення села Проходи… В ті ж дні фотографування було продовжено в Рогачах, де жили Харламповичі. Цікаві типажі учнів сільської школи того часу. З технікою фотографування батько познайомився десь у році 1912, всього вірогідніше, у братів моєї майбутньої матері – у Харламповичів, про яких мова попереду…

Дружина Феодосія Фомича – Марія Андріївна Заєць (народжена Шкутник) – моя бабуся, на відміну від свого чоловіка, прожила довге життя. Вона також народилася приблизно в 1863 р. (своїх років вона не пам’ятала) і померла також 29 грудня, але 1943 р., в Москві. Похована на П’ятницькому кладовищі. Як і Феодосій Фомич, Марія Андріївна грамоти до кінця днів своїх так і не навчилася. Мало того, останні 24 роки, живучи в Москві з дочкою Варварою, вона говорила тільки білорусько-волинським діалектом, не привчаючи себе до московської мови.

Від природи бабуся була розумною і розсудливою у своїй життєвій спостережливості і людському такті. Із її висловів пам’ятаю: «Э, сынку (це до Івана), большевики самые добрые люди на свите. Они народу всё отдадут… кабы у самих що було…» або: «Э, сынку, служи пану верне – он тоби пердне…».

Фраза із спогадів «… З технікою фотографування батько познайомився десь в 1912 році, всього вірогідніше, у братів моєї майбутньої матері – у Харламповичів…» явно вказує, що фотографією був захоплений не один Степан. Хто ще? Важко відповісти на це питання однозначно, хоча найімовірніше, на наш погляд, це був Павло – майбутній директор БілДержмузею.

Аргумент на користь нашої версії наступний. В 1911-1912 роках у світ вийшли надруковані у Вільні 2 томи «Материалов по этнографии Гродненской губернии». Багатий і різноманітний матеріал, який характеризував побут і народне мистецтво місцевого населення, що збирали протягом декількох років місцеві вчителі і учні, прізвища яких були вказані на кінці кожного тому «Материалов…». Редагування і видання книги було доручено досвідченому фольклористові, етнографові і краєзнавцю Е. Р. Романову.

Безпосередньо збором матеріалів серед селян Берестейського, Кобринського і Гродненського повітів займався в 1904-1905 роках, серед інших, і вихованець Віленської духовної семінарії П. Харлампович і ще якась вчителька Харлампович. Можливо, припускаючи, що видання буде ілюстрованим, у цьому йому допомагав, озброївшись фотокамерою, Степан Харлампович. Занадто явний збіг і по місцю і по часу подій – збору етнографічних матеріалів і датування постановочних, дуже колоритних групових фото місцевого населення.

Ми не ставили за ціль вияснити, хто саме, для чого і за які кошти, на основі цих фотографій згодом випустив серію поштових листівок російського відділення всесвітнього поштового союзу, достатньо великим для цього часу тиражем. Проте знову можна припустити…

На лицьовій стороні поштових листівок цієї серії, крім репродукції фото і фрагментів текстів народних пісень, написано: фот. С.Х. и Издание студии ИΘЗ. Зворотна сторона містить інформацію про видавця: Т-во Р. Голике и А. Вилъборгъ СПБ, Звенигородская, 11.

Саме в цей час, в Петербурзі, жив і плідно працював уже визнаний вчений – Костянтин Васильович Харлампович. Нам здається найбільш вірогідним, що саме він і посприяв виданню листівок, зроблених з оригінальних фото свого брата Степана. Чому тільки Степана? Якщо представити, що автором деяких знімків був Павло, то міг би його старший брат Костянтин про це забути і явно не вказати?

Про те, як склалося подальше творче життя фотографа і просто людська доля С. Харламповича, нам дуже мало відомо. Практично єдиним джерелом інформації про нього і його братів являються «Воспоминания отца» В.І. Феодосєва: «Старший мій дядько Микола Васильович Харлампович… працював у свій час у батька в школі опалювачем чи кимсь в подібному роді. Був незлагідним і мав безглуздий характер. Загинув на початку тридцятих років під колесами трамваю, зірвавшись з підніжки. Похований в Москві на кладовищі біля Ростокінської церкви. У нього було два сини. Старший – Василь – в двадцятилітньому віці втопився в 1928 р., купаючись в Москві-ріці. Молодший – Олександр – працював шофером, і сліди його загубилися. Можливо, загинув у війну. 

Другий дядько – Осип Васильович – був моїм хресним. Його я не зустрічав і не пам’ятаю. Під час війни помер в Києві. Дітей у нього не було.

Дядько Костянтин був доктором богослов’я. Його я також не пам’ятаю. Знаю, що у нього було два сини, набагато старші від мене. Сліди батька і синів загубилися перед війною в Казані.

Михайло – каліка на милицях. У нього, як мені здається, в дитинстві був кістковий туберкульоз. Своїх дітей не мав. Пасинок втопився в Чернігові, дружина померла. Сам він доживав свій вік у нас в Лосіноостровській. Помер в 1958 р., в страшному склерозі.

Була тітка Марія, по чоловікові – Смольська. Її чоловік помер ще до того, як я з’явився на світ. Її син Микола помер в віці двадцяти років від туберкульозу в 1919 році. Точно не знаю.

Був дядько Степан. Він жив останні роки разом з сестрою Марією в Ленінграді. Був тонким майстром по дереву. Обоє померли в 1942 р., під час блокади. Дітей у Степана не було.

І ще був дядько Павло. Чи то рахівник, чи то бухгалтер. Помер після війни в місті Первомайську. Дітей не було (?).

В цілому сім’я Харламповичів, крім як по нашій лінії, потомства начебто і не залишила. Якщо і є нащадки, то про них рішуче нічого не знаю. Це може бути тільки від Олександра Харламповича або від дітей дядька Костянтина.

Моя мама – Євгенія Василівна – померла в 1966 р. Похована на П’ятницькому кладовищі в Москві там же, де батько, брат Лев і моя бабуся Марія Андріївна…».

Після розповіді про долю сім’ї головного героя цієї публікації чи варто в якийсь спосіб коментувати його фотографії і листівки, зроблені з оригінальних фото? Очевидно, в цьому немає сенсу – зображення говорять самі за себе. На наш погляд, вони цінні всім – ними варто насолоджуватися, дивуватися, вивчати і показувати нашим дітям, які повинні знати і пам’ятати, як жили їх предки на тій же самій землі, під тим же самим сонцем, що й вони, з тією лише різницею, що це було майже 100 років тому!

Сергій БАСОВ, м. Бересть

Галина КАЧАНОВСЬКА, с. Волчин

*Феодосєв Всеволод Іванович (05.05.1916 Калуга – 24.09.1991 Москва). Вчений в області міцності конструкцій і механіки деформованих систем, один із творців радянської ракетної техніки, доктор технічних наук, професор, член-кореспондент АН СРСР, РАН. Завідуючий кафедрою Балістичні ракети далекої дії, Космічні апарати і ракети-носії (1949-1989), Герой Соціалістичної Праці. Лауреат Ленінської (1960) і Державної (1976) премій СРСР, Заслужений діяч науки РРФСР. В. І. Феодосєв приймав безпосередню участь у створенні багатьох радянських ракет-носіїв і космічних апаратів, був консультантом по питанням міцності літаючих апаратів у НПО «Енергія» ім. С. П. Корольова (нині РКК «Енергія»).

«Над Бугом і Нарвою», 2014, № 2, стор. 23–29.