Поміж Володимиром, Києвом та Супраслем, ч. 2

Короткий нарис з етноконфесійної історії Більська і Підляшшя у першій половині XVI ст.

Закінчення з попереднього числа

Окрім документів, які відносились до історії самого Супрасльського монастиря, зберігались у ньому численні книги, перш за все церковного змісту, але й рукописні історіографічні твори. Засіб монастирської бібліотеки, відомий завдяки каталогові спорядженому архімандритом Сергієм Кимбарем у 1557 р., Михайло Грушевський у «Історії України-Руси» назвав «одним з найбільш характеристичних показчиків того книжного запасу, яким розпоряджали землі Київської митрополії, українські й білоруські… Се не тільки найбільший, який ми маємо з тих часів, сортимент книжок, але й дуже типовий» (схоже в «Історії української літератури»: «Катальоґ сеї бібліотеки… дaє дуже інтересний перегляд тодішнього книжного запасу і до певної міри – тодішніх літературних чи книжних інтересів – згадуючи, які книги були “новописані”»). Це зрозуміло, адже створена з чималою участю більщан16 «новоцвітуща обитель», добре матеріально забезпечена завдяки вельможним ктиторам, зразу стала важливим центром руської культури, формованої за історично-конфесійним принципом. Першим історіографічним надбанням монастирської бібліотеки, донесеним до широкого кола читачів ще у піонерську добу наукового, хоч не завжди критичного вивчення минулого, був збірник з кінця 2-го десятиріччя XVI ст.17, списаний на замовлення одного з мало відомих князів Одинцевичів, які свій рід виводили від мученика за віру, чернігівського князя Михайла Всеволодовича, що у 1246 р. був страчений у Золотій орді. У 1820-х роках цей рукописний кодекс був виявлений професорами Віленського університету, о. Михайлом Бобровським і Ігнатієм Даниловичем. Данилович опублікував його історіографічну частину, спочатку у журналі «Dziennik Wileński» (1823-1824), відтак окремою книжкою («Latopisiec Litwy i kronika ruska», 1827), пропонуючи називати манускрипт Підляським літописом. Однак у російській видавничій серії «русских» літописів був він опублікований спочатку як «Супрасльскій списокъ» (1907 р.), відтак як «Супрасльская летопись» (1980), і з такою ж назвою виступає також у сучасній українській історіографії18.

«Супрасльський список», будучи історичним джерелом наративного характеру, обговорювався також в українських літературознавчих публікаціях, зокрема, Теоктистом Сущицьким – присвятив він йому найбільше місця у спеціальній розвідці про «західноруські літописи», які «більш-менш оригінальні лише в записах та звістках із кінця XIV в. і XV-XVI в.в.»19. На цю оригінальну частину, виокремлену як «Лѣтописець великыхъ князеи литовъскыхъ», звернув увагу Михайло Грушевський, та, як «взірець стилю і мови» дуже талановитого автора, зацитував фрагмент історії, якої наслідки прямо торкнулися Середнього Побужжя – йдеться про «невеличку повість» описуючу конфлікт Витовта з Ягайлом (1382 р.). Історик вважає її за окремий твір, написаний з дуже тонким знанням політичних відносин та мовою цілком свобідною від церковнослов’янських елементів20.

Другий літописний збірник з супрасльською провенієнцією був у 1836 р. опублікований небагато пізніше, «иждивеніемъ Общества Исторіи и Древностей Россійскихъ»21. Частина манускрипту, у виданні 1836 року названа «коротким Київським літописом від початку Руської землі»22, потрапила до 35-го тому літописної серії, з більш адекватною назвою «Волинський короткий літопис».

У цій суто волинській частині, яка починається записом, що у 1487 році митрополит Симеон «поставиша епископом Васьяна Владимирю и Берестью», описана й подія, що відбулася 1 вересня 1482 р., та яка має пряме відношення до сімейної історії ктитора Супрасльського монастиря: «На день святаго Симеона при короли Казимире Якгеиловичи царь перекопьскыи Мин-Кгиреи Аж-Кгиреевъ сынъ, славныи великы градъ Києвъ, матере градовомъ добылъ и жьжогъ, и воєводу києвъского пана Ивана Ходковича в Орду звелъ»23.

Пограбування Києва та розташованого поряд з ним Печерського монастиря ширше висвітлення знайшло у літописанні Московщини, що й не дивно, адже все це відбулося «советом и повелением» великого князя московського Івана ІІІ. Наїзд спрямований на «Литовскую землю к славному граду Киеву», мав бути помстою королеві і великому князеві Казимирові Ягайловичові, про що не лише ex post говорять московські літописці24, але й інструкція московському послові на Крим – мав вимагати, щоб хан «послалъ рать свою на Подольскую землю, или на Кіевскіе мѣста». Найкращим резюме є тут запис у Софійському 2-у літописі: «Князь же великий послал к Мен-Гирею крымскому, повелел воевать королёву землю; Мен-Гирей же с силою своею взял Киев, вси люди в полон поведе и держателя киевского сведе с собою и с женою и с детьми, и много пакости учинил, Печерскую церковь и монастырь разграбил, а иные бежали в печеру и задохшася; а суды служебные Софии великой золотые, потир да дискос, прислал к великому князю»25.

Першим для Середнього Побужжя наслідком цієї трагічної події було відправлення, – для захисту відбудови города-замку у Києві, який був з півдня воротами Великого князівства, – обов’язаного до військової служби населення Більського, Дорогичинського і Берестейського повітів та Кобринського князівства26. Незабаром татарські наїзди, особливо спустошливі для Поділля і Руського воєводства, стали загрозою й тут – у 1501 р. кримський союзник Москви звітував, що ординці перейшли понад Бугом, руйнуючи міста «въ Ляцкой землѣ»27, «да в Литовской землѣ воєвали Бересть и посад сожгли, а съ города окуп взяли; да воєвали Каменецъ Литовской». Це дозволяє гадати, що будова, на бажання ігумена Пафнутія, замку на терені сьогоднішнього Городка була викликана саме цією, на зламі XV – XVI cт. найбільш реальною, небезпекою. Ймовірно, саме із-за цієї причини виникла ідея заснування нового монастиря на менш загроженій від «татаръ безбожныхъ» північно-західній окраїні Київської митрополії – у далекій пущі над Супраслею. Все, звісно, відбулося завдяки сприянню Олександра Ходкевича, який мав родинне коріння саме у Київській землі28, та який у кримський полон, як знаємо, потрапив не лише з сім’єю29, але й печерським архімандритом. Попри те, що перший історик супрасльської обителі, архімандрит Модест (Данило Стрільбицький, уродженець Поділля), покликався на «преданіе» про спровадження Ходкевичем монахів з грецької Атонської гори, судження про участь чернців з київського Печерського монастиря є зараз загальноприйнятою аксіомою. До речі, перегукується воно з топосом про прибуття на Підляшшя та поселення тікаючих від татар/монголів чернців Печерської лаври30.

Поза Супрасльським монастирем, який увійшов до кола цих нечисленних осередків Київської митрополії, що могли генерувати оригінальну творчість, у міських осередках Середнього Побужжя праця пером обмежувалася мабуть копіюванням церковних книг, яких до наших днів також дійшло дуже небагато31. Останнім часом велике зацікавлення дослідників викликав найдавніший з кільканадцяти списків віршованого Пролога32 київської редакції, завершений у 1496 році та якоюсь мірою зв’язаний з Більськом33, адже виник «желаніємъ пана Солтана Солтановича намѣстника бѣлскаго» (отже, родича майбутнього митрополита Йосифа ІІ), відтак потрапив до книгозбірні Супрасльського монастиря34. Інший примірник цієї редакції віршованого «Пролога», охоплюючий вересень – грудень, переписаний у Більську в першій третині XVI ст., виявлено у фондах Національної бібліотеки Білорусі у Мінську35. У першу частину «Пролога» замовленого Солтаном у 1541 році був вклеєний ще агіографічний твір присвячений мученикові Антонієві, який орієнтовно у 1515 році загинув у місті Тесалоніки (колишній Солунь) – можливо, що цей Св. Антоній Супрасльський, пострижений у чернці, відтак у велику схиму ігуменом Пафнутієм, також був уродженцем Більська36.

Отже, хоч стародавніх книг і документів, які дозволяють відтворювати образ нашого минулого, залишилось небагато, навіть ці «клаптики» показують, що було воно цікавим та барвим. Отже, треба далі вести пошуки у стародавніх історичних джерелах та сучасних публікаціях істориків, згідно, до речі, з влучним висловом о. Феодосія Софоновича, одного з провідних українських церковних діячів XVII ст., а заодно й історіографа, що кожному треба про свою вітчизну знати й іншим, питаючим про неї, розказати, «бо своєго роду не знаючих людей за глупих почитают».

Юрій ГАВРИЛЮК

«Над Бугом і Нарвою», 2024, № 4, стор. 12–15.

16 Зв’язок Супрасльського монастиря з Більськом існував і в наступних періодах його історії, на що вказують численні записи «родовъ зъ Бѣлска» в обох монастирських Суботниках.

17 Рукописна книга, яка окрім літописного матеріалу вміщає також частину Києво-Печерського патерика та руського перекладу польського Вислицького статуту. Наприкінці цікава помітка переписувача: «Как заєць радъ избегалъ тенета, такъ же всяки мистръ радуєтся, своє делцо искончавъ. Исписанъ сии лѣтописець в лѣто 7028, луна 17, индикта 9, октября 6, на паметь святого апостола Фомы замышлениємь благовѣрного и христолюбивого князя Симіона Ивановича Одинцевича єго милости на здоровє и на щастьє и на жизнь вечную, на отпущениє грехов. Боже милостивы, их милости даи єго милости княгини Єкатирине, их милости чадомь. Рукоделъє многогрешного раба божиєго Григория Ивановича, богу въ честь и во славу во вѣкы. Аминь».

18 За описом Юрія Мицика в «Енциклопедії історії України»: «Супрасльський літопис – назва одного зі списків першого літописного зводу Великого князівства Литовського… охоплює події 9–15 ст. (до 1446). Складається із 2-х частин: у 1-й, більшій за обсягом, викладається історія Київської Русі, а також окремих міст і князівств…; у 2-й, меншій, частині, в основі якої лежить “Літописец великих князей литовских”, викладаються події політ. історії ВКЛ, починаючи від нащадків вел. кн. литов. Гедиміна. Велика увага приділяється князям Ольгерду, Кейстуту, Вітовту, київ. князям Скиргайлу Ольгердовичу, Володимиру Ольгердовичу, кн. Федору Коріятовичу, який очистив Поділля від ординців. Ця частина зберегла у своєму складі унікальні фрагменти літопису митрополита Київського і всієї Русі Фотія за 1410-1427».

19 На його думку: «Список Супрасльський складається з двох нерівноцінних своїм змістом частин: перша – значно більша розміром і майже вся цілком компілятивна, а друга – дуже невелика та майже цілком оригінальна». Дослідник віднісся також до літописної публікації Даниловича, підкреслюючи його заслугу першого видавця «західноруського літопису», звертаючи також увагу на те, що він «підкреслює велике значіння в Литві західно-руської мови, що була офіційною, в дипломатиці та при дворі, на суді, в управлінню й т. инш.».

20 «Де зложено його, незвісно, але рукою – се треба сказати – незвичайно талановитою! Наша стара література небогато мaє таких глибоко продуманих і зручно постилізованих творів. В формі ніби то цілком не вимушеній, щирій і простій, без яких небудь прикрас і афектацій, але незвичайно влучно, живо, прозоро, одного слова не пускаючи дурно, оповідає автор стару приязнь Ольгердовоrо і Кейстутового дому, щирість Витовта і злобну підступність Ягайла, що зрадив своїм найближчим своякам і союзникам, зловив і до смерти привів cтаpoгo литовського героя Кейстута, а Витовта кінець кінцем змусив ратуючи своєї голови втікати до одвічних вopoгiв Німців, та з їх помічю доходити своєї батьківщини».

21 На супрасльську провенієнцію вказує запис на самому кінці манускрипту: «Bъ лѣто отъ начала миру 7052-е [1544], индиктиона 2. Септемврия месяца 16, в недѣлю, на память великомученици Евфимии всехвалноє, Жикгимунт Август, корол полскыи, великии князь литовскыи и иныхъ панствъ господарь и дѣдич, короля Жикгимунтовъ сынъ и Казимира Якгаиловича внукъ, бысть въ дому Богородици обители Супряслъскоє cъ многыми велможами своими, церковнаго ради и мѣстнаго видения и молебнаго пения, въ святоиъ пресвѣтлои церкви Богородици от начала даже и до конца слушавъ, и внутръ святилища сиреч олтаря быв, и на святои трапезе, святых евангелии и честныхъ крестовъ и всехъ сосудовъ священныхъ оглядевъ, и по монастырю походивъ, и въ трапезницы бывъ, и милостину вбогымъ давъ. И абие паки во своя со вмилениемъ и кротостию Богородицу благодаръствуя, со всеми яже o немъ, возвратися».

22 Назвою «Короткий Київський літопис» послуговується й сучасний український енциклопедист Юрій Ковалів, стверджуючий, що це «пам’ятка української, почасти білоруської писемності XVI ст. та «її мова близька до живонародної». Перерахувавши головні події кінця XV – початку XVI ст., як страта київського князя Михайла Олельковича, спустошливий напад ординців Менглі-Гірея на Київ, набіги татар на Волинь, напад Москви на Смоленськ і блискучу перемогу князя Костянтина Острозького над військами московського князя Василія III під Оршею, стверджує: «Текст свідчить про ерудованість анонімного автора, його нахил до художнього мислення, що узгоджується з історичною конкретикою».

23 У іншому місці коротший запис: «Попущениємь божиимь взят бысть Києвь от безбожных татар перекопских месяца сентября 1».

24 «…по слову великого князя Ивана Васильевича всея Руси прииде царь Менли Гирей Крымский Перекопской орды со всею силою своею и град Киев взял и огнём пожег…, полону бесчисленно взял и землю учиниша пусту Киевскую за неисправление королевское, что приводил царя Ахмата Большой орды со всеми силами на великого князя Ивана Васильевича…»; «…за неисправление королево, что на него наводил царя Ахмата, кое был на Угре»; «Той же Мингирей царь прежде сего воевал Подольскую землю королеву».

25 З інших літописів можна додати: «Во граде же тогда наместник и воевода Иван Хотькович. Прииде к нему весть за 4 дни, что царь [кримський хан] идёт из Перекопа на Киев. Он же осаду осади, и сбегошася во град многие люди, из монастыря из печерского изыде игумен со всеми старцы во град и казну Пречистой и сосуды священные во град же снесе. И прииде царь под град на Семен день летопроводца [1 вересня – початок нового “літа” за тодішнім вересневим літочисленням], в первый час дня, изряди полки и приступи ко граду, и оступи град круг. И божим гневом, нимало не побився, град зажже, и погореша люди все и казны. И мало тех, кои из града выбегоша, и тех поимаша, а посад пожгоша и ближние села». Також: «Зажгоша град с дву стран, и людии сторопилися, инии выбегоша, и тех татарове поимаша, а [иные] все изгоревша в граде, а пана Ивана Хоткова, выбегша из града от огня, поимаша и с собою поведоша и с женою и с детьми и архимандрита печерского».

26 Саме так треба розшифровувати перекручені назви з опублікованого у польськомовному перекладі звіту про Київ і Київську землю, де говориться, що серед висланих були «i wszyscy Bialanie i wszyscy Dorobyczanie i wszyscy Brześcianie i kniaź Kobeżynski». Білянами – «ludi naszy Belanie» – названі мешканці Більської волості/повіту у документі вел. кн. Жиґімонта з 1512 р.

27 Йдеться між інш. про міста Холмської землі, ще у першій половині XV ст. включені до складу Корони Польського королівства: «взяли городъ Рубешовъ [Грубешів] и сожгли, да городъ Лю [ймовірно треба читати Городлю, тобто Городло], на Бугу на рѣцѣ … да Холмъ … да Красной Став посад сожгли».

28 Лісові терени на пограниччі Більської і Саразької (Суразької) волостей та Гродненщини Іван Ходкевич, син київського боярина Ходка (Ходора = Федора) Юрійовича, отримав від Казимира Ягайлончика у 60-х або 70-х роках XV ст.

29 У великокнязівському привілеї з 1512 р. читаємо: «Bił nam czołom marszałok nasz pan Aleksandro Iwanowicz Chodkiewicz, i powiedił pered nami, iż… car perekopskiy zamku kijewskoho dobył i otca jeho i matku pospoł s nimi dietmi ich połonom do Ordy zwieł, tak, że otiec jeho w Orde wmer, a on dej i z matkoju swojeju kolko let tam w Pohanstwie pośle otca swojeho bywszy, na welikom okupie z Ordy wyszoł». – Prawa i przywileje…,. № 3, с. 45.

30 Такі «старі/народні/усні» перекази зв’язані з місцями культу та іконами на Святій Горі Грабарці, Криночці, що на окраїні Біловезької пущі (парафія Дубини), та у Клениках, Нарві і Рогачах.

31 В числі рукописів, виявлених у книгозбірнях на терені Польщі лише Мінея – XV ст. (перебувала в церквах у Буковичах і Корниці, звідки була передана до Музею Богородичного братства у Холмі) та Четвероєвангеліє – 2-га чверть XVI ст., яке було оправлене в срібло княгинею Софією Полубенською та покладене у церкві в Городищі (згодом у церкві у Вітулині). Окремі сторінки з книг із церков у Витулині (Євангеліє, Минея, заставки з Октоїха,), Долгій (Євангеліє), Сичині (Ірмологіон, Апостол), та Яблочинського монастиря (Євангелія), поміщені були в альбомах доданих до російського видання, присяченого пам’яткам «русской старины» у Люблинській та Сідлецькій губерніях (1885).

32 Стишной Прологъ – метрична редакція календарної збірки коротких житій, що читалися під час літургії після 6-ї пісні канону, яка виникла на Балканах у XIV ст.

33 Як пише дослідниця з Вильна Марина Чистякова: «Древнейший двухтомный годовой комплект переписан в Бельске или неподалеку от него в 1496 г. Самой яркой чертой структуры этой редакции, является цикл из 24 сказаний о киево-печерских подвижниках. Источником заимствования послужила вторая кассиановская редакция Киево-Печерского патерика, созданная иноком Кассианом в 1462 г. в Киево-Печерском монастыре».

34 А. Миронович, як упорядник публікації «Rękopisy supraskie w zbiorach krajowych i obcych», впевнений, що книга була переписана саме у Більську.

35 Як стверджує Марина Чистякова: «Сохранившиеся списки Стишного пролога, созданные и бытовавшие в Великом княжестве Литовском и Королевстве Польском, разбросаны по рукописным отделам библиотек Литвы, Беларуси, Украины, Польши, России и других стран. Время их создания колеблется в пределах конца XV – XVII вв., в территориальном отношении они охватывают значительный по протяженности ареал от Бельска до Луцка».

36 А. Миронович у розвідці «Św. Antoni Supraski» пише: «Według niektórych badaczy późniejszy męczennik był mieszkańcem Wołynia lub Rusi Halickiej. Jednakże jego powiązania z pierwszym ihumenem supraskim Pafnucym Sieheniem i rodziną Sieheniów sugerują, że św. Antoni pochodził z Podlasia, prawdopodobnie z Bielska. Z żywotu męczennika można wywnioskować, że wywodził się on z prawosławnej rodziny mieszczańskiej» («Elpis», т. 17, 2015. Тут також текст житія у церковнослов’янському оригіналі).