Скарб. Метафора підляської казки

Колись я чув таку казку, як був малий. Може вона взята з якоїсь книжки? Але я її переробив на підляський лад і мотив, а мої головні герої походять з наших сторін над Бугом і Нарвою. Тут всі мої слова і нічого чужого я не присвоїв. А було так, як в казці:

Кілька століть тому в одному бідному селі, на його краю, жило молоде подружжя, добрі і порядні люди. Чоловік звався Петро, а жінка – Марія. І мали двохлітнього синка – Богдана. Жили вельми бідно, хоч були вельми працьовиті, чесні, порядні на всі сторони. Петро був чоловік дужий, високий, красивий і мав золоті руки – все міг зробити. Така була і його жінка – Марія, вельми красива, працьовита, акуратна, вірна – і то вельми – своєму чоловікові Петрові.

В одну суботу вечором Петро каже своїй Марії:

– Дорога, не вік нам мучитися, живши в одній біді і нужді. Завтра, в святу недільку, вибираюся в білий світ шукати ліпшої долі. Дасть Бог, може знайду десь добру роботу і вернусь багатий. Хто відає? І може я в чужій стороні буду пробувати аж двадцять літ. То присягни, дорога, переді мною і Богом, що тих двадцять літ будеш мене чекати і нікого чужого не будеш шукати. А як пройде двадцять літ і я не вернусь, то можеш шукати нового чоловіка – знай, що я вже не живу. Бо за такий немалий час ти будеш далі красива і хороша.

Марія присягнула перед Петром і Богом, що виконає цей священний приказ і присягу.

В недільку Петро і Марія помолилися до живого Бога і попрощалися в сльозах. Петро підійшов до колиски синка Богдана, який солодко спав і від серця поцілував його. І рушив в дорогу, з сумкою з хлібом на плечах, що Марія йому нарихтувала.

Як то у казці, Петро пройшов не одне царство, але постійної роботи не міг знайти, на хліб час від часу заробляв. Час ішов як вітер. І так блукав наш Петро світом, шукаючи долю і щастя. І одного разу, під самий вечір, підійшов він під лісок, а там був якийсь хутір. Стояла хатка, будинки – все задбане, але під солом’яною стріхою. В окні горів огоньок. Може тут переночую? – подумав Петро і постукав у двері. Зайшов до хатки і привітався. Спитав, чи може у них переночувати. А за столом сиділи двоє старших людей, чоловік і жінка, і вечеряли. Запросили його до стола, щоб і він повечеряв з ними. Він сів і заспокоїв свій голод, бо давно нічого не їв. А то були вельми набожні люди, бо після вечері щиро помолилися з подякою до Бога за Його дари.

Петра прийняли на нічліг і він щасливо перебув цю ніч. Рано уставши, він думав іти далі, але господар хутора, який називався Кирило, а жінка Параскева, питається звідки він і чого шукає? Петро все йому розказав: звідки він і що може комусь служити вірно аж двадцять літ і подав термін свого повертання. А господар цієї хатки і хутора каже йому:

– Ніде далі не йди, а служи у мене тих, вже нецілих, двадцять літ. Я тебе не покривджу.

І так Петро почав служити у тих добрих людей. Все робив докладно, як у себе вдома. Доглядав скотину, кони, пташину і земельку – і все на чудо родило і давало свій врожай.

І ще зробив станок, щоб робити з глини добру, два рази товстішу і теплу черепицю – дахівку. Бо літом від неї не пекло, а зимою вона давала тепло і пташки могли під нею ховатися, як під соломою. Наробив її багато і перекрив всі будинки і хатинку.

Господарі не могли натішитися таким дбайливим робітником. А мали вони і сина – монаха, який час від часу їх навідував зі свого монастиря. І він так само Петра полюбив як рідного брата.

Час летів як у казці. Пройшло і п’ять літ, після десять, п’ятнадцять і вже дев’ятнадцять з половиною проходить. Господар Кирило каже йому:

– Ти вірно відслужив у мене свою роботу і службу, і пора тобі вертатися в терміні додому.

І дає Петрові заплату – три золоті рублі. Петро був вельми здивований, але не дав цьому виду і подякував за ці три рублі. І чує від Кирила:

– Ці рублі благословенні і вони тобі дадуть радість і щастя, а то й більш.

Петро з ними попрощався і в сльозах всі були. Дали йому на дорогу сумку з хлібом і до хліба. І Петро рушив в далеку дорогу додому. Іде один день, другий, третій… З сумки дістає хліб підкріпитися – і чудо: хліба і до хліба не убиває з сумки і не треба у людей просити милостині. – Так, я служив у Божих людей! А то чудо!

Одного разу Петро проходив коло лісочка і бачить: на пеньку сидить старичок з бородою, а коло нього молодий хлопець – слуга. Привітався щиро з ними – молодий відповів, але старичок мовчить і дальша розмова велася лише зі слугою. Петра це здивувало і запитує хлопця:

– Старичок може немова і не може говорити?

А слуга каже:

– Ні, він не немова, але щоб він щось сказав, треба йому заплатити один рубель і тоді він щось скаже.

Петра це здивувало. Якась сила тягне його, щоб дати старичкові один рубель і дає йому зі своєї кишені. І чує від старичка:

– Не проходь ріки на її повороті, де вода темна і тиха, хоч вона там вузька.

І це все. Петро дає віщунові другий рубель і чує:

– Над глухою долиною побачиш, як ворони-круки крутяться навколо, конечне туди заглянь.

Петро дає віщунові останній рубель і чує:

– Ні на що не рішайся, поки не дорахуєш до двадцяти.

І такі три поради почув наш Петро. Попрощався з цими людьми і з якимсь Божим натхненням та полегшенням на душі він пішов далі в свою країну, до рідного дому. А хліба не убиває з сумки і він не голодний. Боже чудо!

По якомусь часі дійшов до ріки і треба її перейти, але як? І став на березі, де ріка саме була на повороті – вода тут темна, тиха і вузька. Пригадав слова віщуна: Не переходь! Тут налітає на коні їздець, а до сідла прив’язані дві немалі сумки. І зразу у воду, щоб тут переплисти. Петро каже йому:

– Не раджу тут перепливати.

Але він лише засміявся, кажучи:

– Не такі ріки я перепливав – і бультих у ріку.

Тут великий корч і якась сила охопила їх і їздець злетів з сідла, пішов на дно і утопився. Вельми було глибоко і не було як його рятувати. А коник якось викарабкався на берег і не утопився. Петро схватив за уздечку коня з думкою: Тепер буде легше і швидше вертатися в рідний дім, в мою хатину. Але сумки прив’язані до сідла. З цікавості відчинив їх, а вони наповнені золотими червінцями. О, тепер я уже багатий – подумав Петро. І на коникові рушив далі.

Тут, по якомусь часі, переїжджаючи коло глухої долини, бачить ворони-круки, які крутяться навколо і він туди поспішив. Бачить двоє неживих розбійників, а коло них лежить сумка з золотом. В одного в руці стиснений револьвер, так і в другого – револьвер в руці.

Вони найхучій пограбували банк або купця, а коли тут ділилися награбленим багатством, не поладилися і один другого застрілив. Петро і це золото в сумці прив’язав до сідла і для безпеки взяв для себе один револьвер.

Уже і недалеко рідний дім, але треба спішатися, бо вже пора вернутись до сім’ї, а час хутко біжить.

Тут близько своє невелике село і свій дім. Саме субота і вечір, як він доїхав до свого подвір’я, поза клунями. Устиг вернутися в сам час. Бачить – всюди порядок, лад і чистота. Значить жінка Марія не спала, але далі все бідно. В хатці горів огоньок. Петро коня прив’язав до плоту і тихо підійшов під вікно. Бачить, жінка Марія далі гарна і красива, але що таке? Коло неї стоїть стройний, красивий мужчина. Ах так, вона мене зрадила і найшла коханця! Петро ухопив за револьвер з думкою: Застрілю їх, а після сам себе. Але тут пригадав: Не рішайся ні на що, поки не дорахуєш до двадцяти. І так вони від мене не втечуть – подумав. І давай рахувати: один, два, три, чотири, п’ять, шість… А дорахувавши до двадцяти, чує слова:

– Мамо, вже пройшло двадцять літ, як тата нема і я завтра їду в світ його шукати.

Петро ухопився за голову – тож то мій любимий син Богдан, який виріс на такого молодця. Тихо зайшов до хати і каже:

– Пізнаєте?

Марія крикнула:

– О, Петро! А ми тільки що про тебе говорили.

Радості і щастя не було кінця, сльози, поцілунки, обнімання…

Петро каже:

– Богдане, вийдемо надвір і принесемо те, що я заробив.

І приносять три сумки, а в них золото. Марія з Богданом схопилися за голови. Петро все розказав – всю свою працю і пригоди. І почали вони жити багато і бідним людям допомагати. Так повинно бути і в теперішній неспокійний час. Богдан оженився з бідною, але красивою і вірною дівчиною з близька і жили щасливо всі як рідна сім’я.

Міколай ПАНФІЛЮК

Дубичі Церковні

«Над Бугом і Нарвою», 2026, № 1, стор. 28–29.

Фото Ю. Гаврилюка