Сіруотські Велікдень

Вмірає маті, дочку покідає.

Не женітісь — батько жу^онці присягає.

На могілі в неї ще пісок рижи^еє

А присягі батько держаті не вмі^еє.

Бере ву^он до хати молодую жу^онку

Каже — доглядайте мою сіротоньку.

Вона доглядала малу сіротину,

Через день обі^едать учила дитину.

Вона доглядала бі^едну сіроточку,

Раз на ру^ок давала бі^елєньку сорочку.

Роковоє свято Великдень приходіт,

Мачоха сіротку з-за стола виводіт:

— Вже паскі вкусіла то вже й розгові^елась

А чого лінтяйко, ще чого розсі^елась?

Сорочку біленьку полюбляєш браті,

А сама не можеш, коб собі^е придбаті?

То іді до кухні і там у кутоку

То іді праді там собі^е на сорочку.

Не пошла сіротка до кухні прасті,

А пошла сіротка на маму ридаті:

— Ви мамо-голубко почуйте як плачу,

Хоч голос подайте, хоч хай вас побачу;

Возьмі мене мамо до себе, до ями —

Нехай я не плачу гу^оркімі сльозамі

Чом же ти матулю не хочеш устаті?

Чом же ти не хочеш ні словця сказаті?

І так же сіру^отка і плаче-ридає,

А ніхто з могіли то й не одмовляє.

Вірш з української шкільної книжечки, яка перед війною була у сусіда, але найпевніше згоріла разом з хатою, запам’ятала і влітку 1994 р. з пам’яті пересказала говіркою свого села Олександра Дерпола з М’якишів, що в Більськовій ґміні.

Записав Юрій Гаврилюк

«Над Бугом і Нарвою», 1996, № 3, стор. 18.