Осінь – сентиментальна пора

Сам не знаю, чому мені в голову преться цей заголовок, коли я зусім не думаю про осінь писати… Мене розпирає інша тема якась, але серце на папір не виложиш. Можливо, що це осінь – пора достатково сентиментальна, з олів’яними хмарами і гострими вітрами – наводить на душу якийсь жаль до чогось, по комусь? Вітер… Йдеш туди – вітер у очі, йдеш назад – вітер у очі. Питання: чи я, ходивши туди і назад, не зміняю напрямку, чи вітер старається робити мені на злість, і швидко міняє своє дихання, щоб попадати мені просто у очі?

Осінь золота, осiнь щедра! У цей час усім хватає свіженького хліба, фруктів, городнини. У осінній час чоловічого життя буває усього у волю. І тільки жаль лягає на серце, коли вже сонце біжить з гірки і не дає стільки тепла, як весною й літом. Мандрівні пташки відлітають від нас шукати теплих країв… Не одна з їх у дорозі до тепла знаходить смерть. Чи дехто про неї пам’ятає? Листя осипається з дерев і становиться звичайним сміттям, а ще так недавно тішило наші очі. Трава на лугах сохне, ніби ліпш їй бути висохшій ніж змерзлій… Можна було б сказати, що осінню все замирає, але це була б неправда, бо осінь дає також початок життю. – Осінню засівають хліб, а хліб це життя. І якраз це дозволяє нам радіти серед дощових сліз.

Їду по шосі з Гайнівки у Грабовець, у своє рідне село. Дощ з градом полоще шиби моєї «сиренки», а я думаю, чого у таку холоднечу пруся у те село, яке зву рідним? Чи поїзд, або літак, у якому народиться дитя, є його рідним поїздом, або літаком? Ні, вони тільки одержують квитки на якийсь час дармового проїзду і все. А я село зву рідним, коли воно навіть за мої каторжні труди не платило. Яка мені може бути рідна хатинка, де я народився, як я в ній пережив усе, що найгірше? Моє седо і рідна хатка не можуть мати від мене пошани, бо там мене бив, хто мав на це охоту, і обманював. За пасіння табуна коров кожний господар повинен був заплатити пуд жита від корови. Дехто давав 14 кілограмів, а дехто не дав грама.

Садок, у якому росте трава на моїх сльозах і крові з вічно поранених ніг, також називаю рідним. І можливо, що це він мене тягне у село. Дерева – не люди і не вміють думати, як тут когось підманути чи скривдити. Вони давали мені свої фрукти і, правдоподібно, тим спасли мене від голодної смерти. У тому садочку я не був вже 33 роки, але сумую по ньому, бо знаю, що він, і тільки він, сумує по мені. Дерева пам’ятають, як я покаліченими ногами шурхотів по їхньому листі, збираючи листки кльону і нанизуючи на нитки, щоб зимою було на чому пекти хліб. І кривдив я добродії-дерева, коли ніяк не міг добратися до яблука на тонкій гільці чи груші, то збивав їх києм, як який варвар. Було шкода, але злодійське серце швидко гоїться. Потім яблуні і груші ставали голими, бо батько обтрясав плоди і з мачухою носив до комори, щоб зимою було що дати своїм діткам. Мені ще оставалась Юсупува грушка-дичка на Дворському, або Юрієва у Востраві. Тиї дві грушки кормили мене аж до зими. Вони потім померзнуть і робляться солодкими…

Мабуть тому зву село рідним і часто хочеться на його подивитися, особливо осінню, коди все смутне і збирається кудись відходити, мов тая осіння імла.

Осінь іграє різними кольорами краси, аде це все швидко минає, як наше життя. Кольорами осені-красуні, як і внуками, не дозволено довго радіти. Ах, осінь, осінь!

Василь ПЕТРУЧУК

1979 р. 

«Над Бугом і Нарвою», 2002, № 5–6. стор. 55.

Осіння фотографія – Юрія Гаврилюка.